Півтори цеглини канону

26.03.2008
Півтори цеглини канону

У рамках третього Весняного Київського книжкового ярмарку була презентована «Антологія української малої прози ХХ століття». Традиційно Леонід Петрович Фінкельштейн, директор видавництва «Факт», постав у ролі дотепного і розумного ведучого, який не дає присутнім знудьгуватися. Запрошеним на зустріч письменникам теж не дозволяв знудити публіку, час від часу влучно вставляючи репліки й провокуючи запитаннями.

З причетних до створення антології письменників були член–кореспондент НАНУ Тамара Гундорова, поети Іван Андрусяк та Людмила Таран, професор Національного університету «Києво–Могилянська академія» Володимир Панченко і звичайно ж — упорядник антології, професор Віра Агєєва.

Без жодного пафосу і перебільшення можна говорити про «Антологію української малої прози» як про достоту визначне явище вітчизняного книговидання, розкішний подарунок не лише книголюбам, філологам, студентам, учителям і школярам. Це справжній мистецький і культурний артефакт, що від нього з першої і до останньої сторінки (а їх там півтори тисячі) віє гідністю, повагою до нашої багатющої літератури і читача.

Антологія містить коротку прозу тридцяти письменників, які жили і працювали в минулому сторіччі. Починаючи Ольгою Ко­билянською, Лесею Українкою та Василем Стефаником, продовжуючи Олександром Довженком, Павлом Загребельним та Григором Тютюнником і закінчуючи Василем Портяком, Оксаною Забужко, Юрієм Андруховичем та Тарасом Прохаськом.

Ще чотирнадцятеро відомих в сучасній українській літературі персон — поетів, прозаїків, науковців — створювали до кожного з тридцяти антологійних авторів такі собі «есеїстичні кліпи». Скажімо, про Євгена Пашковського писала молода поетка Маріанна Кіяновська. Про блискучого мінімаліста Василя Портяка — неперевершений поет Василь Герасим’юк. Про Патріарха «БуБаБу» Андруховича написав його колега, Підскарбій того ж таки гурту Олександр Ірванець. Себто, якщо йдеться про появу канонічної «Антології української малої прози ХХ століття», то цей канон аж ніяк не можна назвати снодійно–нудним і безбарвним.

— Агєєва взяла на себе найбільшу відповідальність! — зауважив Леонід Фінкельштейн. — Бо це їй відповідати за те, хто в цій антології присутній, а кого нема.

Річ у тім, що пані Агєєвій уже почали закидати, мовляв, антологія неповна. Головним чином — через відсутність у ній короткої прози Івана Франка, який фізично таки належав до ХХ сторіччя. Професор Віра Агєєва наголошує, що антологія — авторська і в ній присутнє певним чином суб’єктивне бачення літературного процесу в цілому і належності його окремих представників до тієї чи іншої епохи. Подібних антологій мусить бути багацько. «Але де знайти самогубця–видавця, щоб підняв хоча б іще одне таке видання?» — розвела руками Віра Агєєва.

Леонід Фінкельштейн відверто тішиться зі своїх «півтори цеглини», як він жартома називає антологію:

— У середній школі, — каже колишній шкільний учитель математики, — можна спаплюжити і спрофанувати все. Примусити російськомовну молодь говорити українською — важко. А читати — ні. На прикладі цієї антології вони зрозуміють, що читати українською — це не боляче.

Під час Весняного київського книжкового ярмарку в головного редактора «Факту» Леоніда Фінкельштейна виникла ідея спільно з іншими українськими видавцями організувати акцію з умовною назвою «АнтиКінах». Анатолій Кінах вчинив «шляхетний» жест: подарував школі, де вчилися його діти, бібліотеку художніх видань газети «Комсомольская правда», у книжках якої українській літературі місця не знайшлося. Пан Фінкельштейн каже, що в Києві нині зо двадцять п’ять шкіл із російською мовою викладання. Саме в тамтешні бібліотеки видавець планує подарувати свіжу антологію: «Щоб діти читали і розуміли, що література — це не тільки те, що видається «Комсомольской правдой», і не тільки те, що пишуть марініни, дашкови і донцови».