Двоповерхова ошатна будівля монастиря сестер–служебниць розташована відразу за кафедральним собором у селі Руський Керестур. Це поселення у Сербії відоме тим, що заснували його вихідці з Закарпаття ще в 1751 році. Відтоді тут живуть наші далекі «родичі». Хату під монастир подарувала сестрам самотня набожна жінка. З тих пір свята обитель суттєво виросла.

Мій тутешній проводир — панотець Михайло Малацко — натискає ґудзик дзвінка, і нам відчиняє молода черниця, яка, угледівши нас, аж розцвітає.

Ми проходимо до затишної кімнати і через хвильку до нас виходить усміхнена старша монашка у темно–синіх шатах та чорній хустці, гарно зав’язаній на маківці. «Сестра Юлія Бойчук, настоятелька Провінції святого Йосифа згромадження Сестер–служебниць непорочної Діви Марії», — представляється вона. Ми з отцем сідаємо на канапі. Господиня частує нас «соком». (Так у Воєводині називається будь–який солодкий напій — чи то газована вода, чи компот).

...Ми долаємо скелястий гребінь, піднімаємося на гостроверхі вершини, звідки відкриваються врізнобіч широкі панорами — ні, не гір, а поораних полів. А посеред полів то тут, то там височіють такі ж відособлені скелясті хребетики та конусоподібні вершинки. Саме за таку зовнішність їм колись приписували вулканічне походження. Вулкани в Хмельницькій області? Однак майже гірські ландшафти довкола нас не мають нічого спільного ні з вулканами, ні з горами взагалі. Перед нами — одне із природних чудес України — Подільські товтри.

Вирушаючи в похід, наша група з п’яти туристів поставила собі за мету за чотири дні подорожі якнайповніше познайомитися з дивовижними ландшафтами, сформованими 15–20 млн. років тому коралами, водоростями, молюсками у водах тропічного Сарматського моря. З тих часів до сьогодні залишився бар’єрний риф, що простягнувся на 250 км у вигляді горбистого пасма через Львівську, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області. А також розкидані поблизу нього серед рівнин скелясті утворення (товтри), що були нічим іншим, як кораловими островами (атолами) у лагуні між бар’єрним рифом і материковим узбережжям. Наш маршрут проліг найцікавішою частиною товтр, що простяглися через Тернопільську та Хмельницьку області.

Про свою захопливу подорож на сайті Максим Кідрук розповів у книжці «Мексиканські хроніки. Історія однієї мрії», яка цього року стала лауреатом другої премії конкурсу «Коронація слова — 2009». «Мексиканські хроніки» — це справжня, повноцінна книга про мандрівки, написана живою українською мовою, — каже директор видавництва «Нора–друк» Елеонора Симонова. — Відразу після нагородження на «Коронації слова» Максима Кідрука наше видавництво взяло на себе видання його твору». Перипетії мандрівки молодого українця далекою країною привернули увагу і Президента України Віктора Ющенка, котрий придбав «Мексиканські хроніки» на XVI Львівському форумі книговидавців.

Мандрівна проза на сьогодні має колосальний успіх у читачів, тому, реалізувавши свою першу мрію, ім’я якій — Мексика, Максим нещодавно повернувся з мандрівки Південною Америкою — книга про пригоди там уже в роботі, а на часі — збори в Бразилію. Чому, як і навіщо — відповіді на всі запитання Максим дає читачам «УМ» особисто.

«Навіщо вам здалося це село? Там же, окрім вежі, взагалі нема нічого», — такими «натхненними» відгуками про Пізу ділилися знайомі, хто там уже побував. Насправді ж виявилося, що, окрім славетної падаючої вежі, у колишній столиці потужної Пізанської республіки є й варто багато чого подивитися — тільки очі розплющуй. Зрештою, не так часто випадає нагода здійснити подорож у минуле, блукаючи не руїнами давно зруйнованих пам’яток, а вулицями живого міста.

Піза ніби застигла у ХІІІ сторіччі, коли з процвітаючого портового міста перетворилася на депресивну провінцію. Ті самі будинки, фортечні мури, набережна... Хіба що зрідка проскочить «гість із майбутнього» у вигляді автомобіля чи моторолера (які нізащо не загальмують перед пішоходом на переході без світлофора — така місцева ментальність). Але навіть сучасна техніка не розвіює враження, що ось–ось самотнього туриста на порожній вулиці обжене заклопотаний думками про формулу прискорення тутешній геній Галілео Галілей. Або межи обідраних жовтих стін прочимчикує замислений архітектор Джованні ді Сімоне, міркуючи над тим, як випрямити похилу дзвіницю пізанського собору...

Степан Андрійович теж робив це. Так–так, Бандера був нормальною людиною й у ставленні до розваг, зокрема й до пивного свята «Октоберфест» у Мюнхені, де жив в останні роки свого життя. Бувалі бандерівці, з якими довелося спілкуватися кореспондентам «УМ», підтверджують: провідник ОУН, навіть попри конспірацію, відвідував щорічні гуляння на Терезієнвізе (Лугу Терези) і, певно, підспівував іншим гулякам: «Ойнс, цво — гсаффа!» (у перекладі з баварського діалекту — «Раз, два — пиймо!»).

Отже, саме сьогодні опівдні обер–бургомістр Мюнхена у павільйоні пивоварні родини Шоттенхамель виб’є затичку з пивної діжки трьома ударами молотка, проголосить «О’цапфт із!» («Відкрито!») і підставить літровий кухоль під перший офіційний бурштиновий струмінь «Октоберфесту–2009».

Напередодні журналісти «УМ» побували в Мюнхені і скуштували смак цього особливого міста, в якому зародилося особливе свято.

