— Будь ласка, коли саме буде центр Оберзальцберга? — я вже двічі ковзнув поглядом по переліку зупинок на цьому маршруті, вивішеними біля дверей автобуса, що старанно видирався гірським перевалом угору. І не знайшовши знайомого слова «Центрум», у порушення всіх правил вирішив потурбувати водія. Дуже вже хотілося перед засніженими гірськими стежками побувати у черговому «пряничному містечку»: з його розмальованими будиночками, традиційною площею біля шпилястої ратуші, де продають підсмажені на грилі ковбаски та ще гарячіший глінтвейн.

— Центр?!! — водій подивився на мене трохи дивно і — вперше за всю подорож крученими серпантинами! — навіть трохи пригальмував. — Але ж в Оберзальцбергу немає центру!

Вайнахтсман, він же Санта Клаус, він же Дід Мороз, виходить на ратушну площу рівно о 17.00 — коли надворі вже цілком стемніє. За плечима — традиційний мішок iз подарунками: скромними, але безкоштовними. Кожна дитина, яка підійде до Вайнахтсмана, отримає цукерку, а її батьки — по горішку. Ну і, звичайно, бонус — розмову з різдвяним символом про життя. І все це — на тлі святкової ілюмінації, по–спеціальному підсвічених фахверкових будиночків, у яких уже понад сім століть мешкають городяни, традиційної дитячої каруселі та ярмаркових яток, прикрашених різноколірними голкоподібними зірками. А ще — спеціальної, суто різдвяної, музики, що до вечора лунає над площею: спочатку в «живому» виконанні, потім — у запису.

Так і не здолавши Лхоцзе з південного боку, легендарний альпініст Рейнхольд Меснер назвав шлях на цю вершину «маршрутом ХХІ століття». У його фразі є частка розпачу і захоплення одночасно, що сповна видають норовливу вдачу гімалайського восьмитисячника. Але песимістичний прогноз метра не справдився. У жовтні 1990 року команда радянських альпіністів, серед яких було і п’ятеро харків’ян, таки досягли, здавалося б, неможливого. І хоча зійти на самісіньку верхівку Лхоцзе вдалося лише двом із них, свою перемогу вони називають винятково командним досягненням. Більше того, пережите й понині болить незагоєними ранами й відчуттям того, що безумство хоробрих таки повинно мати розумні межі.

Відомий дніпропетровський адвокат і журналіст, донедавна автор і ведучий популярної телепрограми «9 каналу» «Губернські хроніки» Борис Філатов, змінив професію. Чи точніше — зробив найекстремальніший крок у своєму житті. «Губернські хроніки», в яких «перебрав» усіх відомих людей Дніпропетровська, він вирішив прикрити. І відразу ж оголосив про новий проект «ТрансАфрика з України». Разом iз трьома однодумцями — киянином Олегом Чижом, дніпродзержинцем Олексієм Костюком та відеооператором iз «9 каналу» Юрієм Христяном — Борис Альбертович вирішив перетнути Чорний континент по діагоналі від Атлантичного океану до Червоного моря через дев’ять країн — Намібію, Ботсвану, Замбію, Танзанію, Уганду, Кенію, Ефіопію, Джибуті. Філатов, який досі побував майже у 50 країнах, щиро зізнається, що їм було непросто зважитися на сповнений несподіванок і небезпек маршрут. Адже попереду були і знайомство з таємничими племенами, і численні екзотичні об’єкти...

Місто, яке вам припало до серця, обов’язково треба відвідати знову. І тоді, коли перестануть вражати око й відволікати увагу архітектура та інші візуальні деталі, можна відчути дихання міського життя, його ментальність. Саме до таких міст, у які хочеться повертатися ще і ще, належить Рига.

Розповідаючи знайомим рижанам про свої спостереження за стилем життя латвійської столиці, я назвав одним із головних його мотивів святково–карнавальний. І вони, замислившись, погодилися. Карнавальність настільки проникає в усі пори повсякдення городян, що стає непомітною. Але саме вона додає місту особливого, суто ризького колориту.

