«Одного кабанчика я віддам Президенту, а другого — заколю»,

26.04.2006
«Одного кабанчика я віддам Президенту, а другого — заколю»,

Дід Савка — затятий рибалка. (Фото автора.)

      Де живе дід Ображей, у чорнобильській зоні знають майже всі. «Це той, у якого двох синів браконьєри вбили? І ще до нього Ющенко приїжджав, а потім діду до самої хати протягнули світло? Він розвів таке величезне господарство — свині, воли, городи, пасіка... Молодець дідок, справляється. Вам треба їхати аж до реактора, там будуть Новошепеличі, колишній райцентр. Зараз там ніхто, крім цього Ображея, не живе —  вони самі з бабою сиротами залишилися». Приблизно таку історію можна почути від самоселів.

      Оскільки ніяких вказівників на Новошепеличі вже давно не існує в природі, а спитати, чи правильно ми прямуємо, вже нема в кого, то їдемо за інтуїцією. Навколо буяють майже первісні зарості, раптово над машиною пролітає якийсь хижий птах... І стоїть така дивна для мешканця великого міста, тиша, що здається, ніби її можна відчути на дотик. «Дивіться, здається, он там —  Прип’ятський міст, на якому після аварії поставили даішника, а потім у круговерті забули про нього. Так він і стояв, поки кров горлом не пішла. Помер уже. Мабуть, зараз ніхто і прізвища його не знає», —  розказує нам водій, який працює у частині Внутрішніх військ, що охороняє ЧАЕС.

      Міліціонер з КП погоджується показати нам, як проїхати до діда Ображея, зрадівши, що є з ким поговорити, до того ж є нагода завезти старому капусту. «Президента я бачив, — розповідає наш супутник, Сергій. — Він сам був за кермом, вийшов на КП, потис мені руку і просив придивитися за старими, цигарок діду завозити. А ми й так за ними приглядаємо, хоч деколи і самі без цигарок сидимо».

      Прибувши на місце, бачимо,  що дід дійсно розташувався з розмахом —  господарство складається з п'яти міцних будівель, що раніше належали різним господарям. У просторому дворі стоїть УАЗ, на саморобній печі у величезному казанку вариться свиням їжа, на паркані висять килимки та сохнуть банки, глиняні глечики. У хлівах щось мукає, хрюкає і грюкає. Самих же господарів не видно. Ми змушені йти через двір до озера, де й бачимо на середині водойми дерев'яний човен, у якому стоїть худенький, маленький і на диво вправний дідусь у картузі. Зійшовши на берег, він урочисто несе великий мішок із двома величезними щуками

      — Доця, візьми рибку! —  раптом починає ласкаво вмовляти мене дідусь. —  Я ж любитель спіймати, а не їсти. А тут бачите хрест біля води? Це мій син похований, його втопили, якраз на Благовіщення п'ять років тому, коли він так само рибку ловив. Думаю, що це були браконьєри. Перед тим старшого вбили біля Феневичів... А ще у нас вкрали два ружжя. Тут же без ружжов ніяк не можна — вовків повно.

      — А ви тут з бабою зовсім самі живете? — запитую.

      — Так, доця. Нікого більше  тут нема. Хіба Сірожа до нас заїжджає. Взагалі-то я народився в селі Семиходи, там я корінний мешканець. Але до аварії в Новошепеличах купив хату для сина за 12 тисяч. Коли мене евакуювали, забрали корови, теличку, свиней, птицю, баба плакала, і ми повернулися на свою родіну. 23 роки тут живу».

      — Чому вас називають Ображей?

      — І батька мого батька так звали. А я Ображей Сава Гаврилович. Жонка моя — Олена Дорофiївна. Як гуляли влітку мої 75 років, то стільки гостей з Києва з'їхалося, що вже й не доберу, хто був. 15 травня будемо відмічати з бабою золоте весілля. Президент, коли був у нас, сидів у хаті десь півтори години, розмовляв із нами. То він сказав, шо обов'язково приїде на золоте весілля. Тому треба свиней догодувати і заколоти. Одного кабанчика я віддам Президенту, а другого зготуємо. Тільки треба наверняка знати, шо приїдуть люди. Бо кабана як заколеш, наготуєш, то так треба, щоб не пропало даром, щоб приїхали і з'їли! У нас є набілник (мобільний телефон — Авт.), дали хлопці телефона до Президента, звоніть, дак хіба баба способна звонить? Не бачить, зреніє погане. Ми і набирати не вміємо. Як приїхав Президент, то нам провели світло. А до того часу соляркою підсвічували. 

      До нас підходить і вітається висока, худорлява господиня у заляпаних вапном халаті й хустині —  якраз білила хату. «Було у нас п'ятеро дітей —  троє синів і дві дочки. Одна зараз у Білій Церкві, друга —  в Дружньому Бородянського району. А сини... Середульший виїхав на будівництво БАМу, так там і залишився. Старшого вбили, а 7 квітня було п'ять років, як втопили молодшого. Я тоді багато перенесла — шість похорон за один рік. Наші батьки та рідні вмерли, нікого вже нема. Самі осталися. Ото добре, що люди доглядають. Оце Сірожа приде, поговорить, то капустину привезе. Або люди приїдуть, хлібця привезуть. Подарок привезли бабі до Восьмого березня. Бутилку такую гарну, чарки повз неї стоять. Президент передав бутилку, отака висока, президентська водка. Ми не п'ємо — хто що везе, то все в загашник ставляємо.

      — Не страшно вам так усамітнено жити?

