Пазли тіла Божого

      Складається враження, що у сенсі розширення і зміцнення релігійної свідомості гіркий досвід перебування в соціалістичному таборі пішов на користь польським письменникам. Враження, безперечно, суб'єктивне і стосується винятково літератури, не претендуючи на жодні ширші соціокультурні аспекти і не поширюючись на інші життєві царини. Стосовно ж Ольги Токарчук, однієї з найуспішніших польських письменниць середнього покоління, то релігійність у її творах неймовірно органічна, ненав'язлива і водночас всеохопна і гармонійна. Боюсь, на теренах України, надто центральної та східної з їхнім насадженим «вогнем і мечем» атеїзмом, з одного боку, а з іншого боку — гвалтовним і святенницьким православ'ям кремлівської розфасовки, елемент глибокої релігійності в літературі відчують хіба що представники РУН-віри. Це, звісно, жарт, хоч і не надто оптимістичний. Зрештою, Ольгу часто називають «просвітленою песимісткою».

      До її творів критики (переважно російські) вже припасували наліпку «магічний реалізм». А найрезонансніший роман «Правік та інші часи» («Кальварія», 2004) деякі українські критики охрестили романом-кліпом. Що одні, що інші нагадують парафіяльного ксьондза із сімейної саги письменниці, який намагався приборкати непокірну річку. «Оскільки, однак, Бог парафіяльного ксьондза бував часом дуже на нього схожий...», то й давав поради, що цілком вписувалися у світогляд того ксьондза. Уподібнюватись до цього персонажа приречені не лише критики, а й звичайні читачі Ольги Токарчук. Світ її прози унікально розмаїтий, безмежний, несамовито деталізований і разом з тим цілісний. Кожен упізнає там себе, виокремить свого антипода і з подивом помітить, що не може викликати в собі почуття ненависті, лише тугу і співчуття, що не здатен пережити запаморочливо-безтямного піднесення від життя і кохання, а лише відчути свою невідворотну причетність до нього. Читач приречено усвідомлює, що собі він належить рівно стільки ж, скільки текстовi, який засмоктує і перетворює його на власного персонажа, байдуже гриб то, млинок до кави, людина, звір чи річка. У творах письменниці, а надто у «Правіку...» просто не існує другорядних деталей. Тому найчастіше, читаючи твори Токарчук, почуваєшся ангелом. Адже «єдине почуття ангелів — нескінченне, важке, наче небесне склепіння, співчуття».

      В одному з інтерв'ю, згадуючи студентські часи, Ольга Токарчук розповідає, що найбільшим шоком для неї було усвідомлення того, що різні точки зору, які цілком суперечать одна одній, можуть бути правильними. А лише завдяки тривалому спілкуванню з пацієнтами психлікарні письменниця збагнула, що кожна людина несе в собі цілий всесвіт. Мабуть, саме психологічна освіта і медична практика сформували у письменниці навіть не так здатність приймати різні точки зору, як хист намацати «чисту емоцію», яку можна тлумачити як ознаку незатьмареної віри.

      Мене не перестає захоплювати, як легко і органічно польським письменникам вдається, даруйте за незграбне порівння, комунікація з Богом. Уявити Ольгу Токарчук як члена певної релігійної громади в Україні практично неможливо. Принаймні, якби хтось озвучив подібним чином свої міркуваня на території Печерської лаври, анафема була б гарантована: «Емоція тварини є навіть чистішою, її не замутнює ніяка думка. Лялька (так звати руду кудлату суку,— Авт.) знає, що є Бог. Вона відчуває його постійно, а не, як люди, лише в окремі моменти. Лялька відчуває його запах серед трав, бо її не відділяє від Бога час. Тому Лялька й має в собі таку довіру до світу, якої не має жодна людина. Подібну довіру мав у собі Господь Ісус, коли висів на хресті».

      «Правік та інші часи» — це водночас горіх і шкаралуща, череп і мозок, молитва і чотки. В процесі прочитання цей текст викликає безліч особистих асоціацій і спогадів включно із давнозабутими запахами та сновидіннями. Мені здається, що повертатися час від часу до цього твору неймовірно корисно. Не тому, що він приємний. Навпаки, твір страшенно некомфортний і мулький. Але він — вчить і нагадує. Нагадує про щось невимовне і непізнане. А вчить — зауважувати і приймати: події, людей, предмети, протяги.

      Ольга Токарчук часто повторює, що не хоче належати ні до популярних письменників, ні до інтелектуальних. Вона прагне триматися золотої середини, «літератури, написаної, як популярна, але такої, що відкривається глибше для ерудованого читача». Поки що письменниці це вдається. Характерним для рецензій на твори Токарчук є те, що критики замість звичного замилування власною стилістикою та ерудицією, мов школярі, непристойно часто вдаються до цитування її текстів.