Жінка,

Колись поетка Наталка Білоцерківець написала рецензію на поетичну збірку Людмили Таран «Колекція коханок» (Л.: Кальварія, 2002), де стверджувала її першість у перевтіленні жінки-авторки у чоловіка-персонажа і дійшла висновку, що «цей її «мачо» — дійсно ідеальний герой наших жінок» (Книжник-review // 2003. Ч. 6). Пізніше сама Людмила у літературознавчому дослідженні «Жіноча роль» розмірковувала над фантастичним припущенням Вірджинії Вулф: «Уявіть, наприклад, що чоловіки були б представлені в літературі лише як коханці жінок» (К.: Основи, 2007). Десь на перехресті цих двох інтенцій — нова збірка оповідань Таран «Обійми» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2025).

 

У рольові гендерні ігри письменниці граються давно. Ще сестри Бронте і Жорж Санд намагалися подивитися на жіночу поведінку й мотивацію очима своїх чоловічих персонажів. То були поодинокі вилазки на чужу територію. Тим часом, чоловіки-письменники практикували реконструкцію жіночої психології завжди. Тепер «гра у перевдягання» увійшла до постійного репертуару й «жіночої» літератури. Можна навіть сказати, що проблематика «перевтілень» перетворилися з вистав на постійнодіючу лабораторію. 

Книга оповідань «Обійми» — ніби путівник по напрямках таких «досліджень». Гіпотези і припущення такі. Перше: жінка — апріорі непізнавана. Від часів мітичних тривають спроби збагнути її сутність, але вдавалося хіба описати прояви, а не оприявнити механізми. «Пракриті, — раптом зринуло з якихось закапелків пам’яти. Чи то Влад розповідав? — Мая. Шакті. Божественна жіноча енергія. Мінливі субстанції. Пересновуються, перетікають одна в одну страждання, радість, холодна байдужість», — міркує героїня одної з новел.

Нерозгадана таємниця — основа теорії змов. Класичний приклад — інквізиція та відьми. І не сподіваймося, що це в минулому: за будь-якої нагоди на жіноцтво валять гріхи усіх калібрів. Навіть якщо привід для підозри не тримається купи — «щось-ні-з-чим, ніщо-із-чимось», як сказав би Григорій Фалькович (Смик-тиндик. — Х.: Mikko, 2009). Або як у весело-похмурій антиутопії Віталія Запеки «Завтра знову Сьогодні» (Крихівці: Маґура, 2025), де головний маніпулятор каналізує страх перед незбагненністю до абсурду: «Світ цілковитої безпеки. Світ, до якого не могли дістатися жінки». 

Утім, не без того, що й самі жінки підливають олії в цей вічний вогонь — як-от одна з героїнь Таран: «Вона тоді вперше в житті відчула: з Олеся можна вірьовки вити».

Друга гіпотеза: сама себе жінка пізнати не може. Це давній філософський виверт: «Неможливо мислити через себе саму», — але цей вислів належить не Декарту, а маніфестантці найновішого фемінізму Катрін Малабу. Жінка, каже філософиня, «необмежено інша в собі самій», і коли ті нескінченні «іншості» не надаються розумінню, — «те, що не піддається формалізації, обіцяє задоволення нескінченних перетворень» (Стерте задоволення: клітор і мислення. — Л.: Контур, 2024). Тож, коли читаємо у Таран, що «Люсі ніколи вслухатися в нюанси свого відчуття, переливи його неоднозначної природи», — це не про інтелектуальні лінощі, а про емоційну свободу.

Валерій Шевчук якось зауважив: «Безвість там, куди вона дивиться, — в дзеркалі» (Свято неділі. — К.: Кліо, 2017). Цим він ніби підсумував другу гіпотезу і перекинув місток до третьої: замість дзеркала розвіяти «безвість» може чоловік. Ще одна персонажка Таран із тим цілком згодна: «Проникнути б туди. Роздивитися Ростиковими очима. Може, нарешті й вона зрозуміє».

