Чаркування у чорнобильських джунглях

26.04.2006
Чаркування у чорнобильських джунглях

      —Ви не думайте, дітки, що той котик такий паршивий від радіації. Е ні, він не заразний, то він за кицьок із сусідським побився, — тьотя Віра лагідно дивиться на справді огидного двомастого кота, схожого на пораненого, але непереможеного чеченського бойовика. Тварюка сидить на паркані і осатаніло точить об нього кігті, не відводячи злих очей від зграї журналістів. Я не встигла й спитати, як звати того чорнобильського волоцюгу, бо господиня, виступивши «перед тєлєвізором» і розповівши короткий курс своєї історії, кличе всіх до хати.

      — Отой кіт, шість курочок і півник — усе моє хазяйство, — примовляє, пораючись біля столу, маленька і метка Віра Григорівна. — А землі що?! Землі тут навколо достобіса, бери — не хочу, тільки б здоров'я було їй раду дати.

      Хата вже прибрана до Великодня, стіни дерев'яні, як і повсюди на Поліссі, дощата підлога свіжопофарбована, піч вибілена, вишиті рушники над образами та сімейними портретами білісінькі, мов вишневий цвіт, і такі урочисті, що хоч зараз іди з ними до церкви вінчатися, аби ж не піст. Це не показовий «парад самоселів» — до Віри Григорівни Рудник у село зi зворушливою староруською назвою Опачичі ми завітали випадково, навмання. Хотілося б у ту глушину, де мешкають по двоє-троє у покинутому селі (як відомий після візиту Президента дід Савелій Ображей, котрий тепер, не виключено, складе конкуренцію бабі Парасці Королюк), а привезли сюди — так «карта лягла». В Опачичах чи не найбільше самоселів, кілька років тому було з півсотні душ, а зараз 19. «Хто виїхав, а більшість повмирали», — спокійно пояснює тьотя Віра, краючи ковбасу-кров'янку. За мить на столі з'являється таємниче видобута звідкись «ізнізвідки», наче з української народної казки, трилітрова банка з самогоном, майже непочата.

      Віра Григорівна живе у свекрушиній хаті. Сама вона з Чорнобиля, працювала медсестрою, після аварії дали їм iз чоловіком квартиру в Іванкові, втім, родина там пожила з рік та й повернулася сюди — доглядати за паралізованою свекрухою. Минулого року, саме 9 травня, чоловік помер, відтоді кожен новий День перемоги для Віри Григорівни буде днем втрати.

      — Сумно самій. Не бува і дня без того, щоб не сплакнула, — каже. Їй 62 роки, жити ще хочеться. — Може, десь діда знайдете, з 1939 року, то привезіть. Але тільки з 39-го, іншого не треба, бо у мене чоловік був з того року народження.

      Чоловік Віри Григорівни живе на портреті, встановленому на якійсь меблині, «породу» котрої, повагавшись, можна все-таки назвати комодом. Світлина пов'язана чорною стрічкою. На прохання журналістки з радіо «Свобода» згадати бодай куплет iз правдиво поліської пісні жінка з прихованим докором відказує:

      — Свят-свят, дочко, по чоловікові ще рік не виповнився, а я буду співати?! Приїзди після 9-го, тоді, може, й заспіваємо разом...

      До речі, найбільше відвідувачів Чорнобильська зона приймає не в роковини аварії на ЧАЕС, коли сюди притягуються валки дипломатів і журналістів робити репортажі «до дати», а в поминальні дні. Леонід Корольчук, співробітник спеціального управління київської обласної міліції, яке працює в зоні, свідчить, що за кілька поминальних днів у ці краї приїздить до тисячі чоловік, «зона оживає». Років зо три тому було дозволено брати з собою на чорнобильські цвинтарі і малолітніх дітей (раніше це було заборонено). Їдучи асфальтівкою від КПП «Дитятки», коли минаєте Залісся,  погляньте на цвинтар — на могилах вінки яскравіють барвами не потьмарених часом  i дощами штучних троянд. Кладовище, прости Господи, виглядає життєрадісним порівняно з мертвим селом, крізь хати якого попроростали осокори.

      — О лишенько, вже чарки спорожніли! — картинно вигукує Віра Григорівна. — Давайте, хлопці, наливайте... Е ні, не нада відставляти —  як приїхали, то сулію спорожніть. У чоловіка дві ноги і одна голова — значить, як кажуть, треба по три чарки випити. Володю, зайчику, а ти чого пропускаєш?!

      «Зайчиком» є симпатичний чоловік років під 50, iз «Чорнобильлісу», такий собі Лукаш у фуфайці, лишень без сопілки. Звати Володимир Сірий. Це саме він нас привіз до садиби Віри Рудник.

