Львів’янин Олександр Вальд започаткував і вже майже 15 років творить картини з кави та піску. Сам він працює у львівському цирку сантехніком, хоча за освітою є квітникарем–декоратором. Майстерня художника розташована в готелі для артистів цирку. Там пахне лаком і, звичайно, кавою. На стінах майстерні висять його роботи: портрети знайомих і зірок естради, пейзажі та навіть біблійні сюжети. На столі лежать необхідні для роботи інструменти та скляночки з кольоровим піском.

«Ось остання робота, — показує художник кольоровий пейзаж. — Ще лак остаточно не висох, тому запах трохи неприємний, але до ліній уже можна торкнутись. Бачите, сніг вийшов такий крупний і пухнастий. Це перетертий мармуровий пісок. Його крупинки завеликі для картин, тому доводиться додатково перетирати. У мене для цього є навіть старий електромлинок для кави». І хоча піщинки здаються крихкими, малюнок залишиться стійким ще довгі роки.

«Тобі, Луцилію, найдостойніший із мужів, звісно, відомі Помпеї — багатолюдне, квітуче місто в Кампанії, що лежить на березі чудової затоки, відділене від відкритого моря з одного боку Суррентським і Стабійським, а з другого — Геркуланумським узбережжям. І от недавно ми дізналися, що місто це зруйновано землетрусом, і сталося це взимку, всупереч запевненням наших предків, що взимку землетрусів не буває...

Треба знайти спосіб утішити вражених людей і позбавити їх безмежного страху. Якщо сам світ похитнувся, якщо з–під ніг тікає все, що було в ньому надійного, де шукати опори?»

Так писав давньоримський філософ Сенека у своїх «Філософських питаннях» про землетрус, який 5 лютого 62 року неабияк перелякав мешканців кількох населених пунктів на родючих землях біля підніжжя Везувію. Найбільших руйнувань зазнали Помпеї — велике портове місто з населенням близько 20 тисяч осіб, де вирувала торгівля, процвітали науки та мистецтва. Життя, що кипіло в цьому квітучому куточку Кампанії, приваблювало до Помпей купців і любителів розваг з усіх куточків неозорої Римської імперії.

До Помпей і тепер стікаються людські юрби з усього світу — тепер уже на екскурсію. Сідаємо в Неаполі на електричку «Чіркум везувіана» та виходимо на зупинці «Помпеї скаві». Сьогодні Помпеї — це й невелике містечко, типове для півдня Італії, і велика археологічна територія на його околиці. Щось на кшталт музею під відкритим небом. Його унікальність полягає в тому, що вулканічний попіл від виверження 79 року «законсервував» побут давніх римлян саме в такому вигляді, як це було в ті прадавні часи. Тож, відвідуючи Помпеї та археологічний музей Неаполя (а саме там зараз перебуває більшість артефактів, знайдених у загиблому місті), ти ніби переносишся в іншу епоху за допомогою машини часу.

Чотири тонни паливно–мастильних матеріалів, 5,2 тисячі квадратних метрів трикутної нафтової плівки і відсутність необхідних заходів для ліквідації катастрофи — так виглядає екологічна бомба, яка дедалі поширюється водами Чорного моря. Масштабне забруднення в Одеській області сталося внаслідок пробоїни на теплоході «Микола Бауман», затонулого в районі Старостамбульського гирла на відстані п’яти кілометрів вiд мiсця, де Дунай впадає у Чорне море.

Тепер такі часи настали — ринок! Хто що хоче купує, хто що хоче продає!

Зайдеш у магазин і питаєш у продавця:

— А що то у вас у яскравих коробочках на полицях?..

А та чемно:

— Холера його розбере! Воно ж не по–нашому написано. Семенівна дві пачки брала, казала, як маргарин. А Іван Петрович ним усіх пацюків потруїв. І дід Євмен пачку взяв. «Гарне, — каже, — слабітільне... Пачки на три дні вистачає!»

Коли після мелодійної увертюри піднялася завіса, публіка видихнула: ох! нарешті. Балет, що сто років тому наробив стільки шуму, а потім зник на десятиліття, тепер на сцені, просто перед тобою! Хоча для сонячного Лос–Анджелеса екзотична історія про те, як прадавні язичницькі племена прощалися із лютою зимою і славили перше весняне сонце, не така вже й дивовижа. У 1987 році чиказька балетна компанія The Joffrey Ballet уперше презентувала «Весну священну»: відомий твір композитора Ігоря Стравінського поставлений відповідно до оригінальної хореографії Вацлава Ніжинського.

Саме Ніжинський, «бог стрибка», а не Стравінський, який жив і працював у Лос–Анджелесі майже 30 років, починаючи із 1940–го, став відправною точкою промо–кампанії, що супроводжувала американську постановку, адже його оригінальна версія вважалася втраченою після невдалої прем’єри у Парижі 1913 року. Тоді публіка культурної столиці світу не сприйняла авангардного балету — засвистала. За містичним збігом, відлуння того удару через 70 років відчули на іншому боці планети: після прем’єрної вистави The Joffrey Ballet наступного ранку Лос–Анджелес похитнувся від землетрусу. Тому вже у ХХІ столітті публіка, що першого лютого прийшла на «Весну священну», поглядом «промацувала» перекриття монументальної будівлі Dorothy Chandler Pavilion і піджартовувала: «Сподіваємося, цього разу обійдеться без землетрусу».

6 квітня 2011 року в матеріалі «Дмитрикова напасть» «Україна молода» розповідала про біду черкаського хлопчика Дмитрика Шишкіна. Хлопчику на той час було трохи більше двох років, він мав вроджену двосторонню клишоногість і зовсім не ходив, а тільки повзав по квартирі. На той час сином опікувався батько Василь. Із дружиною Оленою вони саме розлучилися, виказуючи одне одному чимало претензій. Було відчуття, що за тією боротьбою до проблем дитини руки не дійдуть.

У карстовій печері «Оптимістична» поблизу села Королівка Борщівського району, що на Тернопільщині, відкрили перший в Україні підземний музей скульптур. Арт­об’єкти ліпили з вологої глини, якої багато в печері, студенти художніх вишів та художники Львова і Тернополя. Спелеологи допомагали митцям пересуватися підземними трасами та слідкували, щоб вони не загубилися у безлічі переходів.

Cільський голова Сков’ятина Борщівського району Петро Попик за кожного новонародженого виплачує допомогу в розмірі п’яти тисяч гривень. Таку ідею Петро Степанович запровадив два роки тому, щоб покращити демографічну ситуацію в селі. Слід зауважити, що до Сков’ятинської сільської ради належить і сусіднє село Шишківці, разом це — 680 мешканців.

Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах.

Кажуть, кіт, на якого бабуся переписала хату, заявив під час допиту в міліції: «Нічого не знаю, моя хата скраю».