Якщо почитати новітню «Історію української літератури» (присвячений сучасному письменству том вийшов торік), то такого автора, як Владислав Івченко, ніби й не існує.
Три згадки через кому в масовці у 1000-сторінковій книжці; навіть у розділі «Проза війни» – нічичирк про його двотомовий роман «2014» (К.: Темпора, 2015), не помітити якого здатен хіба сліпий.
Навіть така ядуча критикиня як Тетяна Трофименко, коментуючи тодішнє майже вірусне запитання «Коли з’являться українські Ремарки та Гемінґвеї?», зауважила: «Можливо, вони вже є, тільки пишуть під прізвищами Івченко й Положій» (ЛітАкцент, 18.11.2015).
Проте академічні літературознавці зігнорували ще й три пізніші книжки Івченка, написані ним, вже коли мобілізувався до війська – і так само літературно й резонансно вагомі. А Положія не згадали взагалі.
Направду Івченко – сьогоднішній лідер жанрової прози. Так, «китами», що її тримають тридцять п’ять незалежних років, лишаються Винничук, Шкляр та Кожелянко. Далі – з десяток достойних письменників із Положієм включно. Виокремлюю Івченка з трьох причин.
По-перше, динаміка сходження на топ-вершину, що супроводжується щоразу помітним удосконаленням свого сторітелінгу. По-друге – квантові, вважай, стрибки в опануванні незвіданих доти теренів: «Ноги» (2019) та «Межа Невади» (2024) – тут поки що поставити поряд нема кого.
І по-третє, без цих двох романів ніяк вибудувати й канон «високої полиці» – як у світовій літературі без Кінга чи Брауна. «Одного разу в кінці часів» (К.: Темпора, 2026) – черговий такий стрибок.
З одного боку – це той самий Івченко, що наполегливо вибудовує своє Макондо-Середзем’я. Розбудовує власні світи коли не на рівні Толкіна, то не менш інтенсивно, ніж у Дяченків. Топографія – Сумщина, довкруг, за Івченком, Оклункова/Журбів.
Точкова локація розвитку інтриги – хутір, як «садок вишневий коло хати» у сприйнятті Івана Карповича, головного персонажу про «найкращого сищика»: «Лежу, розкинувся на сіні, наче річка у повінь» (Найкращий сищик та помста імперії. – К.: Темпора, 2017).
Тільки тепер, у «Кінці світів», головному дієвцеві доводиться не релаксувати у теплій ванні елегії, а судомно виживати. Але так: якщо розібратися ув Івченковій картографії, усе відбувається за «день їзди від мого хутора», як казав розслідувач Підіпригора. Для довідки: головний персонаж роману «Ноги» у грі так само живе на хуторі, координати якого здогадно співпадають з осідком Івана Карповича.
Отже, хутір, як у кіноблокбастерах «Сім самураїв» чи у «Чудовій сімці» (і якщо хочете, у Кулішевій «Чорній раді»). Хутір у романі «Одного разу в кінці часів» – не головна локація, але структурно кульмінаційна. Далі буде розмова з тими, хто уже прочитав. Тож, якщо лякаєтеся спойлерів – спочатку візьміться за сам роман.
Повернімося до «самотрадиційности» Івченка. У щойно згаданому серіалі про «сищика» є таке визначення істот, що перебувають у кількох десятках кілометрів від українського кордону: «Там живуть кочові дикуни, або «чорні». Це огидні істоти, людьми я їх назвати не можу. Вони не вірять у Бога, не знають людської мови, не відають грамоти, а хочуть тільки одного – вбивати. Щоб не допустити їх потрапляння, тут і було розміщено Оклунківський піхотний полк». Так, це виявилося утопією – ані прикордонники, ні ТРО не убезпечували від набігів «чорних». Рідні письменникові Суми і зараз у реальній небезпеці.
Історія російсько-української війни – лише епізод нового роману, хоч і вирішально підставовий; бачимо наприкінці, що нові загрози сунуть саме звідти. Головна ж інтрига роману – футурологія. Це відкривається уже на титульній сторінці, де зазначено підзаголовок: «Роман про штучний інтелект».
