По той бік колючого дроту

По той бік колючого дроту

Чорнобиль того дня зустрів нас рясним дощем і холодом. Погода начебто така ж, як і в українській столиці, та от переживаємо: а дощ не радіаційний? «Ваш дозвіл на проїзд у зону», — збиває з роздумів чоловік у військовій формі. Ах так, контрольно–пропускний пункт «Дитятки», — єдиний шлях на заборонену територію, від якої відцурались усі, крім корінних жителів. Загалом усе тут, як на справжньому кордоні: шлагбаум, прикордонники і на руках у всіх приїжджих — спеціальні дозволи, запрошення і обов’язково паспорт. Тільки от черг немає. Ніхто не поспішає перетнути і досі небезпечну зону, а відчуваєш себе справжнім іноземцем у своїй країні. «Проїжджайте», — киває головою кремезний чоловік, ретельно перевіривши усі дані включно з номерним знаком автомобіля і вмістом багажника.

Атлантида Полісся

Атлантида Полісся

Учені дослідили, що роль Поліського регіону є визначальною в етногенезі українців. Більше того, частина закордонних дослідників переконані, що саме Полісся — прабатьківщина слов’ян. Чорнобильська катастрофа у 1986–му, здавалося, навіки поховала цю унікальну часточку духовної культури людства. Утім за 15 років роботи в «зоні» працівники Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Міністерства з надзвичайних ситуацій України повернули вигляд і дух поліського світу. Точніше, зібрали десятки тисяч пам’яток і архівних документів, які на сьогодні розпорошені по непристосованих будівлях. Адже для столичного музею Полісся міська влада за 10 років так і не підшукала приміщення.

Табуни тарпанiв

Табуни тарпанiв

Щороку Україна вкотре згадує тих, кого чи то доля, чи то халатність колишньої радянської влади змусила назавжди покинути рідну домівку.
Кожного року двадцять шостого квітня десятки тисяч людей, які залишилися живими після радіаційної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції, з болем згадують страшні дні, ночі й місяці після вибуху, відвідують милі серцю місця у тридцятикілометровій зоні й намагаються всіма способами назавжди залишити в пам'яті українців жахливу історію — як застереження майбутнім поколінням.

СБУ знала і мовчала

СБУ знала і мовчала

Учора, до чорної чорнобильської дати, у музеї СБУ керівництво Служби безпеки продемонструвало пресі досі засекречені матеріали, які проливають світло на деякі нюанси аварії на ЧАЕС. Зняття грифа «цілком таємно» приурочено до дати, і в цьому факті вчувається й цинізм, і бажання «відрапортувати». А тим часом секретні матеріали, які відкривають страшні сторінки чорнобильського лиха, спочивали на полицях архівів СБУ, подалі від громадськості, чекаючи «круглої» дати.

Чорнобильський подзвін

Чорнобильський подзвін

Учора в усій країні був «чорнобильський день». Почався він рано вранці, а точніше, по першій годині ночі (саме в цей час 20 років тому вибухнув 4-й енергоблок) панахидою по жертвах Чорнобильської трагедії. Опісля представники вищої влади на чолі з Президентом Віктором Ющенком, Прем'єр-міністром Юрієм Єхануровим та Головою ВР Володимиром Литвином поклали букети червоних троянд до монумента жертвам катастрофи. Об 11.30 Віктор Ющенко вже летів у «зону». Поїздка глави держави охопила все, що тільки можна тут відвідати, — і огляд зруйнованого реактора на ЧАЕС, і мертве місто Прип'ять, і місто Чорнобиль.

Кричати не можна забути

Кричати не можна забути

У 1991 році до 5-річчя Чорнобильської катастрофи (глобальної за класифікацією МАГАТЕ) вийшов перший звіт ООН про наслідки глобальної катастрофи. Першою була й опублікована в США моя стаття-протест про ненауковість і упередженість висновків цього звіту. Тоді не було досліджене здоров'я ліквідаторів. Час викидів радіоактивних матеріалів з 26 квітня по 6 травня 1986 року автори звіту трактували, як «короткочасний» (!). Десятиденне опромінення накрило своїм чорним крилом планету. Радіонукліди летіли через усю Європу. «Відмітились» вони і в Туреччині, і на півночі Африки, у Бразилії, США, Японії. Фактично це був фарс, а не звіт.

«Одного кабанчика я віддам Президенту, а другого — заколю»,

«Одного кабанчика я віддам Президенту, а другого — заколю»,

Де живе дід Ображей, у чорнобильській зоні знають майже всі. «Це той, у якого двох синів браконьєри вбили? І ще до нього Ющенко приїжджав, а потім діду до самої хати протягнули світло? Він розвів таке величезне господарство — свині, воли, городи, пасіка... Молодець дідок, справляється. Вам треба їхати аж до реактора, там будуть Новошепеличі, колишній райцентр. Зараз там ніхто, крім цього Ображея, не живе — вони самі з бабою сиротами залишилися». Приблизно таку історію можна почути від самоселів.

Ярмо

Ярмо

Власне, весь комплекс ДСП «Чорнобильська АЕС» — нинішня назва колишнього атомного гіганта — є сьогодні для нашої нації ярмом: екологічним, економічним, соціальним, психологічним і бозна-ще яким — час покаже. Бо чи скоро дійдуть руки, щоб «стерти» з лиця нашої землі радіоактивні плями, які утворилися, коли на ці місцевості разом із атмосферними опадами в активній фазі аварії випали радіонукліди плутонію, стронцію, цезію (період напіврозпаду першого з названих елементів становить 24 400 років)...

Пiдступи «мирного» атома

20 років минуло від дня Чорнобильської катастрофи, а для більшості українців аварія дотепер залишається моторошною загадкою — явищем, якого всі бояться, але, на жаль, так мало розуміють. Хто з вас не погодиться, що розкурочений реактор приніс людям невидиму смерть? Хто заперечить, що перший рік після вибуху став для багатьох наших співвітчизників останнім — тільки тому, що вони, самі того не знаючи, отримали смертельну дозу радіації? Світ добре пам'ятає, як у муках вмирали опромінені люди, як лікарні не справлялися з напливом хворих, як ховався від звичайного сонця нажаханий народ, як селяни Полісся боялися їсти городину, вирощену на власній землі... Що ж змінилося за ці два десятиріччя? Які нукліди вже розпалися і не становлять небезпеки для людей? Які елементи прийшли їм на зміну? Яке покоління українців не постраждало від чорнобильського сліду і чи є взагалі такі люди? Відповіді на ці та інші питання кореспондентка «УМ» шукала у фахівців — фізика-ядерника та лікаря-радіолога.

Чаркування у чорнобильських джунглях

Чаркування у чорнобильських джунглях

—Ви не думайте, дітки, що той котик такий паршивий від радіації. Е ні, він не заразний, то він за кицьок із сусідським побився, — тьотя Віра лагідно дивиться на справді огидного двомастого кота, схожого на пораненого, але непереможеного чеченського бойовика. Тварюка сидить на паркані і осатаніло точить об нього кігті, не відводячи злих очей від зграї журналістів. Я не встигла й спитати, як звати того чорнобильського волоцюгу, бо господиня, виступивши «перед тєлєвізором» і розповівши короткий курс своєї історії, кличе всіх до хати.