«Паштет» — спочатку блогерський нік, а тепер і позивний солдата Павла Белянського. І — письменника.
Серед номінантів минулого сезону — його книжка «Битись не можна відступити» (Х.: Віват, 2024) з тим самим псевдо на обкладинці.
Втім, сумнівів у тому, що добрих українських прозаїків стало на одного більше, не було вже у 2018-му, коли вийшла Паштетова збірка оповідань «Гадство закудатство» (К.: ДіПа). Та збірка — ніби інкубатор усіх подальших його книжкових з’яв.
«Гадство» складається з шести оповідних циклів, різних за тематикою і стилістикою. Здебільшого це жанр бувальщини — коротких замальовок чіпкого ока. Зазвичай бувальщини містять мало порівнянь, хіба поверхово-описових.
А тут подибуємо таке: «І застряг, як черевик, що зліз із ноги у грузькому болоті». Або ось: «Дивиться на всіх й не помічає нікого. Така майстерність, як виразка шлунку, набувається роками». Подібні порівняння непомильно вказують на дрейф оповіді у бік причті. А та, на відміну від простої бувальщини, завжди готова перерости у роман.
Та Белянський не схвалює потяг своїх притч до акселерації та самостійного масштабування. Принаймні поки що. Утім, заохочує їхнє зчеплення у проблемні ланцюжки. А це й називають романом у новелах. Як-от книжка «Битись не можна відступити» — історія одного штурмового взводу у сприйнятті різних бійців.
Прийом у світовому письменстві не новий — згадаймо, бодай, книжку Гаролда Мура та Джозефа Ґелловея «Ми були солдатами... і молодими» (Л.: Астролябія, 2018), рецензовану «УМ» у числі від 13.10.2020.
А ще більше аналогів у кінематографі (Мур–Ґелловей, до речі, екранізовані 2002-го, з пам’ятним Мелом Гібсоном у ролі оповідача). Тут навіть не про «Взвод» Олівера Стоуна (1986) з його чотирма «Оскарами» (хоч і він у Белянського відлунює), як про спродюсований Томом Генксом та Стівеном Спілберґом серіал «Брати по зброї» (2001, лавреат «Золотого глобуса» та «Еммі»).
Саме тут сфокусовано думку про те, що базовий армійський підрозділ — це щось на кшталт самодостатнього живого організму із циклом «жертовність–воскресіння». Либонь, не випадково у «Битись не можна відступити» — дванадцять (sic!) оповідачів.
Як пише критик Ігор Котик, наближаючись до цієї неочевидної істини, — «тісний колектив, у якому кожен залежить від своїх побратимів чи не тією ж мірою, що від себе самого» (Читомо /// 2025. 14 квітня).
Звісно, ходить не про «списування» Белянського у Генкса-Спілберґа (як і їхнього — у Мура-Ґелловея). Ці крайні автори парадоксально поєднують дві тези: «У світі багато що змінюється, але триб військового життя завжди однаковий» та «Все було ґаразд, окрім власне того, що все було ґаразд».
Війна — це скасування гарантій на будь-якому рівні; в тому й на рівні її усвідомлення. Наблизитися до її розуміння можна лише через калейдоскоп свідчень та інтерпретацій. Тож наш Паштет так само оригінальний, як і заокеанські знаменитості. Різниця хіба в оприявленому таланті. Але він не аж так «відстає». Тим більше, що у Белянського все попереду.
Притчі, як пам’ятаємо, є літературно-виховною методикою. Коли під цим оглядом подивитися на «виокремлені з роману» оповіді персонажів книжки «Битись не можна відступити» — усі вони чогось вчать.
Наприклад, про способи подолання природнього страху перед боєм, бо «дисципліна, почуття обов’язку, присяга — це все також може спрацювати, але страх завжди працює краще». Працює так, що хтось «два дні потому ніяк не міг звикнути до того, що вижив», а інші — «щасливі й безтурботні на найближчий день».
Або ось балачка, коли бійці звільнили чергову «Бучу»: «— Їх просто вбили. — Навіщо? — Бо можуть». Третій співрозмовник корегує: «Тому що ми їм дозволили». І тоді — «стало прикро, так прикро, що навіть і не страшно».
Далі притча про те, що «будь-яке запитання, якщо після нього поправити автомат, що висить на грудях, звучить вагоміше і якось зобов’язує відповідача». Взагалі-то, це відома теза про переконливість револьвера на столі перемовин. Завжди актуальна.
Та Белянський заглиблює: а чи той запитувач не є тою самою відомою «мавпою з автоматом», породженням інстинктів? Як і у класичній притчі — прямої відповіді немає. Лише так: «Що ближче до фронту, то більше повноважень у нашої внутрішньої мавпи. Що далі від тилу, то часом складніше її контролювати».
Книжка «Битись не можна відступити» вибудувана хронологічно — від перевдягання цивільних в однострої у тиловому таборі, де досі остаточно не вивітрився дух «советської армії» — «виснажливе неробство... передбачуваність ідіотизму».
Тут — нічого нового, порівняно з «прозою АТО». Інтегральним можна вважати роман Валерія Ананьєва (Маркуса) «Сліди на дорозі» (2019). Цілком корелює з тима спогадами монолог акцентовано російськомовного командира відділення Сані Чорного: «Да я, может, в армию пошел только потому, что тут все просто. Вот устав, вот командир, вот приказ, вот столовая. Просто все. Нахрена мне лишние вопросы».
Все так, але саме Чорний неоднораз рятував своїх бійців від смерти. Це притча не про статути чи мову, а про справжність чоловіка-воїна.
