Березівська сотня УПА, 1944 р. (Архівне фото)
СРСР від самих початків мав всього значно більше ніж повстанці: зброї, людей, будь-яких інших ресурсів. Тривалий спротив УПА опирався на найважливішому ресурсі, яким володіла саме підпільна армія і якого не було в совєтів - довіра між вояками та цивільним населенням.
Повстанці для місцевих були «нашими хлопцями», своїми. Бо справді більшість із них ще вчора були їх сусідами, родичами, які жили поруч, перш ніж їм довелося взяти до рук зброю вони разом працювали, святкували, часом сварилися, потім мирилися.
Той хто воював мав мати зброю, набої, їжу, інформацію. Все це він отримував від тих, хто не пішов «у ліс». Тому, що ці останні, яких звісно було і мало бути більше (для забезпечення одного партизана потрібно близько 8 цивільних) вірили, поважали і шанували кожного, хто відважився захищати їх, ризикуючи життям.
Вояки теж довіряли тим від кого отримували життєво важливі ресурси, не лише тому що ними були їх близькі та родичі, а й тому що розуміли від них залежить чи збережеться потенціал для боротьби, усвідомлювали, щоб без підтримки «села» не стане «лісу».
Але дуже швидко це усвідомили і совєти. Тому спрямували свої зусилля на те аби знищити взаємну довіру між повстанцями і населенням. Для цього, використовуючи залякування чи підкуп, вербували агентуру серед місцевих мешканців, які почали здавати підпільників.
Це було не просто в середовищі, де всі про всіх все знали (бо жили поруч і все бачили), але чекісти мали час і натхнення тому продовжували тиснути. А ще - поширювати брехню про масові зради, про те, що вже кожен другий на селі співпрацює з ними.
Спершу вербовка здійснювалася таємно, аби ніхто не бачив навіть, що відбувся контакт. Потім у відділення НКВД стали викликати майже кожного, робили це публічно щоб бачили інші. Через це перейшло сотні мешканців кожного села. Хтось справді погодився на співпрацю, більшість - ні. Але ніхто крім чекістів не знав, хто саме став агентом.
Тому почали підозрювати кожного. Недовіра ширилася як вірус між тими, хто вчора разом працював і допомагав підпіллю. Страх допомагав поширенню. Ціна зради була дуже висока. Для тих хто допомагав УПА вона могла означати вислання на Сибір усієї сім’ї, для повстанців - просто смерть. Тому зрадників підпільники жорстоко карали - страчували, аби інші не відважувалися на таке.
З часом почала зростати кількість тих, хто став жертвою помсти незаслужено, кого успішно підставили під удар підпілля. «Хлопців з лісу» почали боятися на селі. Тим паче, що часто ті, хто вбивали справді були не «нашими», а перевдягнутими чекістами, які свідомо робили брутальні злочини проти місцевого населення дискредитуючи УПА.
Поступово параноя паралізувала нормальний звʼязок між мешканцями одного села та між селом і лісом. Вона як іржа розʼїдала єдність, яка була фундаментом боротьби. Ніхто вже не знав хто свій, а хто зрадник.
Своїх перестали бачити, зрадників помічали всюди. Підпілля втратило базу, яка живила його і почало згасати. Чекістам залишилося провести остаточну зачистку.
Памʼятаймо: Москва як ніхто вміє ділити, щоб нищити.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ми не поклоняємося попелу. Ми підтримуємо вогонь
Спостерігаю за цією словесною діареєю, яка несеться в соцмережах навколо проблеми створення академічних людей у профільній школі, і ніяк не можу зрозуміти, чому ті, від кого вона йде, не усвідомлюють елементарних речей. >>
Так, усі радіють кожному обміну. І всі вдячні за кожне врятоване життя. Але ця радість не скасовує відповідальності перед Героями оборони Маріуполя. >>
Наші пращури добре знали, що смерть це не кінець, а перехід. Душа, як пташка, вирушає у свій шлях, і важливо не тягнути її назад болем, а дати спокій, щоб вона знайшла дорогу до свого світу. >>
У Києві, у Національній філармонії України, відбувся щемкий концерт «Польовий і Польова» із проєкту «Звільнена музика», спрямованого на деколонізацію українського музичного простору та повернення імен і творів, які в радянські часи цілеспрямовано витісняли. >>
Командири усіх підрозділів поліції вже зараз повинні мати реальний бойовий досвід - бо інакше вони не можуть забезпечити правопорядок у країні, де значна частина населення має бойовий досвід і де ворожі терористичні акти - звичайний сценарій ймовірної небезпеки. >>
Ми багато говорили про роль молоді у творенні нашої держави, про той вибір, який кожен із нас робить щодня. Бо Україна сьогодні — це не лише про страшні виклики, це, перш за все, про нашу з вами можливість формувати власну, унікальну траєкторію розвитку. >>
