Мануела Гретковська.
«Коли я була маленькою, я одного разу ловила зірки. Виставила на ніч склянку на підвіконня. І знаєш, що було вранці? Стакан у ванній кімнаті, а в ньому — бабусина щелепа». Отакої... Старі баби, робить висновок Гретковська, жеруть зірки. Чоловіки жеруть жінок. Перед цим відгодовуючи останніх власною спермою та своїм — «рожевим і гірким на смак» — членом. А по всьому знову ведуть набивати шлунок: «Поїмо чого-небудь? Вони тут нахвалюють гусячу печінку...».
У Гретковської взагалі багато сексу і їжі. Причому остання відіграє роль магічну — від найбанальнішого у світі помідора героїня вагітніє (жарт!), і з лона її виходить дівчинка. «Полька, Полька, Полечка». Полечка-Польща... Країна, де «мені вже буде сорок, а я не маю нічого, навіть самоката. Щомісяця плачу п`ятсот доларів за житло і їжу... На життя заробляю статтями до газет. Писання книжок — не заробіток». Хто з нас, українок (й особливо долучених до журналістсько-письменницького розкошування життям), не міг би підписатися під цими словами? Але стоп! До чого тут меркантильність? Ми ж почали з сексу, чи то пак з зірок... А це, між іншим, і є світ Гретковської — клаптиковий, місткий, напомпований усім, чим треба і не треба. В ньому: 1)«бекають» вагітні жінки, зачувши запах паркетного лаку; 2)«нужда розчавлює людей»; 3) чоловіки прагнуть анального сексу, бо саме «між пухкими сідницями» почуваються у безпеці; 4) розчаровують гібсонівські «Страсті Христові», бо режисер, мовляв, переплутав «релігійну вразливість з вразливістю медійною», і далі у тому ж дусі — до нескінченності...
42-річна Гретковська почала писати у 36. А англійська королева Єлізавета (та, що жила в добу піратів і зрубала голову Марії Стюарт), розмінявши восьмий (увага!) десяток, засіла за вивчення давньогрецької мови. Аналогія недоречна, але цілковито в дусі Гретковської, хіба ні? Просто ніколи не кажи «ніколи», або ж запізно казати «пізно», коли ти вже з'явилася на цей світ і топчеш ряст. Життя прекрасне, навіть коли воно жахливе. «Вічність — це тунель, у кінці якого — зад». Сенс писанини Гретковської (інколи нуднуватої і повсякчас — невигадано-справжньої) — у розсиланні на всі боки пульсуючих, як кров у жилах, месиджів: живи! живи! живи, істото, шукай у собі «сонячну глибину»!
Якщо мислити штампами і ділити «творчий доробок» Гретковської тематично, то ми, умовно кажучи, матимемо справу з Гретковською-дослідницею любові, сексу і чоловіків та Гретковською-«спецом» з інтеграції Польщі в Європу. За браком місця залишимо останню до іншого разу. А щодо першої... Тільки дві дами з її письменницького цеху «догралися» до таких відвертостей на межі психічних зривів і суїцидальних настроїв, такої високої жіночої хвороби (прошу не плутати з гінекологією), такого КОХАННЯ (всі літери великі), як Гретковська — мова йде про українку Оксану Забужко та француженку Анні Ерно. Всі троє гранично відверті, всі троє обізнані з «предметом» письма... Щоправда, Забужко нівелює тремтіння власного нерву вдавано-оптимістичним фіналом роману (маються на увазі, ясна річ, її знамениті «Польові дослідження...»), за яким виходить, що варто пробелькотіти англійською «Хай!» — світ довкола тебе відразу ж проблюється щастям! У тому й біда теперішніх українських мисткинь, що вони вміють почати, але не можуть кінчити. А декому й починати не варто, але річ не в цьому. Річ у Гретковській, яку хочеться розтягнути на цитати і мастити ними свою буденність. «Ти бачила жінку без кохання? — запитує вона. — Без ноги, без грудей, без розуму — так, але без кохання?». Що ж, бувають і такі феномени. Але тільки поза її книжками. У Гретковської жінки люблять, а чоловіки — мудрагелять. Жінки — пристосовуються, чоловіки — пристосовують. «Скільки жінок робили тобі мінєт, і все даремно. А згідно із законами природного пристосування кінчик твого статевого члена давно повинен був еволюціонувати в сосок...»