Але тут виникають серйозні проблеми. Наскільки адекватні чоловічі розмисли? Імовірно, образ «дами серця», сформований середньовічними лицарями, лестить жіночому его — як і образи «коханих» у Данте і Петрарки. Аж тут згадується шоковий, але справедливий висновок Ростислава Семківа: «Лаура для Петрарки — ідеальна жінка, мертва жінка» (Як читати класиків. — К.: Pabulum, 2018). Чоловіки завжди ховалися від незбагненного мерехтіння жіночого єства, вибудовуючи нормативний, на їхню думку, взірець. Власне, уся «жіноча» література — це, попри приємність чоловічих компліментів, заперечення отого «ідеалу», який сформував так звану «жіночу ідентичність». 

А відтак виникає припущення четверте. «Чого очікуєш — те й накличеш», читаємо ще в романі пані Таран «Дзеркало Єдинорога» (Л.: Піраміда, 2009). Авжеж, ця «суб‘єктивна реальність» відлунює в «Обіймах»; звісно, негативно. І тут виникає п’ята гіпотеза, озвучена чоловічим персонажем: «Я нічого не знаю про тебе, хоч ти ніби все про себе розказуєш». Коло замикається: непізнаваність — непізнавана. І над усім тим, як посмішка Чеширського кота, висить присуд Малабу: «Жінка» як така не існує».

Облишмо цю тезу для окремої розмови. І нехай не складеться думка, що «Обійми» — такий собі ілюстративний додаток до феміністичних міркувань. Це навіть не «проза ідей», а якісна новелістика, по вінця наповнена драмою, мелодрамою і уважністю до значущих побутових дрібниць. Настільки ейфорійна, що часом, як гарне тісто, перевалює через край і перетворюється на белетризовані дорожні нотатки, з досвіду яких видобуваємо несподіване знання — наприклад, про російське калічення української орфографії: «Підвів мене під Еффелеву башту. «Еффель» треба казати, а не Ейфель».

Та, з іншого боку, немає підстав зрікатися і філософічности прози пані Таран. «Декарт у своїх записах позначає: «світло пізнання — жар любови» (і, отже, немає різниці між «богом філософів» і «богом любови)», — значив Мераб Мамардашвілі у «Картезіанських роздумах» (К.: Стилос, 2000). Проза Таран — саме про жар любови. Там — щастя. А «люди нещасні, бо не мають щастя» (Остання жінка, останній чоловік. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2016).

І тут «жіноче» письмо Людмили Таран цікаво порівняти з «чоловічим» у Володимира Даниленка. Ось у його романі «Клуб «Старий Пегас» (Л.: Піраміда, 2019) — жінка, ніби з «Обіймів»: «Я непостійна, як українська погода». Далі — теж схоже: «Алхімія чоловічих і жіночих стосунків. Чоловік у жінці й жінка в чоловікові шукають те, чого їм бракує». От тільки висновки різні: «Вона входила в нього, як вірус, від якого не було ліків і якому треба було просто піддатися, щоб його пережити… Кохання — це коли одна людина стає паразитом свідомости другої людини і не може звільнитися від цієї напасти». І ще одне, що різко контрастує з позицією Таран: «Кохання схоже на сон, що зникає в момент пробудження».

Даниленко, може, й відвертіший: «Я пишу, щоб не збожеволіти», — нотує його персонаж-альтерЕго. «Втягнути внутрішню проблему в художній твір, там її розв’язати, і так вийти з депресивного стану… Бачити себе збоку без прикрас, як літературного персонажа». Не вдалося. Коханка «так вимотала з нього сили, що кілька разів він забував удома увімкнену праску». Забув навіть, що на сторінці з промовистою позначкою 200 вона «назавжди зникла». Аж ніяк — у наступних романах вона нависає знову. Почасти у «Ночі із профілем жінки», а головне — у «Масках Діани Стогодюк» (докладно про цей роман — в «УМ» від 22.04.2026).

