«Душевні муки звичайних людей часто губляться серед історій про війну. А долі маленьких дітей, їхніх батьків, бабусь, дідусів та всіх, хто пережив окупацію, складаються в долю цілого народу — за цим можна спостерігати, лише давши цим людям голос», — стверджує письменниця Валентина Розуменко, в творчому доробку якої вже сім написаних книг.
Одна з останніх, «Лютий рік незламності», є фактично голосом українців, що перебували в окупації в 2022 році, та волонтерів, які щодня відправляли із залізничного вокзалу тисячі людей, котрі в паніці полишали країну.
Літературний клуб Парижа та асоціації півдня Франції
Наприкінці минулого року письменниця, голова творчого об’єднання публіцистів Київської організації письменників НСПУ Валентина Розуменко видала три книги: «Вільні полонянки», «Лютий рік незламності» за підтримки Інституту книги та «Брат. Записки дилетанта ЗСУ» за підтримки КМДА. Книги презентували у КНУ ім. Тараса Шевченка та в Національному педагогічному університеті.
Невдовзі авторку запросили в Париж для їх презентації вже за кордоном. Пані Валентина відвідала Францію та Італію, де відчула неабияку зацікавленість до подій, які відбуваються в нашій країні.
Адже в матеріалах її книг задокументовані свідчення очевидців про війну росії проти України. Саме в книзі «Лютий рік незламності» акцентується увага на геноциді українського народу з боку рашистів.
У ній висвітлені події та використані матеріали з першоджерел, записані усні свідчення, що максимально наближують читача до переживань цивільних, які перебували в окупації у 2022 році.
Запросила й організувала зустріч у Парижі українка Марина Препотенська — професорка, докторка філософських наук. З автором у Літературному клубі Парижа презентувала книгу «Вільні полонянки» одна з шести героїнь, Ольга Політова, яка розповіла про російські катівні в Донецьку, моральне та фізичне знущання над українськими жінками, які відбували незаконне покарання в катівнях «Ізоляція», «МДБ ДНР/ЛНР», СІЗО, Сніжнянській виправній колонії-127 за свою проукраїнську позицію та допомогу нашим спецслужбам у боротьбі з окупантами й колаборантами в 2015—2019 роках.
Пані Ольга звернула увагу європейців на цивільних і військових громадян України, які ще й досі в жорстокому російському полоні та чекають на звільнення. За весь період війни тисячі українців, оборонців, котрі стали на захист своєї держави, потрапили в неволю і перебувають нині там. На зустрічі також виступила Надія Мигаль — голова Союзу українок Франції, яка висловила свій біль і свою підтримку Україні.
Наступна презентація відбулася на півдні Франції, у муніципалітеті Люттербак регіону Гранд-Ест. Організатором зустрічі була мистецька асоціація «Ластівчине гніздо, 46». Її президентка Маріель Рудлер — французька бізнес-вумен, яка допомагає українським родинам у місті Люттербак.
Презентацію провели за підтримки асоціації «Ольга Ельзас», президентом якої є українка Ольга Павлова, вона мешкає в цьому регіоні й підтримує українські родини та надсилає допомогу в Україну.
Активну участь в організації заходу взяла письменниця-публіцистка Людмила Житня, яка тимчасово теж там проживала й також презентувала свою книгу «Чорнобиль очима жінок».
На вечорі виступив Мерло Жан-П’єр, перший заступник мера міста Люттербак, та інші. Українська художниця Інга Житня оформила зал своїми роботами із серії «Ікона XXI століття в образах міст-мучеників»: Маріуполь, Буча, Харків.
Були фоторепродукції із зони бойових дій. Наші письменниці розповідали про жахливі українські реалії, а місцева публіка в переповненому залі слухала, затамувавши подих..
Міланський журналіст запропонував перекласти книги італійською
В Італії презентація книг Валентини Розуменко відбулася в Культурному центрі Мілана (Ucraina Piу — Milano APS), організатором якої була Ірина Луць.
Уривки розповідей з книги «Лютий рік незламності» та «Вільні полонянки», які завчасно були перекладені на італійську мову, читав відомий італійський актор Giorgio Masciocchi. Зустріч була теплою і незабутньою.