Гретковська називає речі своїми іменами. Вона дуже термінологічна. Попа в неї є попою, яйця — яйцями, вагіна — вагіною, кохання — коханням. Жодних тобі етнографічних «розкішниць», зведених до рівня «сюсю-пусю» «зомлілих киць» чи якихось там «кучерявих корон», «троянд», «квіток» або іншою флористичної дурні в дусі Марії Матіос. Жодної дешевої клоунади з власним тілом, на кшталт пробивання дівочої пліви викруткою, як у Наталки Сняданко. Здоровий дух фіксує порухи здорового тіла: «Секс пахне з вуст і слиниться між ногами. Ти вкладаєш мені язика поміж губи. Ми ділимося останнім зрозумілим словом. Розкушуємо його: ко-ох-аю...».Тож кохаймося! Хай навіть розриваючи собі душу і згодовуючи ненаситним власне серце.
Різдвяні свята для мешканців Польщі є періодом підбиття підсумків, і попри певну схильність до нарікання, більшість наших співрозмовників відзначають те, що «Батьківщина таки розвивається». Поляки почуваються цілком незле. Зрештою, як і їхні «нові» побратими з Європейського Союзу. «Молода Європа» стрімко нарощує розвиткові темпи, котрі й не снилися Росії в усіх її «єепнутих» мареннях. >>
На відкритті цьогорічного Варшавського книжкового ярмарку, 50-го за рахунком, міністр культури Польщі Вольдемар Домбровський оголосив країну-почесного гостя наступного, 51-го, ярмарку. «Україна» прозвучало несподівано — причому як для нас, так, здається, і для дирекції ярмарку. Рано чи пізно міжнародний книжковий дебют України у статусі почесного гостя мав статися — планувалося, що це буде у Франкфурті в 2007-му. >>
Проголосити Ісуса Христа королем Польщі запропонували незадовго перед Різдвом сорок шість депутатів Сейму. Ідея звучить принаймні екзотично, чи не так? Але не для поляків. У Польщі цю пропозицію сприйняли серйозно, і вона викликала неабияку дискусію. Чи не головний аргумент прихильників «коронування Христа»: якщо Діва Марія вважається королевою Польщі, то чому б Ісуса не назвати королем? >>
«...А це могла б бути блискуча, на мій погляд, фірма, — з жалем у голосі каже торговий радник-посланник посольства Польщі в Україні Анна Сковронська-Лучинська. — Це був би цікавий приклад співробітництва Польщі та України. До того ж у стратегічній для наших країн паливно-енергетичній сфері. А все так гальмується і гальмується, гальмується і гальмується...»
На прикладі «Девону» — саме про це українсько-польське підприємство розповідає пані Сковронська-Лучинська — яскраво проявляється інвестиційний клімат України. У нас чимало клопочуться про залучення іноземних інвесторів. Поле для діяльності капіталовкладника — неозоре. Але в Україні інвестора також чекає неринкова конкуренція, недосконале законодавство, а подекуди ще й тиск iз боку можновладцiв. Якщо це стосується інвестора, який збирається вкладати гроші в паливну сферу, то йому слід пам'ятати також і про газову залежність України від Росії. Ця залежність змушує державу чимдуж «закручувати гайки» на власному газовому ринку. >>
Польський інститут національної пам'яті (ІНП) досі лишається недосягненним взірцем для України. У нас створено формальну інституцію з подібним лейблом, але з порожнім змістом — є директор, Ігор Юхновський, але звикло бракує найважливішого — фахівців та грошей, немає навіть відповідного приміщення. Знову українська гора породила мишу. А боротьба між групами просовєтських і націоналістичних істориків за важелі впливу виглядає кумедною порівняно з опором «старих» структур, спрямованих винятково на відмивання бюджетних «цвинтарних» коштів.
Польща вже кілька років тому передала всі архіви комуністичних спецслужб до ІНП та ухвалила закон, який дозволяє безперешкодно оприлюднювати інформацію на всіх державних чиновників, якщо вони «стукали» «по молодості». Ось уже рік, як ІНП має нового президента — Януша Куртику, котрий заповзявся реформувати цю структуру і прискорити процеси оприлюднення «секретів», нагромаджених комуністичними спецслужбами. Януш Куртика в інтерв'ю «УМ» роз'яснив особливості нової ситуації у цiй царинi. >>
...Два роки тому фасад типового панельного будинку на проспекті Вернадського, 125 у Москві прикрасила меморіальна дошка. Зображення на ній добре впізнавані: на тлі вбраної ялинки, гітари і пляшки шампанського — актори Барбара Брильська та Андрій Мягков, виконавці головних ролей у культовому радянському фільмі «Іронія долі, або З легкою парою». Картина ця вийшла ще в 1978 році, але майже три десятиліття лишається незмінним атрибутом новорічної телепрограми. Її головних героїв за результатами соцопитувань на теренах сучасного СНД визнано найромантичнішою кінопарою століття. Але мало хто знає, що мрія мільйонів чоловіків колишнього СРСР, польська актриса Барбара Брильська, ставши для них символом витонченості, мудрості та лагідності, в особистому житті пережила чимало трагедій, опосередковано пов'язаних і з улюбленою нами «Іронією долі...» >>