Взагалі-то, «Клуб «Старий Пегас» — не лише про еротичні стосунки, а й, рівною мірою, про культурну корупцію, внаслідок якої виникає таке явище як Поплавський. Про цього персонажа дошкульно висловлювалися багато відомих письменників, з Подерев’янським та Єшкілевим включно, але нікому не вдалося сконцентрувати суть цього феномену у трьох рядках пісні, яку упізнавано співає шоу-ректор:

А курочка ко-ко-ко,

Ко-ко-ко, ко-ко-ко!

А курочка ко-ко-ко…

Так само «Ніч із профілем жінки» (К.: Академія, 2020) — не лише про інкарнацію коханки з роману «Клуб «Старий Пегас». Тут і про пізньосовєтського Юду, відмінного від біблійного; про вертеп початку «перебудови», містифікований під дитячу гру у хованки. Підлітки Даниленка — ніби підлітки Ґолдінґа у «Володарі мух». А коли чуємо: «Я вірю, що кожна людина для чогось прийшла у світ. І те, що ми з тобою зустрілись і про це говоримо, має значення», — це вихід на Еко.

Але повернімося до порівнянь із прозою пані Таран. Тут так само одна з персонажок «мала великі темні очі, тонкий стан і гострий язик… яскрава, свавільна, весела й дотепна». І її прояви «нагадували дійство чаклунки, що плете сіті, в які потрапляють спраглі кохання чоловіки». У Даниленка наслідки ще більш експресивні: «Вона йому так забила памороки, що Юхимові здавалося, ніби тільки з ним у неї серйозні стосунки. Та одного разу до неї приїхав прапорщик із Степка, і вона виставила Бочку, і Бочка ходив під її вікнами, гукав, а вона обзивала його останніми словами. А під ранок він приїхав до себе в Нехворощ і втопився у своїй копанці».

«Таке не лікується», — читаємо далі у Даниленка й далі подибуємо розлогі пояснення у ретроспективі: «Ось вона дівчинка, ось уже підліток, курить цигарки, п’є вино, сміється, цілується з хлопчиком, ось вона доросла дівчина, у вельоні, весільній сукні, сміється, ось народжує дитину, ось зраджує своєму чоловікові й виходить заміж за іншого, знову народжує, знову зраджує, ось її чоловік напивається і з горя замерзає на вулиці, ось вона старіє й помирає». 

Даниленко віднаходить спільний знаменник жіночого ресентименту: «А ось вона вже стара, і коли проходить повз дзеркало, то відвертається. Вона сердита на своє дзеркало, сердита на всі дзеркала світу… Сердита на чоловіків, що перестали звертати на неї увагу, сердита на час, що так поспішив спотворити зморшками її колись прекрасне обличчя». Так, це один з можливих епізодів культового серіалу «Чорне дзеркало». І так — це суто традиційне чоловіче урозуміння.

«То ось воно, натхнення, з чиєї крови вродилося», — читаємо у Таран, коли вона згадує міт про Медузу Горгону, як Персей дивиться у щит-дзеркало. Після його подвигу-вбивства з тіла мітичної істоти вийшов отой кінь Пегас.

У Даниленка і Таран ще багато спільного, наприклад — «було зручно залишатися між сном і реальністю». Та повернімося до початку — до означення «мачо». У Даниленка є така характеристика: «Життя коротке. Поки є зуби — смійся». Але направду він сприймає це означення без понтів. Мачо для нього це той, в якому «якимсь дивним чином поєднуються чоловік і дитина». Так, звісно, стильно вбраний. І ми навіть маємо портрет супермачо: «Чоловік міцної статури непевного віку. Йому можна було дати і тридцять, і сорок, і п’ятдесят, і шістдесят років. Чоловік мав темне волосся, охайну борідку й вуса…. Його погляд не викликав у мене тривоги. Він випромінював рівновагу і спокій… Він був у легкій куртці кавового кольору на замку, коричневих вельветових штанях, взутий у легкі туфлі. Біля нього на столі лежав охристий наплічник». Впізнаєте?

Якщо кинути оком на Шевченківських лавреатів останніх двадцяти років, то добре видно, що члени Комітету не надто напружувалися — давали премію поетам: менше читати. А і Даниленко, і Таран — як їх почитати — прикрасять список національних лавреатів.