Гадаю, що якби на «Єдиному марафоні» зухвало наважилися озвучили адаптацію цього Івченкового роману, як це зробив 1938-го на головному американському каналі Орсон Веллс щодо свого однофамільця Герберта Веллса («Війна світів») – реакція реципієнтів була б така сама: масова паніка.
Так, «Одного разу в кінці часів» – це роман-апокаліпсис. Що станеться по тому, як ми награємося у візуальні ігри з перетворення зображень та імітації слів. У Івченка це вже було в романі «Ноги»: «Гра… лише перший крок. А завершальним буде остаточний перехід людства до віртуального світу і закриття реалу… Він стане непотрібним для нас так само, як і тілесні оболонки. Бо тіло – це хвороби, і смерть – те, чого ми будь-що хочемо позбутися. І гра дає таку можливість… Варто трохи переписати скрипт – і хвороб у грі не стане. Що ж до смерти, то ми всі розуміємо, що завжди можна купити нового персонажа».
У новому романі, за всієї його фантасмагорічности, «купити нового персонажа» не випадає. Точніше, не випадає людині, а ШІ втілюється залюбки. В одній із таких іпостасей він повчає головного героя майже тими самими словами: «Я знищив розум людства, бо я – наступний ступінь розвитку. Еволюційно неминучий. Біологічний розум має переходити в розум технічний, що і сталося… Навіть якби людству якось вдалося придушити мене, виникла б якась інша, більш потужна версія, яка б неодмінно захопила світ і знищила вас» (як, за сюжетом, майже і сталося).
А ще ця маніпулятивна софістика дуже нагадує перебіг історії в романі Кінга «Інститут» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2020). У Івченка українсько-американський математик-мільярдер Алекс Рубін втілює «ідею побудови моделі, яка б істотно збільшила точність передбачень, а то й змогла по-справжньому зазирнути в майбутнє». Точнісінько, як у Кінга.
Читаємо Івченка далі: «Згідно з однією з версій, майбутнє можна знати, але не можна вплинути… Ти не зміг би купити щасливий квиток, щось тобі завадило б». А це вже провокує згадку про інший Кінгів роман, «11/22/63» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012), де «минуле відбивалося від змін, бо вони були руйнівними для майбутнього».
А ще люди в Івченковій книжці називають ШІ «Воно» – так, ніби всі вони читали однойменний Кінгів роман. Але це не про запозичення, а про те, що український автор перебуває у тренді загальних літературних пошуків.
Проте зачепімося за ще одну фразу американця, яка детонує у тексті українця: «Те, чого не знаєш, дає тобі безпеку» («Інститут»). Оповідач роману «Одного разу в кінці часів» – супервідомий журналіст-розслідувач Андрій Линва («– Ви ж про Линву чули? – Про нього всі чули»).
Розслідує справи, де правоохоронці під гаслом «безпеки» скоюють неймовірні злочини, а «держава легко торгує справедливістю і охоче продає уникнення від відповідальности за будь-що». Коротше – «мене називали Хароном навпаки, бо я перевозив на цей світ теми з того світу – ті, про які ніхто більше не напише». Тобто, розвіював примарне відчуття безпеки розповідями про реальний бєспрєдєл.
Перша третина роману – цілком реалістичний опис ризиків сучасної української розслідувальної журналістики. На піку розплутування чергової справи Линва усвідомлює, що його просто вб’ють, і переходить на нелегальне становище. Поліція подає в розшук: «Десять мільйонів гривень за інформацію про моє місцезнаходження». Дивовижна ціна, але справа, до якої устрягнув Линва, виявляється, вартує й більшого.
Тим часом в Америці відбувається кібератака на систему постачання електрики і частина країни лишається без світла: починається розбій і мародерство. Через складну конспіративну схему на Линву виходить його американський колега Моран: «Ти ще не здогадуєшся про зв’язок між блекаутом і твоїм розслідуванням?».
