Мета Росії не завоювання української території, а знищення українців як нації. На заваді реалізації цієї цілі стоїть українська держава, як оптимальна форма захисту нації та збройні сили, як найкращий інструмент оборони.

Повстанці для місцевих були «нашими хлопцями», своїми. Бо справді більшість із них ще вчора були їх сусідами, родичами, які жили поруч, перш ніж їм довелося взяти до рук зброю вони разом працювали, святкували, часом сварилися, потім мирилися.

Навіть зважаючи на демографічну катастрофу, виїзд мільйонів українців за кордон і потребу інтеграції нашої діаспори, прийняти легалізацію множинного громадянства, не можна було підтримувати цей законопроєкт у такому вигляді.

Ми маємо абсолютно ганебну заяву так званих митців до ЮНЕСКО з приводу збереження особливого російського характеру Одеси. Ми маємо схожі заяви в Полтаві, де хтось хоче зберегти пам'ятники присвячені Петру I.

Нові назви отримають 4 райони, 10 міст, 56 селищ, 261 село.

Досвід українців може підказати чимало прикладів важливих і правильних законів, реалізацію яких вдалося саботувати.

В жодного чинного українського політика не виникне ідіотської ідеї відмовитися від цих символів на вимогу політиків сусідньої держави.

Чим більше спостерігаю за дискусією довкола книги Віталія Огієнка «Голодомор. Історія неусвідомленої травми» тим більше занепокоєння вона в мене викликає.

Багато знайомих дорікали мені, що я не підтримав ухвалення закону про мобілізацію. Зараз його втілення демонструє аргументи на користь моєї позиції.

Нині ми отримали не просто поганий, а ще й запізнілий закон, який не посилить мобілізацію нових захисників, але цілком може послабити мотивацію тих, хто захищає країну вже не перший рік.