На даху Львова

Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах.

Найцікавіше, за словами львівських руферів, яких іще називають дахолазами, — на церквах. А щоб туди потрапити, слід спочатку отримати відповідний дозвіл з єпархії, тож просто так видертися на церкву Ольги та Єлизавети, наприклад, не кожен зможе.

Кінь iз собору святого Юра «стоїть» без ноги

«Я побував там тільки тому, що допомагав другові, який досліджує кажанів, — розповідає «Україні молодій» львівський руфер Андрій Роюк. — Він мав такий дозвіл, тож ми відвідали практично всі дахи греко–католицьких церков Львова». До речі, собор Святого Юра добре видно з даху по вулиці Шептицьких, куди ми прямуємо. Долаємо горище, благеньку драбинку, і ось ми вже на даху. Погода сприяє — сонячно й безвітряно, але тим, хто боїться висоти, сюди краще не ступати. Під зігнутими у колінах ногами — старий шифер, і одразу закрадається думка про надійність взуття: раз послизнувся — і можна опинитися он на тій зеленій травичці. На даху багато дротів та антен. «Ось за цей дріт братися не можна, — попереджаєАндрій. — Він може і струмом ударити». Зрештою таки всілися і аж настрій піднявся. Одразу навпроти — краєвиди Львова. Здається, до собору Святого Юра можна рукою подати.

«Даху у звичному розумінні собор не має, — розповідає львівський експлорер. — Він побудований у стилі бароко. Відстань від склепіння до накриття — всього один метр. Побував я і на сусідній дзвіниці. Її вікна накритті спеціальними жалюзi, які захищають від вітру та дощу».

Лише руфери знають, в якому насправді стані скульптури старовинних львівських будівель. «За ними ніхто не доглядає. Он на даху собору Юра фігура коня. Знизу і не видно, але гіпсова частина ноги зовсім розвалилася, він «стоїть» тільки на металевій основі. І так практично з усіма скульптурами».

Тут був майстер

Із залізничного вокзалу добре видно шпилі церкви Ольги і Єлизавети, побудованої в стилі неоготики. На верхівці храму мій співрозмовник також побував. «На дах церкви веде риштування, за допомогою якого можна вийти на сам шпиль. Історія була така: в радянські часи змушували з церков спилювати хрести, — розповідає Андрій Роюк. — Виконувати таке завдання взявся один чоловік, видряпався по риштуваннях на дах, спиляв один хрест, а коли взявся за інший, то впав і розбився. Більше хрест ніхто не чіпав, адже підніматися туди доволі небезпечно. До низу — сорок метрів. До певного рівня риштування — металеве, а біля самої верхівки — дерев’яне. Звичайно, ніхто його не міняв уже роками, але сухий і більш–менш теплий мікроклімат зберігає дерево у хорошому стані».

Кожне склепіння церкви має свою унікальну історію. Практично на всіх з них минуле буквально записане руками різних майстрів. «Я бачив написи початку XVIII століття, — продовжує Андрій. — Каліграфічним акуратним почерком виведений підпис майстра. Війни також залишили свій відбиток у склепіннях. Є підпис солдата Вермахта з номером дивізії, де він служив. Утiм «каракуль» на кшталт «тут був Вася» також вистачає».

Сучасні ж робітники залишають уже не написи, а прозаїчнішi «сліди». «Після ремонтників на дахах можна побачити такі неприйнятні речі для храму, як недопалки чи пляшки з–під алкоголю, — продовжує мій гід. — Тож горища церков, зазвичай, живуть власним, окремим життям. Серед покинутих речей трапляються й дуже цікаві знахідки. Наприклад, старі пляшки з польським клеймом чи посуд позаминулого століття».

Є на дахах і своя, притаманна тільки їм, фауна — голуби та куниці, трапляються навіть кажани. «Куниці харчуються голубами і їхніми яйцями, і хоч я навіть не знаю, як вони туди потрапляють, але насправді куниць там багато», — каже мій співрозмовник.

Потаємні дверцята іконостасу

Варто зазначити, що таке захоплення може бути й небезпечним, адже чимало львівських дахів вкриті старою черепицею, що може просто розкришитися під ногами. Шифер менш небезпечний, але з віком вкривається мохом, який під час дощу набирає вологу, тому видряпуватися на такий дах можна лише в суху погоду.

Що вже й казати про «заборонені» об’єкти: «Мій знайомий виліз на шпиль львівської телевежі, яка заввишки 192 метри. Тривало це кілька годин, адже руки дуже втомлюються дертися догори по драбині. Хоча такі сходження дуже небезпечні, адже телевежа працює і за раз можна отримати велику дозу випромінювання. На щастя, для нього все закінчилося благополучно».

А на дах костелу Cвятого Антонія руфери взагалі піднімалися через... іконостас. У старому іконостасі є потаємні дверцята, якими можна вийти на карниз, що обрамлює весь периметр храму. По ньому дійти до органу, а вже там є спіралеподібний, вузенький (на ширину плечей) вихід на дах.

...Ми ж тим часом iз даху будинку перебираємося на сусідній, де розташований хімічний факультет Львівської політехніки. По ньому одразу видно руку вченого господаря, адже вся покрівля вкрита незрозуміло чим. Можливо, речовина, що схожа на будівельну піну, захищає накриття від вологи. До речі, саме на цій же покрівлі під час візиту до Львова Папи Івана Павла II ховалася охорона зі зброєю.