«Мені на тій зустрічі — говорить пані Валентина, — італійський журналіст Джованні Каруселлі (Giovanni Caruselli) запропонував перекласти книги італійською, але сказав: «Для наших людей, особливо жінок, надто важкі ці історії». На це відповіла, що ми живемо в такій реальності та цілодобово чуємо нескінченні сирени. І ще він запитав мене, чи знають українці, що путін вкладає мільярди доларів упродовж багатьох років в інформаційну політику їхньої країни, щоб виправдати своє вторгнення на територію України».
Також він запросив авторку зробити зустрічі в інших містах Італії та країнах Європи, щоб розповісти про жахливу війну, окупацію та всі події вустами її героїв, бо за кордоном зовсім інша інформаційна політика.
Але, за словами пані Валентини, оскільки довелося вирушити в поїздку власним коштом, то наступні зустрічі через фінансовий фактор доведеться відкласти на невизначений час.
На презентаціях слухачі наголошували, що живі зустрічі з письменницею, розповіді героїв її книжок набагато ефективніші, ніж заяви політиків, бо доносять європейцям голос українського народу про реальні події в Україні.
Із презентацій книг у Франції та Італії авторка привезла чималі пожертви-донати для 57-ї бригади 34-го батальйону, на які воїни згодом придбали РЕБ.
«Лютий рік незламності»
Книга «Лютий рік незламності» є голосом українського народу, бо складається з найсвіжіших відбитків подій, реалістичних, доленосних історій очевидців, які пережили жорстоку російську окупацію, голод та холод у селах та містах України: в Гостомелі та Бучі (Київщина); Новій Басані та Русанові (Чернігівщина); Маріуполі (Донеччина); Херсоні, Новій Каховці, Голій Пристані та Дудчанах (Херсонщина); Конотопі (Сумщина), Мирному (Миколаївщина), Рубіжному (Луганщина); Ізюмі (Харківщина). Та вражень волонтерів із Центрального залізничного вокзалу, які зустрічали тисячі цих людей з окупованих територій.
У ній — 30 оповідей з 46 співрозмовниками, здебільшого важких, документальних свідчень про пережите в окупації під час широкомасштабної збройної агресії країни-загарбника росії проти України.
Як тільки частина цих територій була визволена або людям вдалося правдами і неправдами виїхати з окупації, герої книги, ділилися свіжими спогадами про пекло на землі, розповідали про незагоєні тілесні й душевні рани: про втрату рідних, штучно створений окупантами голод, холод, відсутність води, загнаних у холодні підвали та бомбосховища українців, аби змусити їх підкорятися російському режиму.
Це — свідчення представників нескореного народу про масові звірства знавіснілих рашистів, які обстрілюють і бомбардують наші міста й села, щодня чинять геноцид.
Та, попри все, герої книги не втрачають віру в Збройні сили України і надію на нашу Перемогу. Війна українців не зламала, а об’єднала і дала езліч приводів для гордості за нашу країну, за волонтерів і людей з різних сіл та міст, які відкрили свій паралельний фронт — допомоги ЗСУ.
Вустами очевидців з книги маємо донести світові жорстоку правду про найбільш руйнівні варварські злочини російських окупантів у ХХІ столітті.
Про вчинення країною-агресором геноциду українського народу: винищення культури, переслідування за національною ознакою, вбивство еліт на окупованих територіях, стирання й перекручування на користь росії фактів історії.
Свідками цієї правди є герої книги. Адже масштабні масові звірства російської армії сколихнули не лише Україну, а й увесь цивілізований світ.
«Як для мене, — говорить присутнім авторка книги, — найуразливіші свідки військових дій у моїх розповідях — діти, які потрапили у величезний блендер війни й пережили жорстоку окупацію. Була вражена їхніми розповідями, зокрема з найменшим моїм героєм — 5-річним Платончиком з багатодітної родини Ігнатюків із села Дудчани, що на Херсонщині (нині осиротілими дітьми опікується бабуся Світлана). Хлопчик ділився спогадами по-дорослому. Розповів, як стежив за окупантами та як пережив голод і холод у підвалі: «Я там дуже хотів їсти». Його братик, 7-річний Іванко, тремтячим голосом додав: «Я подивився у вікно машини, коли нас зупинили на посту росіяни, а там — величезне дуло танка, наведене прямо на мене». Оченятка залилися сльозами, й він прошепотів: «Так страшно...». Їхня бабуся Світлана, плачучи, доповнила: «Сиджу поруч і відчуваю, як його почало трясти. Я злякалася за дитину...».
