Складається враження, що у сенсі розширення і зміцнення релігійної свідомості гіркий досвід перебування в соціалістичному таборі пішов на користь польським письменникам. Враження, безперечно, суб'єктивне і стосується винятково літератури, не претендуючи на жодні ширші соціокультурні аспекти і не поширюючись на інші життєві царини. Стосовно ж Ольги Токарчук, однієї з найуспішніших польських письменниць середнього покоління, то релігійність у її творах неймовірно органічна, ненав'язлива і водночас всеохопна і гармонійна. Боюсь, на теренах України, надто центральної та східної з їхнім насадженим «вогнем і мечем» атеїзмом, з одного боку, а з іншого боку — гвалтовним і святенницьким православ'ям кремлівської розфасовки, елемент глибокої релігійності в літературі відчують хіба що представники РУН-віри. Це, звісно, жарт, хоч і не надто оптимістичний. Зрештою, Ольгу часто називають «просвітленою песимісткою».

«Коли я була маленькою, я одного разу ловила зірки. Виставила на ніч склянку на підвіконня. І знаєш, що було вранці? Стакан у ванній кімнаті, а в ньому — бабусина щелепа». Отакої... Старі баби, робить висновок Гретковська, жеруть зірки. Чоловіки жеруть жінок. Перед цим відгодовуючи останніх власною спермою та своїм — «рожевим і гірким на смак» — членом. А по всьому знову ведуть набивати шлунок: «Поїмо чого-небудь? Вони тут нахвалюють гусячу печінку...».

Запропонувати поляку відзначити Різдво у ресторані — значить, вкрай здивувати, ба навіть образити. Різдво — то родинне свято. На Різдво поляки не просто їдять, а священнодійствують. Бо вірять: від того, що стоїть на столі і як ти з'їси все це за ритуальною трапезою, залежить благополуччя твоєї сім'ї. А хто ж собі ворог?!

Льолек та Болек із нашого радянського минулого є архетипами також для кількох поколінь поляків. Мультиплікаційні герої стали легендами. І, як усе невмируще, отримали нове життя — як художній фільм, як лейбл, що використовується навіть німецькими піратами з гей-журналів, як привід для судових війн навколо авторських прав.

Будьмо відверті: є поети, яких шанують здебільшого тому, що вони колись потрапили до першого ряду національного «іконостасу». Їхні портрети пам'ятають краще, аніж їхні вірші (з яких після середньої школи затримуються хіба що назви). Таке ставлення до власних класиків великий руйнатор усіх можливих канонів і правил Вітольд Гомбрович проілюстрував колись убивчою фразою: «За що ми любимо Словацького? За те, що був великим поетом». За словами «великий поет» у цій фразі немає жодних текстів (поезія учасників діалогу «nie zachwyca» — «не захоплює»). Лишень канонізований портрет.

Минуло більше року, як у Польщі прийшли до влади «помаранчеві» — представники доби революційної «Солідарності»; політичне походження нинішніх провідників виводиться саме з руху незалежних профспілок, котрі очолили антикомуністичний опір 80-х. Але водночас якоїсь однієї дати приходу генерації ПіС до влади немає, бо парламентські, президентські й мiсцеві вибори у часі розбіглися.

Більше дев'яти місяців українці не бачать на прилавках магазинів польської свинини, курятини й ковбас — заборона на ввезення м'ясної продукції з території Польщі, введена нашим ветеринарним Держдепартаментом наприкінці березня, триває по сьогодні. За кілька тижнів до України подібне вето наклала на польську м'ясну продукцію й Росія. Обсяги експорту в Росію були такими великими, а політичні візії такими гострими, як ножі, що восени Москва зненавиділа Польщу не менше, ніж Грузію, а Варшава у відповідь продемонструвала всі можливості дипломатичного інструментарію держави-члена ЄС — заблокувала укладення масштабної базової угоди між Росією та ЄС. І хоч до торговельної війни, яку веде з поляками Російська Федерація, не дійшло, Варшаву неабияк непокоять «м'ясні» непорозуміння з Києвом.
Розголос у мас-медіа про заборону імпорту негативно вплинув на цей ринок і призвів до зниження закупівельних цін на свинину в цілому в Польщі. Тамтешні виробники з радістю поновили б свої поставки до держави-сусідки, але українські ветеринари стверджують, що польські товари не відповідають санітарним нормам України і їх завозять до нас здебільшого нелегально. Держдепартамент ветеринарної медицини водночас із Польщею наклав заборону на експорт в Україну м'ясопродуктів з Молдови й Білорусі. Поляки, у свою чергу, натякають, що м'ясний конфлікт має політичне походження, і без «дружньої російської руки», яка дала вказівку «наїхати» на польських виробників, тут не обійшлося.
Утім з'ясування справи проходить і справді на рівні натяків: Варшава у міркуваннях стратегічних не бажає надавати конфлікту гостроти, так само, власне, і Київ. Лише з вуст одіозного віце-прем'єра Анджея Леппера недавно відверто пролунало: «Україна проводить типову політичну гру... на зло Польщі».
Чи польське м'ясо впало в немилість Держдепартаменту ветеринарної медицини України з політичних причин? Чому «свиняча криза» затяглася на такий тривалий термін і коли слід чекати її розумного розв'язання? Чи з'явиться на нашому святковому столі смажений символ нового 2007 року, вирощений десь у Кракові чи Плоцьку? Відповіді на ці та інші запитання ми шукали в голови Державного департаменту ветеринарної медицини, головного державного інспектора ветеринарної медицини України Івана Бісюка.

У ці дні Польща відзначає 25-річний ювілей свого остаточного прощання з комунізмом і совєтською дійсністю. Тоді польські еліти безкомпромісно розділилися на посіпак Ярузельського та дітей свободи, очолюваних Іваном Павлом ІІ та Лехом Валенсою, на тих, «хто приходив», і тих, «за ким приходили».

Питання про надання одній з київських вулиць імені Єжи Гедройця розглядатиметься на найближчому засіданні комісії з питань перейменування вулиць при Київській міськдержадміністрації. Проте наразі виглядає так, що вирішення цього питання може затягнутися надовго — як через тривалу процедуру перейменування, так і через неоднозначне ставлення до цього членів спеціальної комісії, чи, простіше кажучи, через неосвіченість чиновників.

Із Єжи Гедройцем познайомився п’ятдесят років тому, а конкретніше — у червні 1950 року на Конгресі свободи культури, який проходив у Західному Берліні. Йшов другий рік «холодної війни», епіцентр якої був саме у цьому місті. За рік до цього Сталін змушений був зняти блокаду Берліна, але ця поразка не вплинула на старий флірт між радянською імперією та західними демократіями. Москва зі своїми сателітами та комуністичними партіями в Західній Європі одразу ж розпочала ідеологічний наступ проти «американського імперіалізму», метою якого було зіпхнути Сполучені Штати зі Старого континенту. Скликаний у Західному Берліні — тодішньому острові незалежної думки у морі сталінської неволі, — Конгрес повинен був стати сигналом до мобілізації американських і європейських інтелектуалів проти загрози нового поневолення духу в ім'я «миру та соціалізму». Європа ще не зовсім відійшла від недавньої епохи фашистського та гітлерівського тоталітаризму. Небезпека повернення до системи неволі, цього разу в комуністичній версії, не була малоймовірною.