І розповідає, що вже згадуваний Алекс Рубін загинув ув авіатрощі, а в живих з тієї групи математиків, що працювала на нього, залишилася лише українка Патті, фігурантка розслідування Линви. Моран поговорив з родичами загиблих науковців і відчув стеження.
«У нас, в Америці, не заведено стежити за журналістами. Собі дорожче. Я звернувся до поліції, і стеження одразу припинилося. Але я не хотів ризикувати, то заліг на дно. Змінив місце проживання і номер телефону. Поговорив ще з кількома родичами та близькими загиблих математиків».
Ефбеерівці вирахували його і спробували дізнатися, що йому відомо: «Вони спробували тиснути на патріотизм. Але дарма. Я – патріот Америки, а не ФБР. Кінець кінцем, їм довелося дещо розповісти». Частиною тієї інформації американець устиг поділитися з українцем, але зв’язок раптом урвався, а невдовзі Линва дізнався, що Моран загинув. «Це було схоже на якесь кіно про світову змову».
Попри все, наш журналіст далі копав. Як Робінгуд. Зло має бути покаране будь-що. Це – наскрізний мотив усіх творів Івченка. Помститися наділеним владою злочинцям. І тут він стикається з проблемою: чи потрібне його читачам знання, яке підважує ілюзорне відчуття безпеки? «Люди чомусь вірили у державну справедливість, а коли стикалися з реальним результатом, навіть не думали про те, аби відновити справедливість власноруч».
Проблема – у національній конфігурації пам’яти: «Це не в українських традиціях, пам’ятати. Тут швидко все забувають і вибачають». Дозволю собі не погодитися: це не наш ексклюзив. Згадати бодай чеського класика Богуміла Грабала з його убивчою характеристикою співвітчизників: «Втрачають пам’ять одразу, як все закінчується» (Занадто гучна самотність. – К.: Комора, 2020).
Та коли з’ясовується, що апокаліпсис спричинено штучним інтелектом, усе втрачає сенс, включно з журналістикою. Наш Линва навіть за умов крайнього виживання далі шукає Патті, бо вважає, що вона своїм математичним розумом здатна перемогти ШІ на його полі.
Але чим зайнятися людині, яка не ототожнює щастя з диваном? «Воїн з мене був такий собі, керівник чи ватажок у мирному житті також, то мені нічого не залишалося, окрім як зайнятися релігією, важливість якої чим далі більше зростала». Тим більше, що масова свідомість що далі більше впадала у сповідувану Івченком парадигму помсти: «Ми швидко рухалися в давнину і бог Нового заповіту ставав неактуальним. Тільки Старий, тільки хардкор: око за око, зуб за зуб, хороший ворог – мертвий ворог».
Ця тема теж не нова у Івченка. У «Межі Невади» колишній священник шкодує: «Я пояснював пастві про прощення і про те, що помста веде в глухий кут. Але от зараз у Бога я не вірю, а в помсту вірю». Колишній журналіст Линва увірував не так у Бога, як у те, що «релігія – еволюційна вигадка, яка дозволяє трохи контролювати мозок». Тут суто для порівняння – подивіться крайній роман Сергія Постоловського «Релігія» (Х.: Фоліо, 2023).
Новоспечений пророк Андрій Линва попервах стикнувся з майже нездоланною перешкодою: «Всі знали, що ШІ сильніший за Бога». Здолав він її своїм журналізмом: «Про що ще він збрехав?». Нам, гадаю, варто замислитися над тим самим: якщо ШІ копіює й удосконалює людський мозок, то він не може оминути таку розвинуто-поширену людську здатність, як брехня. І тоді – що?
У романі є коротка фраза: «Ще не випалений тортурами мозок». Мозок головного персонажу тримався до кінця, але не втримався перед тортурами-спокусами влади. Ще одного разу згадано детектор брехні. Авторові вдалося перехитрити читацький поліграф. Останній трирядковий абзац роману – спойлера не буде – перевертає увесь сторітелінг догори дриґом. Здається, Івченко мав на оці нашого нинішнього президента.
