Де живе дід Ображей, у чорнобильській зоні знають майже всі. «Це той, у якого двох синів браконьєри вбили? І ще до нього Ющенко приїжджав, а потім діду до самої хати протягнули світло? Він розвів таке величезне господарство — свині, воли, городи, пасіка... Молодець дідок, справляється. Вам треба їхати аж до реактора, там будуть Новошепеличі, колишній райцентр. Зараз там ніхто, крім цього Ображея, не живе — вони самі з бабою сиротами залишилися». Приблизно таку історію можна почути від самоселів.
Оскільки ніяких вказівників на Новошепеличі вже давно не існує в природі, а спитати, чи правильно ми прямуємо, вже нема в кого, то їдемо за інтуїцією. Навколо буяють майже первісні зарості, раптово над машиною пролітає якийсь хижий птах... І стоїть така дивна для мешканця великого міста, тиша, що здається, ніби її можна відчути на дотик. «Дивіться, здається, он там — Прип’ятський міст, на якому після аварії поставили даішника, а потім у круговерті забули про нього. Так він і стояв, поки кров горлом не пішла. Помер уже. Мабуть, зараз ніхто і прізвища його не знає», — розказує нам водій, який працює у частині Внутрішніх військ, що охороняє ЧАЕС.
Міліціонер з КП погоджується показати нам, як проїхати до діда Ображея, зрадівши, що є з ким поговорити, до того ж є нагода завезти старому капусту. «Президента я бачив, — розповідає наш супутник, Сергій. — Він сам був за кермом, вийшов на КП, потис мені руку і просив придивитися за старими, цигарок діду завозити. А ми й так за ними приглядаємо, хоч деколи і самі без цигарок сидимо».
Прибувши на місце, бачимо, що дід дійсно розташувався з розмахом — господарство складається з п'яти міцних будівель, що раніше належали різним господарям. У просторому дворі стоїть УАЗ, на саморобній печі у величезному казанку вариться свиням їжа, на паркані висять килимки та сохнуть банки, глиняні глечики. У хлівах щось мукає, хрюкає і грюкає. Самих же господарів не видно. Ми змушені йти через двір до озера, де й бачимо на середині водойми дерев'яний човен, у якому стоїть худенький, маленький і на диво вправний дідусь у картузі. Зійшовши на берег, він урочисто несе великий мішок із двома величезними щуками
— Доця, візьми рибку! — раптом починає ласкаво вмовляти мене дідусь. — Я ж любитель спіймати, а не їсти. А тут бачите хрест біля води? Це мій син похований, його втопили, якраз на Благовіщення п'ять років тому, коли він так само рибку ловив. Думаю, що це були браконьєри. Перед тим старшого вбили біля Феневичів... А ще у нас вкрали два ружжя. Тут же без ружжов ніяк не можна — вовків повно.
— А ви тут з бабою зовсім самі живете? — запитую.
— Так, доця. Нікого більше тут нема. Хіба Сірожа до нас заїжджає. Взагалі-то я народився в селі Семиходи, там я корінний мешканець. Але до аварії в Новошепеличах купив хату для сина за 12 тисяч. Коли мене евакуювали, забрали корови, теличку, свиней, птицю, баба плакала, і ми повернулися на свою родіну. 23 роки тут живу».
— Чому вас називають Ображей?
— І батька мого батька так звали. А я Ображей Сава Гаврилович. Жонка моя — Олена Дорофiївна. Як гуляли влітку мої 75 років, то стільки гостей з Києва з'їхалося, що вже й не доберу, хто був. 15 травня будемо відмічати з бабою золоте весілля. Президент, коли був у нас, сидів у хаті десь півтори години, розмовляв із нами. То він сказав, шо обов'язково приїде на золоте весілля. Тому треба свиней догодувати і заколоти. Одного кабанчика я віддам Президенту, а другого зготуємо. Тільки треба наверняка знати, шо приїдуть люди. Бо кабана як заколеш, наготуєш, то так треба, щоб не пропало даром, щоб приїхали і з'їли! У нас є набілник (мобільний телефон — Авт.), дали хлопці телефона до Президента, звоніть, дак хіба баба способна звонить? Не бачить, зреніє погане. Ми і набирати не вміємо. Як приїхав Президент, то нам провели світло. А до того часу соляркою підсвічували.
До нас підходить і вітається висока, худорлява господиня у заляпаних вапном халаті й хустині — якраз білила хату. «Було у нас п'ятеро дітей — троє синів і дві дочки. Одна зараз у Білій Церкві, друга — в Дружньому Бородянського району. А сини... Середульший виїхав на будівництво БАМу, так там і залишився. Старшого вбили, а 7 квітня було п'ять років, як втопили молодшого. Я тоді багато перенесла — шість похорон за один рік. Наші батьки та рідні вмерли, нікого вже нема. Самі осталися. Ото добре, що люди доглядають. Оце Сірожа приде, поговорить, то капустину привезе. Або люди приїдуть, хлібця привезуть. Подарок привезли бабі до Восьмого березня. Бутилку такую гарну, чарки повз неї стоять. Президент передав бутилку, отака висока, президентська водка. Ми не п'ємо — хто що везе, то все в загашник ставляємо.
— Не страшно вам так усамітнено жити?
— Я квартири боюся, — каже Олена Дорофіївна. — Нам як дали квартиру, то я її спалила, згаїла. Дак вискочив мужчина, хотів мене вбити. Добре, що дочка відбила. Коли сталася аварія, то ми ще сім днів були в селі, а тоді Семихоти знесли. Нам у Прип'яті дали квартиру. Я як почала голосити — не піду в квартиру, я лучше зашморг на шию начеплю. І син мій, котрого втопили потім, тоді сказав: «Ой, мамо, я піду куріня куплю, бо не можу в квартирі, хочу жити на землі. Дарма, що подихаю, а працювати хочу». Колись моя покойна матка казала: «Чому це ніч настає, я ще не наробилася». Так і я — товчуся. Оце вже два дні білю сама і три дні потім митиму. Так і плачем, і скачем.
«У нас тут з бабою своя окрема держава, — підключається до бесіди Сава Гаврилович, — Ми ж тримаємо дві корови, молоду телицю і бичка, дві свині, сім індиків, шість гусей, десяток курей. А давайте я вам дам курочку?! Ну скажіть, як можна ріскувать і куплять м'ясо на базарі? Бог його знає, штамп на ньому стоїть, а шо воно за м'ясо? То краще я викормлю свого кабанчика кiлограм на 200, заріжу і матиму своє сало. І город садимо — картоплю, огірки, помідори, зеленину, моркву, буряки».
На майбутнє дід Ображей має величезні плани — вигодувати бичка, відсвяткувати золоте весілля. А наразі каже: «Завтра поїду до лісничого, щоб дав мені коней переорати землю, і будемо садити город». Життя триває.
Ірина НАЗАРЕНКО.