      — Я  квартири боюся, —  каже Олена Дорофіївна. —  Нам як дали квартиру, то я її спалила, згаїла. Дак вискочив мужчина, хотів мене вбити. Добре, що дочка відбила. Коли сталася аварія, то ми ще сім днів були в селі, а тоді Семихоти знесли. Нам у Прип'яті дали квартиру. Я як почала голосити — не піду в квартиру, я лучше зашморг на шию начеплю. І син мій, котрого втопили потім, тоді сказав: «Ой, мамо, я піду куріня куплю, бо не можу в квартирі, хочу жити на землі. Дарма, що подихаю, а працювати хочу». Колись моя покойна матка казала: «Чому це ніч настає,  я ще не наробилася». Так і я —  товчуся. Оце вже два дні білю сама і три дні потім митиму. Так і плачем, і скачем.

      «У нас тут з бабою своя окрема держава, —  підключається до бесіди Сава Гаврилович, —  Ми ж тримаємо дві корови, молоду телицю і бичка, дві свині, сім індиків, шість гусей, десяток курей. А давайте я вам дам курочку?! Ну скажіть, як можна ріскувать і куплять м'ясо на базарі? Бог його знає, штамп на ньому стоїть, а шо воно за м'ясо? То краще я викормлю свого кабанчика кiлограм на 200, заріжу і матиму своє сало. І город садимо —  картоплю, огірки, помідори, зеленину, моркву, буряки».

      На майбутнє дід Ображей має величезні плани — вигодувати бичка,  відсвяткувати золоте весілля. А наразі каже: «Завтра поїду до лісничого, щоб дав мені коней переорати землю, і будемо садити город». Життя триває.

Ірина НАЗАРЕНКО.
  • Атлантида Полісся

    Учені дослідили, що роль Поліського регіону є визначальною в етногенезі українців. Більше того, частина закордонних дослідників переконані, що саме Полісся — прабатьківщина слов’ян. Чорнобильська катастрофа у 1986–му, здавалося, навіки поховала цю унікальну часточку духовної культури людства. Утім за 15 років роботи в «зоні» працівники Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Міністерства з надзвичайних ситуацій України повернули вигляд і дух поліського світу. Точніше, зібрали десятки тисяч пам’яток і архівних документів, які на сьогодні розпорошені по непристосованих будівлях. Адже для столичного музею Полісся міська влада за 10 років так і не підшукала приміщення. >>

  • По той бік колючого дроту

    Чорнобиль того дня зустрів нас рясним дощем і холодом. Погода начебто така ж, як і в українській столиці, та от переживаємо: а дощ не радіаційний? «Ваш дозвіл на проїзд у зону», — збиває з роздумів чоловік у військовій формі. Ах так, контрольно–пропускний пункт «Дитятки», — єдиний шлях на заборонену територію, від якої відцурались усі, крім корінних жителів. Загалом усе тут, як на справжньому кордоні: шлагбаум, прикордонники і на руках у всіх приїжджих — спеціальні дозволи, запрошення і обов’язково паспорт. Тільки от черг немає. Ніхто не поспішає перетнути і досі небезпечну зону, а відчуваєш себе справжнім іноземцем у своїй країні. «Проїжджайте», — киває головою кремезний чоловік, ретельно перевіривши усі дані включно з номерним знаком автомобіля і вмістом багажника. >>

  • Табуни тарпанiв

    Щороку Україна вкотре згадує тих, кого чи то доля, чи то халатність колишньої радянської влади змусила назавжди покинути рідну домівку.
    Кожного року двадцять шостого квітня десятки тисяч людей, які залишилися живими після радіаційної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції, з болем згадують страшні дні, ночі й місяці після вибуху, відвідують милі серцю місця у тридцятикілометровій зоні й намагаються всіма способами назавжди залишити в пам'яті українців жахливу історію — як застереження майбутнім поколінням. >>

  • Чорнобильський подзвін

    Учора в усій країні був «чорнобильський день». Почався він рано вранці, а точніше, по першій годині ночі (саме в цей час 20 років тому вибухнув 4-й енергоблок) панахидою по жертвах Чорнобильської трагедії. Опісля представники вищої влади на чолі з Президентом Віктором Ющенком, Прем'єр-міністром Юрієм Єхануровим та Головою ВР Володимиром Литвином поклали букети червоних троянд до монумента жертвам катастрофи. Об 11.30 Віктор Ющенко вже летів у «зону». Поїздка глави держави охопила все, що тільки можна тут відвідати, — і огляд зруйнованого реактора на ЧАЕС, і мертве місто Прип'ять, і місто Чорнобиль. >>

  • СБУ знала і мовчала

    Учора, до чорної чорнобильської дати, у музеї СБУ керівництво Служби безпеки продемонструвало пресі досі засекречені матеріали, які проливають світло на деякі нюанси аварії на ЧАЕС. Зняття грифа «цілком таємно» приурочено до дати, і в цьому факті вчувається й цинізм, і бажання «відрапортувати». А тим часом секретні матеріали, які відкривають страшні сторінки чорнобильського лиха, спочивали на полицях архівів СБУ, подалі від громадськості, чекаючи «круглої» дати. >>

  • Чаркування у чорнобильських джунглях

    —Ви не думайте, дітки, що той котик такий паршивий від радіації. Е ні, він не заразний, то він за кицьок із сусідським побився, — тьотя Віра лагідно дивиться на справді огидного двомастого кота, схожого на пораненого, але непереможеного чеченського бойовика. Тварюка сидить на паркані і осатаніло точить об нього кігті, не відводячи злих очей від зграї журналістів. Я не встигла й спитати, як звати того чорнобильського волоцюгу, бо господиня, виступивши «перед тєлєвізором» і розповівши короткий курс своєї історії, кличе всіх до хати. >>