А ще у притчовій вервечці Белянського є про повернення з фронту: «Знайшов в інтернеті звуки природи, опис до треку обіцяв ніжний і міцний сон, глибокий релакс і заспокоєння нервової системи. Увімкнув. І пів ночі прислухався, чи не крадеться хтось лісом, чи не хрусне гілка, чи не клацне металом затвор автомата або запобіжник. Ні, не йде начебто ніхто, тихо, я почергую, братику, не хвилюйся, ти спи, спи, спи».
Без коментарів. Бо світове мистецтво переповнене коментарями з цього.
В одному місці наш автор значить: «У воєнних розмов смак розчинної кави та дешевих цигарок». Так, це ми знаємо і без нього — починаючи зі спогадів про Першу світову. Тому нас вабить погляд людини із зовні, мобілізованого у війну через самопричетність до спротиву бандитам-убивцям.
І він нам каже: «Лежу на межі лісопосадки в мілкій і вузькій землянці, ніби на самому краю цивілізованого світу». Аж раптом — свист міни, виходу не чути і розриву також. Хлопці піднялися, а тоді знов — виск без виходу і приходу.
Знову визирнули з окопу, й тут один вказує на шпака на ближчому дереві: «Птахи все-таки дурні. Дивись, скільки навколо лісів. Он там, кілометр звідси, менше, там не стріляють. Міни не вибухають. Не контузить тебе. Не вб’є. І пісні нормальні можна співати. І жити спокійно. Ні. Сидить, ідіотина, з нами в одній посадці, міни імітує».
Це, коли хочете, ще одна притча, як заховатися, якщо це можливо, від війни.
А за півроку до «Битись...», восени 2023-го, вийшла ще одна прикметна Паштетова книжка: «Бабуся вмирати не любила» (Х.: Віват). Формально — такі самі новели, насилині на романну нитку родинної саги.
Жанр у сучасній українській літературі майже екзотичний. Ні, сімейні альбоми-розмальовки у нинішніх письменників трапляються і то часто. Але справжніх містечкових історій про загадкове тяжіння до малої батьківщини, яке або не відпускає людину, або виштовхує її, — після Валерія Шевчука, вважай, і не було.
Мала батьківщина Белянського — шахтарське містечко на Луганщині, «посьолок». Штучно утворений ареал, «колишні зеки та майбутні інваліди». З дивною, м’яко кажучи, психологією. Ось сусід каже у забої своєму майже родичу: «Якщо тебе в лаві засипле, так я собі твої чоботи візьму, добре? Ти Анюту попередь, не забудь, бо вона ще й не віддасть потім ті чоботи».
«Розборки» з донбаським менталітетом — пріоритетний мотив Паштета. Вже у «Гадстві...» він фіксує химерні перверсії: «Ох і добрий самогон у баби Каті, майже ніхто ним не отруївся поки що... Добрий день вам, шановна Катерино Іванівно!.. Григорій судимий за крадіжку, бо решту не довели... Разів п’ять позичив гроші в Юрана, замість один раз усе віддати».
У «Бабусі...» все набагато похмуріше; у пізні совєтські часи такий прозопис називали «чорнухою». У новелі «Щастя» (назва не так знущальна, як містична) дорослий хлопчина прокидається одного ранку з тяжкою думкою: мати вже кілька тижнів як зненацька кинула усю господарку й навіщось звіялася кудись на море — і як тепер жити?
«Безгрошів’я, логічне у зв’язку з відсутністю роботи, матері та будь-чого у будинку цінного, що можна було б продати чи дати на заставу. Але головною причиною неповоротких та брутальних роздумів про власну долю було, звичайно, таке ж важке та безперспективне похмілля... Гришка не розумів, як так вийшло — адже й у школі він непогано вчився, і технікум, тобто коледж, теж закінчив, на роботу влаштувався — але як же воно так вийшло, що пропити окрім хати, більше вже й нема чого?».
У напівпритомному від регулярного алкоголю стані устрягає в чужу кримінальну оборудку, його роблять винним. І тут підвалило щастя — родич, начальник в’язниці, бере його під свою опіку: «Того вечора, лежачи в бараку на чистих простирадлах, Гришка вперше за багато місяців відчув себе щасливим. І, відверто кажучи, для щастя вистачало приводів — Гришка був нагодований, вимитий у лазні, перевдягнений у все чисте, його власна доля на найближче майбутнє нарешті визначилася з усією ясністю. На додачу до всього, у нього з’явилася близька людина, яка, судячи з усього, взялася про нього дбати. Гришка лежав на жорсткому тюремному ліжку, посміхався, дивлячись у барачну стелю, і думав про те, що життя його безсумнівно налагоджується».
А вже з іншого оповідання довідуємося: «Пізніше Гриша запишеться до народного ополчення Луганщини та за кілька років живий і неушкоджений засвітиться на Уралі поміж охоронців православного монастиря».
Історія ще однієї родички оповідача також завершується втечею: «Пізніше Олександра поведе на так званий референдум про самовизначення «Луганської Народної Республіки» весь свій шкільний клас, а потім, за рік, переїде жити до Харкова, подалі від свавілля та розрухи».
Отже, земля втечі. Наприкінці книжки — болісні висновки: «Ми виросли всупереч, а не завдяки... Батьки не навчили нас любови. Власним життям вони навчили нас брехати й виживати... Тому ми не вміємо любити, але знаємо, як ненавидіти. Ненависть і злість — ось паливо, на якому працює наш організм... Що далі ми від тих місць, то ми успішніші».
Земля втечі, з якої і почалася ця війна.
.png)
.png)