Пізнати незвідані куточки краю, де ти живеш, зрозуміти, що за незвичайним не варто далеко ходити, — такою була мета журналістського прес–туру, організованого управлінням культури та туризму Рівненської облдержадміністрації. Спокусилася тим, що хоча вже не раз милувався краєвидами Надслучанської Швейцарії, мальовничими руїнами Губківського замку, бувала у заказнику «Соколині гори», але ж сплав Случем байдаркою — зовсім новий для мене маршрут. Експедиція була розрахована на два дні. Отож, завантаживши в мікроавтобус спорядження, під керівництвом голови правління клубу туристів «Обрій», байдарочника з багаторічним стажем Івана Оліферука, вирушаємо до селища Городниця Житомирської області. Саме звідти й розпочалася наша подорож річкою Случ.

Компактний рай на території, майже вдесятеро меншій за Жмеринку. Країна, на дефіцитній землі якої розбиті десятки мальовничих парків та найкращі пляжі з лазуровою морською водою, придатною для купання протягом цілого року. Держава, де вважають за щастя оселитися найзаможніші люди світу. Князівство, де найзручнішим громадським транспортом якого є ліфти — з одного кінця держави до іншого. Саме в такому неординарному місці донецький «Шахтар» сьогодні зіграє в матчі за Суперкубок УЄФА із «Барселоною». Навряд чи в наших футболістів буде час милуватися красотами Монако, але якщо така хвилина знайдеться, їм неодмінно захочеться сюди повернутися. Так, як колись захотілося відомому українському тенісисту Андрію Медведєву та рекордсмену у стрибках із жердиною Сергію Бубці, котрі свого часу придбали тут помешкання.

Сьогодні в найменшій (після Ватикану) державі світу перебуватиме чимало українських політиків, підприємців та інших уболівальників, наближених до донецької верхівки. А журналісти «УМ» «проінспектували» Монако заздалегідь. Відтак є нагода розповісти читачам про цю країну трохи більше, ніж показуватиме телекартинка.

Побувавши не в одній країні Європи та арабського світу, захотілося змінити вектор і поїхати в Євразію, а точніше — на північний схід від України. І хоч наші сусіди постійно повторюють, скільки у нас спільного, відмінностей все–таки більше. Росіяни в Європі стоять лише однією ногою, та й то «короткою» (бо ж таки більша частина їхньої території розташована в Азії), і це позначилося на ментальності, традиціях. І тільки побувавши там, можна це побачити й осмислити. На запрошення моїх російських друзів я вирішила трохи ближче ознайомитися з життям наших сусідів і проїхатися «малим» (бо маршрут ми обирали довільно) Золотим кільцем Росії. Це — найдревніші міста Росії, її велич і краса. Якщо ж бути точнішими, то це й наша велич, адже історія цих міст тісно пов’язана родовими, діловими, торговими узами з Київською Руссю та її княжими родами. Наші князі — Володимир Мономах, Ярослав Мудрий, Юрій Долгорукий — будували, правили цими містами, княжили, вінчалися, народжували там дітей. Ростов Великий, Владімір (саме в такій транскрипції, на жаль), Суздаль, Ярославль, Углич — ці міста золотими буквами вписані в історію, і не тільки Росії.

1 липня, під час перебування автора цих рядків у Хорватії, багаторічний глава уряду країни Іво Санадер оголосив про відставку. Не варто вважати, що українці — найбільш політизований народ у Європі. Відставку Санадера обговорювали всі: пенсіонери на лавочках, молоді люди в кав’ярнях і продавці яток з сувенірно–курортною продукцією. Газети вийшли мало не з траурними заголовками на кшталт «Він залишив нас». Народ і ЗМІ губилися в припущеннях стосовно можливої причини відставки популярного прем’єра, який у відповідь заявив, що він не хворий, що не збирається брати участь у наступних президентських виборах та що не тікає від страху перед поглибленням кризи, в яку драматично скочується Хорватія. Але, схоже, Санадер все ж злякався тих викликів, перед якими країна постане вже восени, коли рівень безробіття зростатиме і вже нічим буде виплачувати зарплати та пенсії. Місце Санадера зайняла його найближча співробітниця Ядранка Косор. Цій жінці випало робити «брудну справу» — змушувати співгромадян затягувати паски. Тож це розповідь не про пальми, сонце, кришталево чисте море та багатющу архітектурну й історичну спадщину Хорватії. Це розповідь про хорватів у кризові часи та про українця, який, на відміну від більшості туристів, намагався зрозуміти життя тубільців та шукав приватні шляхи виживання в цій дорогій країні, щоб не повернутися додому без останніх штанів.

У парі з легендами про красоти Хорватії гуляють легенди про її дороговизну. Це і правда, і не зовсім. Легенда «дуже дорогої Хорватії» з’явилася багато в чому завдяки тому, що україн­ські турфірми пропонують до цієї країни найдорожчі туристичні пакети. Я переглянув пропозиції кількох десятків турфірм і зателефонував до п’яти–шести з них, які пропонують Хорватію «найдешевше» — від 300 євро. На моє запитання, чи можуть вони запропонувати мені двотижневий тур до Хорватії за приблизно 600 євро (без харчування) на особу, на другому кінці дроту спочатку панувала мертва тиша, а потім льодяний голос сказав приблизно таке: «Ми можемо запропонувати вам однотижневий тур із дворазовим харчуванням за 1000—1200 євро, бо інших не маємо». У тональності голосів угадувалося: «Якщо ти такий бідний, то сиди вдома або їдь за свої 600 євро в будиночки під Бердянськом».