      — Тьоть Вєр, мені ж іще на роботу...

      — Нічого-нічого, робота не вовк — у ліс не втече. Аби не з'їла!

      «Зайчик» приймає піднесеного міні-гранчака, сором'язливо розглядаючи носки своїх кирзових чобіт.

      — А шо, і вовки тут водяться? — питає хтось.

      — Вовк тут не ходить. У сусідніх селах бачили зимою — один пробігав. А тут ні. Кабани є. Кабанів багато розплодилося. Є навіть рись. Усе, що в Україні внесено у Червону книгу, тут виживає, бо ніхто ж не чіпає. Чорнобильські джунглі. Раніш відстрелювали звірину всяку, перевіряли, скільки в ній радіації, а зараз, по-моєму, — ні. Раніш, ну років три тому, нам по радіо часто повідомляли про рівень радіації, а тепер не повідомляють. Позвикали всі.

      Треба сказати, за весь день перебування в зоні у жодного з нашої групи ніхто не перевірив вміст радіаційної зарази. На КПП при в'їзді та виїзді тільки звично перевіряли мікроавтобус. Цікаво, що й у чорнобильському головному відділку міліції апарат цей, що стоїть біля «рубки» чергового, виявився поламаним. Схоже, 30-кілометрова зона забула про дозиметри. Рівень радіації пильнують ближче до епіцентру лиха, в 10-кілометровій зоні, і, ясна річ, на самій ЧАЕС. Так, на оглядовому майданчику поблизу 4-го реактора він виявився 0,249 рентген/год. (це вдесятеро вище, ніж показники радіаційного фону в Києві), у мертвому місті Прип'ять на асфальті — 0,230, а на землі — приблизно 0,400.

      — А стада тих красивих мустангів, що під Прип'яттю ми бачили і біля Черевача, —  здичавілі коні Пржевальського?  — це вже я «голос подала», з любові до природи.

      — А вони й були дикі. Кіньми Пржевальського спеціально зону заселили, — пояснює Володимир.

      — А для чого вони тут?

      — Ну, щоб траву виїдали, сухостій. Бо трава як загориться — на ліс зразу перекинеться, так частенько бувало. Коні не просто так. А потім, красиві ж вони.

      — І ніхто їх не винищує?

      — А кому вони нужні!.. Пасуться собі та й усе. Можуть у Білорусь піти. Зона, ви, мабуть, знаєте, огороджена тільки з нашого боку, а на кордоні з білорусами немає ніякої огорожі.

      Тим часом Віра Григорівна комусь жваво розповідає про свої естрадні пристрасті. Тобто про одну пристрасть. Це Поплавський. «І маму ж свою він як любить!». У хатині є касетний магнітофон, і якщо хтось із доброчинців подарує касету «співочого ректора», то, присягається господиня, «слухатимуть усім селом».

      Тьотя Віра взагалі жінка «просунута» порівняно з багатьма іншими самоселами: крім магнітофона і ще телевізора, має мобільний телефон — діти купили, щоб постійно тримати вухо на пульсі Опачичів. Самоселам установлено ліміт відвідувачів: з «великої землі» діти чи інша рідня можуть приїхати в зону 30 разів на рік. Загалом до всіх десяти сіл самоселів, що знаходяться у 30-кілометровій зоні, запевняють в адміністрації зони відчуження, протягнуто телефонний зв'язок у розрахунку один апарат на село. Двічі на тиждень приїздить автолавка. У найбільш скрутних випадках iз нею привозять і пенсію, але зазвичай по свої гроші люди приїздять самі в Чорнобиль. Пенсія — як і в «материковій» Україні, без чорнобильських надбавок. Зате до останнього часу мешканці чорнобильських джунглів не платили за «комунальні послуги», лише в 2004 році було запроваджено обов'язкову оплату за електроенергію (світло, запевняють в адміністрації зони, є в хатині кожного самосела).

      — Дітки, а грибочків не хочете скуштувати? — лукаво пропонує Віра Григорівна.

      — А грибочки, либонь, тутешні, чорнобильські? — лукаво перепитуємо ми.

      — Та ясно, що не американські! Володю, а відкрий-но. Може, оцту малувато... Ви не бійтесь: ми гриби, як тільки зібрали, зразу перевіряємо. На детекторі брехні.

      Всі регочуть — і на ті гриби. Та чорт забирай, бути в Чорнобилі і радіації не скуштувати!

      — Дичина, кабани, зайці та й риба майже не фонить, — розповідає мені тихо Володя. — А гриби фонять найбільше.

      При цьому ми обоє уминаємо шапки акуратних, ідеально красивих білих грибів.

