Нерідко іноземні дипломати, працюючи в Україні, української мови не вивчають, бо їм цілком вистачає прийнятої в дипломатичних колах англійської та почасти російської.

Україна — перша країна в дипломатичній кар’єрі Марюса Януконіса, до якої він був призначений у ранзі Над­звичайного і Повноважного Посла. Однак перед тим він устиг отримати вагомий професійний досвід.

Цього року в Надзвичайного і Повноважного Посла Латвійської Республіки в Україні Юріса Пойканса професійний ювілей — двадцять років тому, 1996-го, він після закінчення факультету історії та філософії університету прийшов на роботу до МЗС.

На відміну від тієї пори, коли національні кінематографи республік були добре знані глядачам на всій території СРСР, зараз хіба що фахівці–кінознавці можуть сказати, що знімається, наприклад, у Молдові, Білорусі чи Узбекистані (тому здається сенсаційно–неймовірною інформація, що масова фільмопродукція останнього витіснила з місцевого екрану навіть Голлівуд).

Спроби використати трамвайні вагони для нетрадиційних цілей у Вінниці були давно, хоч і мали вони, щоправда, епізодичний характер. Наприклад, на свята в місто виїжджав старовинний прогулянковий трамвайчик, в одному з установлених на постаменті вагонів обладнано музей електротранспорту, а щороку 14 лютого молодь може кататись вулицями у «Трамваї закоханих».

Щоб відчути масштаби фотоекспозиції «Минуле Поділля у старій світлині», що відкрилась у Вінницькому краєзнавчому музеї, досить назвати кількість представлених на ній робіт: понад тисячу сто. Вони охоплюють період від середини XIX століття (перший знімок, який зуміли відшукати колекціонери, датується 1850 роком) до 30–х років минулого століття. По суті, вона стала підсумком своєрідного фестивалю ентузіастів з усієї області — співробітники музею тільки відбирали найкраще з масиву візуальних історичних матеріалів, які їм запропонували індивідуальні збирачі, а також заклади освіти і культури із власних музеїв.

Пожежники, які напередодні Великодня виїхали за екстреним викликом у село Трибусівка Піщанського району, де горів житловий будинок, мусили відразу ж викликати міліцію. З палаючого житла вогнеборці винесли чотири трупи — двох дорослих та двох дітей, причому у трьох із загиблих були явні ознаки насильницької смерті: важкі рани на голові. У хаті жили 78–річна бабуся, її 22–річна онука та двоє дітей останньої — п’яти і двох років. За словами начальника Піщанського райвідділу міліції Сергія Гаджука, по тривозі підняли увесь особовий склад. Сусіди повідомили оперативникам, що останній тиждень у загиблих жив гість — далекий родич із Одещини, який приїхав відсвяткувати Великдень.

Відрядження до села Яруга під Могилевом–Подільським заздалегідь я не планував. Задум поїхати до нього виник спонтанно — після того як у Світовій мережі потрапило на очі повідомлення прес–служби уряду Російської Федерації, у якому цитуються слова головного рабина Росії Берла Лазаря під час його зустрічі з прем’єр–міністром про роки Голокосту: «...Те, що було в Прибалтиці, те, що було на Україні, — місцеве населення брало участь у ліквідації євреїв».

Не знаю, чим він обґрунтовував таке твердження, але факти — річ уперта: можна навести тисячі й тисячі протилежних випадків, коли українці, ризикуючи своїм життям, рятували представників народу, приреченого керівництвом третього рейху на знищення. Село Яруга — яскравий приклад того, як це відбувалося, і він по–своєму унікальний, адже на захист знедолених піднялась уся місцева українська громада.

Конкурс на визначення семи найвидатніших пам’яток Вінниччини, що відбувся позаторік з ініціативи облради, здавалося, закінчився: об’єкти офіційно «визнали» (серед них — палац Потоцьких у Тульчині, скіфське городище під Немировом, Лядовський скельний монастир на крутому березі Дністра). Тоді ж в обласний бюджет вирішили закласти кошти на підтримання їх у належному стані та на розвиток.