Їхні дві сестрички також постраждали — одна замовкла на тиждень, друга почала заїкатися».
Авторка ділиться спогадами, що її довго не відпускала розмова з багатодітною родиною Соломійчуків з Херсона, які 24 лютого відчули емоційне оніміння, коли за вироком долі потрапили у вир воєнних подій — захоплення Антонівського моста в перший же день повномасштабної війни. Три сестрички ділилися враженнями.
14-річна Вероніка: «Поїздка через міст — то справжній жах, який на все життя залишиться моторошною картиною в моїй пам’яті. Ворожі вертольоти зависають просто над нами — у всіх паніка. Від побаченого в твоєму тілі просто ступор. За нами рухаються цивільні автівки. Їх підло розстрілюють російські нелюди. За що?! Машини летять з мосту... розкидані фрагменти тіл на узбіччі дороги...».
Внаслідок нервового потрясіння від побачених звірств агресорів у дівчинки відмовили ноги. Нині вона лікується в Німеччині.
Письменниця не могла не згадати дев’ятирічну Леру з окупованого Маріуполя, яка стала свідком обстрілів, бомбардувань і смертей містян, і зачитала кілька уривків з книги: «Я не знала, що таке війна, — говорить Лера, — тому й сказала мамі, що краще б вона народила мене після цієї страшної війни. Бо коли ви перебуваєте у війні — це дуже, дуже страшно. Ви бачите в місті на вулицях трупи, які лежать у чорних пакетах, і їх ніхто не забирає. Бачите, як горять багатоповерхові будинки, а в них — живі люди — це дуже, дуже страшно».
Про зруйнований Маріуполь розповіла журналістка Наталія Дєдова, яка втратила свого чоловіка Віктора під час бомбардування їхнього будинку. 13-річний син Олександр був поруч.
«Для мене, — ділиться Сашко, — тато назавжди запам’ятається доброю, дуже хорошою, світлою людиною. Нещодавно мені наснився сон, що ми з мамою заходимо в свою квартиру, а в коридорі лежить тато. Я підходжу до нього близько, торкаюся його обличчя і намагаюся розбудити. Він (плаче) відкриває очі, усміхається та каже мені: «А чого ти мене за обличчя чіпаєш?». Знову усміхається і міцно обіймає за шию».
«Мій син заспокоює мене, — продовжує крізь сльози мати, — каже: «Мамо, а можливо, наш тато втратив свідомість і впав? А ми злякалися, спішили сховатися від бомбардувань і пішли, залишили його. Він прокинувся, встав і вийшов нас шукати!». Думаю, так легше сину, коли є віра, що тато наш живий».
«Герої моїх розповідей, — завершує пані Валентина, — погоджувались на розмови тільки заради того, аби донести світу, як на зболеній святій українській землі навіжені окупанти чинять геноцид нашого народу. Зі сподіванням, що ворог буде покараний. Ці оповіді-свідчення стануть безцінним спадком для нащадків, які знатимуть про жорстокість москалів-«визволителів», яких в Україну ніхто не кликав. Герої книги хочуть вірити у те, що країна-агресор обов’язково має зазнати нищівної поразки і за всі скоєні звірства та воєнні злочини понести невідворотне покарання.
Ця книга максимально наблизить читача до тих реалій, які пережили цивільні, витримавши російську окупацію, адже душевні муки звичайних людей часто губляться серед безлічі історій про війну. Водночас сповнить гордістю за волелюбний український народ, що, незважаючи на жахливі випробування, вкотре знову самоорганізувався, створивши паралельний волонтерський рух майже у всіх селах і містах України, щоб підтримувати співвітчизників, які опинилися в скрутних життєвих обставинах, і допомагати нашим захисникам виборювати таку жадану для всіх Перемогу.
