Резонансну дорожню аварію зі смертельним наслідком, у причетності до якої підозрюють голову Тернопільської облдержадміністрації Валентина Хоптяна (на цю тему «УМ» писала в попередніх номерах), активно обговорювали на черговій сесії обласної ради. Передусім сесія дала протокольне доручення заслухати з цього приводу представників обласного управління внутрішніх справ.

Останні місяці минулого року закарбуються на скрижалях суспільної історії пам’яттю про небачені досі виступи «афганців» та «чорнобильців» на захист своїх прав і пільг. А також — реакцією на них влади за відомим ще за царату принципом «Держать и не пущать!». Правда, до беркутівського батога час від часу самодержці України підвішували не звичного пряника, а локшину «Made in Кабмін». Вона хоч і не користується популярністю в народу, проте нічого іншого на урядовій «кухні» опанувати не можуть. Тож і готують її без упину за нехитрою технологією.

Вказівка заступника голови Львівської облдержадміністрації Івана Груника стежити за тим, щоб рекламні банери з привітанням Віктора Януковича, розміщені на території області, перебували в належному стані, спричинила прямо протилежний ефект по всій країні. Одразу пiсля цього невідомі закидали фарбою білборд у Львові. І хоча міліція не забарилася порушити кримінальну справу за фактом хуліганства, через два дні аналогічного нападу зазнав портрет Януковича на в’їзді до села Здовбиця Здолбунівського району Рівненської області. У понеділок «атака на Президента» дійшла і до столиці: білборд із зображенням глави держави на вулиці Вишгородській невідомі закидали фарбою. А вчора такий самий випадок трапився в місті Рожище на Волині. Утім там забруднений білборд замінили на новий упродовж кількох годин.

Нерідко буває так, що йдеш за одним, а отримуєш зовсім інше. Коли ж минає перша емоційна невдоволеність, стає зрозуміло, що саме це тобі зараз і було потрібно. Таке відчуття, ніби хтось за тебе розставив пріоритети, відділивши головне від другорядного. Саме у такий спосіб, шукаючи новий реабілітаційний центр для інвалідів — iз комп’ютерним залом, медпунктом і бібліотекою, я знайшла групку людей, які хочуть такий центр створити. Їхній вік, матеріальні статки і посади аж ніяк не гарантували того, що бодай одна з перерахованих складових майбутнього центру спроможна втілитися у життя, тому спершу виникло розчарування від даремно витраченого часу. Проте коли уряд в черговий раз озвучив розмір прожиткового кошика на наступний рік, цей матеріал «написався» сам.

«Я був змушений виїхати з України та звернутись із проханням про політичний притулок через не­ймовірний тиск та переслідування з боку нинішньої української влади — авторитарного режиму Президента Януковича», — таку заяву зробив Олександр Тимошенко, чоловік екс–Прем’єрки, коли одержав притулок у Чехії. Він сказав, що «не хоче давати Януковичу жодного додаткового важеля тиску на лідера опозиції».

Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер.

З початком нового року прийнято сподіватися на краще і складати прогнози на наступні 365 днів. Подивившись кілька прем’єр на вітчизняних каналах, ейфорії від новинок глядач не відчув. Й уважне ознайомлення з програмою телепередач на найближче майбуття пророкує йому, здається, не надто багато захоплюючих проектів. Чого точно буде немало в українському телеефірі — адаптованих форматів і російських зірок.

Відомий російський письменник Віктор Пєлєвін недаремно був проігнорований членами журі однієї з тамтешніх поважних премій, які обирали «книжку десятиліття». Не в останню чергу через те, що, видаючи у двотисячних роках мало не по роману щороку, він усе одно залишається співцем дев’яностих. І не лише тому, що найкращі тексти Пєлєвіна на кшталт «Життя комах» або «Чапаєва і пустоти» належать до цього періоду, просто у майбутньому його радянський світогляд мало змінився, незважаючи на «технічні» новинки письма.