Із цієї фотографії почалася історія Чорнобильського лиха — на ній головний інженер ЧАЕС Микола Фомін підписує акт про здачу в експлуатацію 4-го енергоблоку в грудні 1983-го. На цьому ж стенді — пам'ятна медаль на честь пуску й заява працівників станції, по-гіркому саркастична: «Мы, строители, монтажники, эксплуататоры первенца атомной енергетики Украины Чернобыльской атомной электростанции имени Ленина, с гордостью докладываем о нашей новой трудовой победе — сдаче в экспуатацию 4-го энергоблока мощностью 1 млн кВт. Это вклад всех участников всесоюзной ударной комсомольской стройки выполнения исторических решений ХХ VI съезда КПСС» — такі експонати виставки «Реквієм пам'яті», що проходить у Національному музеї історії України в Києві.

Увечері 26 квітня у рамках тижня пам'яті Чорнобильської аварії «Студія «1+1» презентуватиме унікальний проект: українську версію документальної стрічки Володимира Шевченка «Чорнобиль. Хроніка тяжких тижнів». Автор фільму помер через рік по його створенню. Прем'єру стрічки неодноразово оголошували й одразу ж відміняли з цензурних міркувань. Досі невідома доля плівки-негативу цього фільму. Кажуть, начебто частково її вивезли до Лас-Вегаса. Зрештою стрічку продали більш ніж ста тридцяти двом країнам світу, тож саме очима Володимира Шевченка, його соратників, членів знімальної групи світ побачив українську трагедію.

Ті, хто вижив, згадують Чорнобильську аварію неохоче. Одному з перших ліквідаторів Миколі Карпану, який на той час виконував обов'язки заступника начальника відділу ядерної безпеки ЧАЕС, ворушити минуле теж непросто. Його спогадів майже немає у книзі «Чорнобиль. Помста мирного атома», яку він презентував кілька місяців тому. У книзi на основі багатьох розсекречених документів він розвінчує чимало міфів — про безпеку реакторів чорнобильського типу, справедливість суду над керівництвом ЧАЕС, причини вибуху реактора. У розмові з «УМ» пан Карпан відтворює хронологію подій тієї ночі, розповідає про перші експедиції на зруйнований енергоблок, а також про суттєві помилки, які зробило керівництво енергетичної галузі при ліквідацiї аварії.

Світлана Плачкова не любить згадувати той важкий «чорнобильський» період. Можливо, тому що їй довелося як атомнику за фахом особисто докласти чимало зусиль і здоров'я до ліквідації наслідків аварії. Світлана Плачкова працювала безпосередньо у Чорнобилі, втратила там колег. А от посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС так і не отримала. Не пішла по нього свідомо. Так само не має Світлана Григорівна й «чорнобильських» фотографій. «Не знаю, може, там хтось і фотографувався. Мені ніколи це не спадало на думку», — знизує плечами пані Світлана. Єдине, що збереглося, — це перепустка у Чорнобильську зону — за такими працювали в епіцентрі лиха енергетики. Фото молодої Світлани Плачкової і великий червоний напис: «Всюду». Це означало, що матері 5-річного Григорія у забрудненій Чорнобильській зоні можна було пересуватися вільно... Цікаво, що Світлана Плачкова разом із чоловіком, нинi мiнiстром палива та енергетики Iваном Плачковим, колись думала над аваріями на атомній станції — у студентські роки подружжя писало дипломні роботи, де в одному з пунктів iшлося про можливі аварії й методи їх подолання. Довелося пізніше, на лихо, практикувати. Світлана Плачкова чимало зробила: у 90-х активно працювала у комітеті Верховної Ради над «чорнобильським» законодавством — задля цього отримала юридичну освіту. Працювала у ядерному, паливно-енергетичному комітетах. А зараз завідує секретаріатом Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції.
Спогадами про ті складні й тривожні часи пані Світлана Григорiвна все ж поділилася — з кореспондентом «України молодої».

На вході в галерею «ПідWall» поставили мольберт із фотографією значка радіації і стіл із квіткою під скляним ковпаком. Це влучно ілюструє задум організаторів виставки «Чорнобиль сьогодні: 20 років після аварії» (Екоклуб НаУКМА) — життя продовжується.

Уряд Японії передав обладнання Громадському центру переселенців із 30-кілометрової Чорнобильської зони, що функціонує в Деснянському районі Києва.Загальна вартість обладнання становить 23 тисячі доларів.

Наслідки Чорнобильської катастрофи мають страшний і незворотний характер. Адже в першу чергу вони уразили психіку самих чорнобильців. Про це говорили науковці з України, Росії та Білорусі, які зібралися до Чернігова на Міжнародну науково-практичну конференцію «Сучасні проблеми екопсихології», щоб обговорити та оцінити вплив Чорнобильської катастрофи на психіку людей.

Здавалося, як ніколи раніше, казково і щедро цвіли-пінилися наші сади. В ті останні вихідні квітня 86-го ми милувалися цим дивом, їхали з дітьми на дачі й городи, на «маївку» до лісу і не здогадувалися, що саме в ці дні вже зробили крок у вічність перші шестеро молодих київських пожежників, які буквально своїми тілами захищали нас, що вже 2-го травня був сформований зведений загін пожежної охорони області, якому належало проводити складні роботи з дезактивації техніки, яка працювала в зоні, відкачувати воду з-під зруйнованого реактора. Ми ще не відали, що десятки, сотні, тисячі людей вже гасили Чорнобиль власним життям, що ланка, очолювана тоді капітаном внутрішньої служби Анатолієм Івановичем Григоренком — першою з чернігівських — уже виконувала спеціальне завдання в зоні четвертого реактора, змиваючи з його даху смертоносні графітові уламки.

26 квiтня — день катастрофи на Чорнобильськiй АЕС.
На чорнобильській землі, що стала зоною відчуження та безумовного відселення, триває життя. Але яке?! Самосели, які отримують мізерні пенсії, змушені харчуватися «підніжним кормом» і заробляти на прожиття незаконним промислом, адже в «зоні» залишилося багато техніки та металу, який вони здають на брухт.
Загальна площа цього анклаву — майже три тисячі квадратних кілометрів.