      — А оці помідорчики — гуманітарка від Катерини Ющенко. Недавно приїздили і вона, і жінка Єханурова, і багато жінок інших міністрів, однак то було не в нашому селі, — і всім давали продукти, — хвалиться Віра Григорівна. —А Віктор Андрійович, як приїздив до нас, усіх бабів отако цілував (демонструє, обіймаючи одну з журналісток). Такий молодий, а, слухайте, всіх бабів перецілував. Чи воно йому не противно — бабів старих цілувати. Але він чоловік хороший.

      — Хороший, — усі кивають. — Тільки помідори не відкривайте — хай будуть як сувенір. Ну, тьотю Вірочко, за здоров'я!

      Гранчаки гучно чокаються один об інший. А господиня, бачу, тільки пригубила — і тихцем на припічок свою чарочку відставила. «Не можна мені — піст», — пошепки пояснила.

      До церкви ж Віра Григорівна ходить рідко. Немає куди. Церкви, які не встигла добити радянщина, стоять у зоні пусткою ще з дочорнобильської ери. Хвиля відродження церков і пошани до Бога, що пішла країною після горбачовської перестройки, обминула зону — нікому було у тих храмах молитися. Перша і донині єдина діюча церква з'явилася тут лише в 2003-му — Московський патріархат відреставрував Святоіллінську церкву в місті Чорнобиль. Цей дім Божий з майже півторасотлітньою історією має свою «чудинку» — живе з царем в голові. Особа царя, правду кажучи, достеменно не встановлена. Послушниці храму переконані, що викопаний кілька літ тому під час ремонту одного з притворів бюст красивого вусатого мужчини з орденом на мундирі відтворює імператора Олександра II. Очевидно, у 20-ті роки священики прикопали помазаника, аби скульптура не дісталася на поталу більшовикам. А ось за яких обставин та до якої оказії цар опинився в цій церкві — не знає нині ніхто. Сьогодні ймовірна монарша особа, пофарбована сріблянкою, встановлена на занадто почесному як для мирян місці — праворуч від вівтаря, поруч iз Царськими вратами. Цікаво, що під час візиту Президента Ющенка в зону, коли він завітав до Святоіллінського храму, російського царя відставили з почесного місця.

      А Віра Григорівна ще довго нас не відпускала. Люди в хаті — це таки свято для чорнобильського самосела. А так, бува, сумно дуже, одиноко. На цій же вулиці ще одна жінка живе, розповідає Віра Григорівна, так до неї вчора американські журналісти приїздили, а вона бідкалася: що я тим американцям розкажу, в мене ж освіти — два класи...

      Банальний фінал: треба писати «смеркалося, вечоріло, сонечко сідало» (кудись там — за гору?). Але так воно і було насправді. Смеркалося. Сонце і справді сіло, але за яку з похилених чорних хат, зарослих первісними бур'янами, — ніхто не встиг зауважити. Вже випито було «на коня» раз, і два, і «на коня Пржевальського» на додачу. Віра Григорівна пішла проводжати аж до перехрестя. «Дивіться ж, дітки, приїздіть ще, не забувайте». Кілька чоловік закивали і, як водиться, пообіцяли приїздити, не забувати. І всі поїхали.

 

Поїздка в Чорнобильську зону відбулася 18 квітня за сприяння ЦГЗ ГУ МВС у Київській області.

 

ОФІЦІЙНО

      За даними Адміністрації зони відчуження і зони безумовного/ обов'язкового відселення, на сьогодні тут мешкає 328 самоселів, зокрема 144 — у місті Чорнобиль, решта — в 11 селах. Одне з сіл розташоване в 10-кілометровій зоні, там мешкає подружжя Ображеїв.

      88 чоловік не мають житла за межами зони. Решта отримали квартири в Київській області, але невдовзі залишили їх родичам або продали — й повернулися жити в зону. «Перші десятки чоловік поверталися восени 1986-го або навесні 1987 року, — говорить Віталій Малюк, заступник начальника відділу планування організації праці та соціального захисту адміністрації. — Тоді сама держава спровокувала людей повернутися, адже не змогла нормально облаштувати їхній новий побут, кілька сімей поселяли в одну квартиру тощо». У 1988 році в зоні нараховувалося близько 1200 самоселів. Більшість із них пізніше все-таки виїхала.

      Щороку на потреби самоселів із бюджету витрачають близько 500 тис. гривень. За ініціативою Президента України Віктора Ющенка витрати держави на самоселів пропонують збільшити втричі.

      Крім того, в зоні непостійно живе близько 4 тис. чоловік (співробітники 9 підприємств у складі МінНС, які працюють за вахтовим методом, а також медики, пожежники, міліція) та понад тисячі співробітників, які обслуговують ЧАЕС.

