У рамках третього Весняного Київського книжкового ярмарку була презентована «Антологія української малої прози ХХ століття». Традиційно Леонід Петрович Фінкельштейн, директор видавництва «Факт», постав у ролі дотепного і розумного ведучого, який не дає присутнім знудьгуватися. Запрошеним на зустріч письменникам теж не дозволяв знудити публіку, час від часу влучно вставляючи репліки й провокуючи запитаннями.

Хоч Даша й має вигляд розбишакуватої старшокласниці, — це зріла жінка, мати й несамовита трудоголічка, яка навряд чи дасть комусь поряд байдикувати. Легка у спілкуванні і компанійська, вона неохоче впускає у своє життя нових людей, позаяк тонко відчуває фальш і нещирість. Випускниця Королівського коледжу музики та драми, акторка тривалий час мешкала у Великобританії, але повернулась до Києва, бо тут їй краще ностальгується за... Радянським Союзом. І вона не приховує своєї сентиментальної любові до померлої держави, бо не любить брехати.
Крім творення програми «Картата потата» на телеканалі «Інтер», Даша Малахова активно працює в Театрі на Подолі і пише книжку кулінарних рецептів. Робить тільки те, що їй подобається і водночас ставиться до власної праці не екзальтовано, а як до звичайного ремесла. Такому ставленню завдячує батькові — відомому українському режисерові Віталію Малахову.

Часто одна перлинка на тоненькому ланцюжку має значно вишуканіший вигляд, ніж рясні разки перлового намиста. Трапляються й унікальні перлини, що порівняно з красою і вартістю однієї з них більшість перлів світу доречно порівняти хіба що з перловою крупою. Першого лютого стартував новий всеукраїнський літературний конкурс малих форм. Вперше змагатимуться не поети, не романісти, а прозаїки–мінімалісти.

Книжки–номінанти пропо­нували цього року четверо членів журі — професор НаУКМА Віра Агеєва, літератор Олександр Ірванець, культуролог Сергій Васильєв та торішній переможець конкурсу Сергій Жадан. Натхненниця заходу, продюсер Бі–Бі–Сі Світлана Пиркало є адміністратором конкурсу. В разі невирішуваної суперечки між членами журі (якщо на «Книжку року» претендуватимуть два автори) адміністратор має право вирішального голосу.

Гапа (за метрикою Галина) чхає на умовності. На відміну від багатьох українських літераторських династій, представники яких намагаються не акцентувати на родинних зв’язках, дівчина їх аж ніяк не приховує і тим більше не соромиться.

З вікна читацького помешкання часом складно зрозуміти, що саме підморгує тобі в зоряному небі. Нове світило запросто можна сплутати з сигнальним вогнем літака чи й з потужною елекричною лампочкою в ліхтарі на високому пагорбі.

Люди самі не знають, чого хочуть. З одного боку всі погоджуються, що авторів потрібно багато і різних. І водночас кажуть, як це погано, коли молодий автор починає «педалювати» (себто забагато писати). За шість років Таня Малярчук написала чотири не надто товсті книжки. Якщо ж відверто, то й зовсім не товсті. «Хіба це багато? — дивується дівчина. — Невже краще було б, якби, поки я писатиму кожну наступну книжку, моє ім’я встигали забути?».
Таню помітили відразу. Першу ж її книжку «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» Павло Загребельний висунув на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Дякувати Богові, в черзі на цю премію роками стоять автори значно поважнішого віку. Та, здається, Тані Малярчук живеться і пишеться добре і без цієї почесної відзнаки.
Останнім часом письменницю доволі часто запрошують виступати за кордон. Вона залюбки мандрує, знайомиться із західноєвропейськими колегами, просто собі живе і жодним чином не переймається, що пише про неї преса. Точніше й правдивіше було б сказати, що письменниця переймається цим аж так, що вирішила не читати власне інтерв’ю чи рецензії на свої книжки. Останні (часом навіть позитивні) її іноді так засмучували, що Тетянин чоловік, письменник і журналіст Олег Криштопа, демонстративно шматував ті рецензії і викидав їх у смітник.
Як письменниця Таня Малярчук має унікальний хист дивитися на себе, як на чужу людину, і цілком перевтілюватися в образи сторонніх людей. Можливо, тому її проза, навіть маючи цілком автобіографічний грунт, сприймається казково й очуднено. Таня здатна по клаптях зшити саму себе з найрізноманітніших людей, тварин, природних явищ і населених пунктів.
До речі, щодо населених пунктів. Минулого тижня Таня повернулася з двотижневого європейського туру містами німецькомовного простору (Німеччина, Швейцарія, Австрія). Перед тим як вмонтувати мандрівні враження у художній текст, письменниця погодилася трохи розповісти про них читачам «УМ». Наш кореспондент вирішив не обмежуватись лише Таниною мандрівкою, а й просто поговорити. Бо розмовляючи з цією дівчиною, розумієш, що досвід і життєва мудрість — то не лише прерогатива сивочолих старців.

Шість фестивальних днів — тяжке випробування навіть для загартованих богемним життям поетів. Тому і найзатятіші відвідали не всі творчі заходи та вечори. До фінішного недільного бенкету на кораблику теж не всі дотягли. Тому останній день фесту був цілком імпровізований, а місцями — досить-таки сороміцький.

Урочисте відкриття відбудеться нині о 16.00 в київському Будинку кіно. А з 20.30 до 23.00 митці перебазуються в кав'ярню-книгарню «Бабуїн». Творчі вечори поетів різних поколінь у музичному обрамленні гуртів «Ремонт води», «Очеретяний кіт» та інших відбуватимуться щодня у кав'ярні-книгарні «Бабуїн» (вул. Б. Хмельницького та на Хрещатику, в Docker Pub).

Зазвичай, коли говорять про винятки з правил (незалежно від місця в соціумі, яке облюбували собі оті нахабні винятки), то промовляють імена цих винятків з якоюсь «високою таской, нєоб'яснімою словамі»... Ім'я Юрка Андруховича відкидає принаймні «тоску». На всіх екзистенційних рівнях. І самЕ це (отак-от: не сАме, а самЕ) є еліксиром вічної молодості для цього письменника. І для його читачів. Востаннє (рука в руку: «Прєвєд») я здоровкалася з ним років чотирнадцять тому при київській «Кулінарці», фактично на Майдані — тодішньому збіговиськові Дітей Божих: поетів. Поети — це було тоді збірне назвисько, достоту гумове, як і сам Майдан (про істинну місію якого тоді ще навіть не здогадувалися), яке вміщало всі напрямки і розгалуження позитивної пришелепкуватості; того, що я зараз вкладаю у шляхетне узагальнення: митець. Зрештою, від перестановки доданків сума, як відомо, «не туй во-во», не змінюється, себто... Юрко тоді пропонував, щоб я дала свої вірші для якоїсь прогресивної антології. Я посміхалася, а дати вірші, як завжди, «провтикала». Ну не до того мені було!