Краще за Володимира Висоцького про гори можуть сказати лише самі гори. Звісно ж, кожного туриста ваблять вершини, «на яких іще не бував», хочеться випробувати нові маршрути й побачити нові краї. Тихе бажання помандрувати Кавказом з’явилося в автора цих рядків іще під час перших вилазок у рідні Карпати. Спочатку ця думка з’являлася з певною обережністю, а потім стала поглинаючою мрією. Хотілося на Кавказ, причому — апетит же неабиякий! — відразу на Ельбрус, на найвищу точку Європи (висота сплячого вулкана — 5642 метри).

Влітку вдалося домовитися про поїздку — із турклубом із Гадяча. Туристи з Полтавщини вже не раз їздили на Кавказ і мають чималий досвід гірських походів. Цього року, крім сходження на Ельбрус, вони запланували відвідини нарзанних джерел, мінеральних потоків, термального озера. Отож разом із зимовими рукавицями й пуховою курткою довелося брати плавки.

Нині, проїжджаючи в Києві повз кінотеатр «Загреб», згадуватиму це місто, як загалом гостинну й самобутню Хорватію. Чому я тільки зволікала з відвідинами цього краю? Загреб у мене відтепер асоціюється з платанами, модринами, тисом червоноягідним — усі ці дерева й кущі повсякчас зустрічаються в столиці Хорватії, а також у Будапешті та нашому Ужгороді.

Про Олександра Волощука, 37–річного мандрівника з Чернігова, вперше почув кілька років тому. Сашко автостопом об’їздив усю російську Північ, Зауралля, Західний і Східний Сибір, Камчатку, Далекий Схід, побував у Придністров’ї, Чечні, Дагестані, Грузії та Азербайджані... Скоро легше буде назвати ті місця в Євразії, де він ще не був. Скрізь намагається відшукати бодай якісь сліди українства, і треба сказати, що саме завдяки допомозі українських громад йому вдається побачити так багато. Адже за кордоном земляки гостинніші: неодмінно запросять додому, нагодують як рідного, а коли треба, то й грошей на дорогу дадуть.

Може, у цьому й перевага автостопу? Але цей вид подорожей і від мандрівника вимагає чимало: треба бути хорошим психологом, оповідачем і, звичайно ж, уміти слухати інших. Та й загалом, бажано любити планету і людей. Тому кожен «автостопник» із досвідом — це неодмінно філософ і майже готовий письменник. Після кожної великої подорожі Олександр намагається видати книжку. Ось тільки про поїздку до Фінляндії написати ще не встиг. Враженнями про цю країну я й попросив його поділитися.

Нова Зеландія — це два майже рівні за площею острови, що розкинулися з півночі на південь уздовж нульового меридіану. Наша ідея — проїхати країну на машині з краю в край — наштовхнулася на протоку Кука, яка розділяє ці два острови. І хоча там курсують пороми, ми не ризикнули знаючи: постійні страхітливі бурі потрясають той регіон. «Швидкість вітру в протоці Кука сягає 60 вузлів. Не працюють поромні переправи. Аеропорт Веллінгтона закритий», — такі оголошення часто звучать у місцевих засобах масової інформації. Тож нам довелося розробити «план–2», який передбачав дві авіависадки і почергове ознайомлення з кожним островом.

Чому саме Ліван? Таке питання перед поїздкою до цієї країни довелося не раз чути і від друзів, і в ліванському посольстві, і вже в самому пункті призначення в розмовах із ліванцями. Із нашої мандрівної четвірки хтось відповідав про дивовижну природу, когось цікавила багата історія цього краю, інший згадував про його багатокультурність — у межах невеликої держави уживаються 19 різноманітних релігій. Окрім отримання звичайних туристичних вражень, хотілося зрозуміти цю країну, в якій зібралося стільки всього — і прекрасного, і справді трагічного.