  • Атлантида Полісся

    Учені дослідили, що роль Поліського регіону є визначальною в етногенезі українців. Більше того, частина закордонних дослідників переконані, що саме Полісся — прабатьківщина слов’ян. Чорнобильська катастрофа у 1986–му, здавалося, навіки поховала цю унікальну часточку духовної культури людства. Утім за 15 років роботи в «зоні» працівники Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Міністерства з надзвичайних ситуацій України повернули вигляд і дух поліського світу. Точніше, зібрали десятки тисяч пам’яток і архівних документів, які на сьогодні розпорошені по непристосованих будівлях. Адже для столичного музею Полісся міська влада за 10 років так і не підшукала приміщення. >>

  • По той бік колючого дроту

    Чорнобиль того дня зустрів нас рясним дощем і холодом. Погода начебто така ж, як і в українській столиці, та от переживаємо: а дощ не радіаційний? «Ваш дозвіл на проїзд у зону», — збиває з роздумів чоловік у військовій формі. Ах так, контрольно–пропускний пункт «Дитятки», — єдиний шлях на заборонену територію, від якої відцурались усі, крім корінних жителів. Загалом усе тут, як на справжньому кордоні: шлагбаум, прикордонники і на руках у всіх приїжджих — спеціальні дозволи, запрошення і обов’язково паспорт. Тільки от черг немає. Ніхто не поспішає перетнути і досі небезпечну зону, а відчуваєш себе справжнім іноземцем у своїй країні. «Проїжджайте», — киває головою кремезний чоловік, ретельно перевіривши усі дані включно з номерним знаком автомобіля і вмістом багажника. >>

  • Табуни тарпанiв

    Щороку Україна вкотре згадує тих, кого чи то доля, чи то халатність колишньої радянської влади змусила назавжди покинути рідну домівку.
    Кожного року двадцять шостого квітня десятки тисяч людей, які залишилися живими після радіаційної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції, з болем згадують страшні дні, ночі й місяці після вибуху, відвідують милі серцю місця у тридцятикілометровій зоні й намагаються всіма способами назавжди залишити в пам'яті українців жахливу історію — як застереження майбутнім поколінням. >>

  • Чорнобильський подзвін

    Учора в усій країні був «чорнобильський день». Почався він рано вранці, а точніше, по першій годині ночі (саме в цей час 20 років тому вибухнув 4-й енергоблок) панахидою по жертвах Чорнобильської трагедії. Опісля представники вищої влади на чолі з Президентом Віктором Ющенком, Прем'єр-міністром Юрієм Єхануровим та Головою ВР Володимиром Литвином поклали букети червоних троянд до монумента жертвам катастрофи. Об 11.30 Віктор Ющенко вже летів у «зону». Поїздка глави держави охопила все, що тільки можна тут відвідати, — і огляд зруйнованого реактора на ЧАЕС, і мертве місто Прип'ять, і місто Чорнобиль. >>

  • СБУ знала і мовчала

    Учора, до чорної чорнобильської дати, у музеї СБУ керівництво Служби безпеки продемонструвало пресі досі засекречені матеріали, які проливають світло на деякі нюанси аварії на ЧАЕС. Зняття грифа «цілком таємно» приурочено до дати, і в цьому факті вчувається й цинізм, і бажання «відрапортувати». А тим часом секретні матеріали, які відкривають страшні сторінки чорнобильського лиха, спочивали на полицях архівів СБУ, подалі від громадськості, чекаючи «круглої» дати. >>

  • Пiдступи «мирного» атома

    20 років минуло від дня Чорнобильської катастрофи, а для більшості українців аварія дотепер залишається моторошною загадкою — явищем, якого всі бояться, але, на жаль, так мало розуміють. Хто з вас не погодиться, що розкурочений реактор приніс людям невидиму смерть? Хто заперечить, що перший рік після вибуху став для багатьох наших співвітчизників останнім — тільки тому, що вони, самі того не знаючи, отримали смертельну дозу радіації? Світ добре пам'ятає, як у муках вмирали опромінені люди, як лікарні не справлялися з напливом хворих, як ховався від звичайного сонця нажаханий народ, як селяни Полісся боялися їсти городину, вирощену на власній землі... Що ж змінилося за ці два десятиріччя? Які нукліди вже розпалися і не становлять небезпеки для людей? Які елементи прийшли їм на зміну? Яке покоління українців не постраждало від чорнобильського сліду і чи є взагалі такі люди? Відповіді на ці та інші питання кореспондентка «УМ» шукала у фахівців — фізика-ядерника та лікаря-радіолога. >>