Невимовна травма у літературний спосіб: рецензія на роман Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»

У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) є дві фрази, що максимально прояснюють його суть, попри екшн-оболонку.

 

Перша — «немає більш вишуканого катування, ніж надія».

 

Друга дає знати, чому автор таки береться за вкрай виснажливу тему: «Творчий порив — це спосіб позбутися отрути».

 

Обидві тези цілком стосуються й роману Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2024).

 

Хоч тут емоційна напруга більш потужно-небезпечна, ніж в американця.

 

Йдеться-бо не про втрату надії на порятунок персонажа, а про загибель сина, не підтверджену остаточно.

 

«Надія довжиною... не знаю, скільки часу можна надіятись. Не знаю. І не хочу знати», — пише пані Олена.

 

І хоч «для мене життя закінчилось 20 травня», у досвідченої письменниці мимоволі виникає суто фахове запитання: «Яке воно, життя після смерти?».

 

Відповідь: «Пастка тужливих спогадів та нездійснених ілюзій». Шлях Одіссея. «Страшні картини перед очима мінялись час до часу місцями із картинками солодких спогадів нашого життя ще до великої війни» — і витворили горор-пазл з химерної конфігурації фрагментів пам’яти, клаптиковий простір зміненої стресом свідомости. 

 

У рецензентів була спокуса зарахувати «Лемберґа» до нонфікшн’у. Попри дисклеймер наприкінці тексту: «Деякі імена — вигадані. Будь-які збіги — випадкові».

 

Ну, так: нинішні «рецензенти» нечасто дочитують книжки. Але дивує професорка-філологиня В. Агеєва, яка у довгому списку контрольованого нею книжкового конкурсу ВВС вивела роман з категорії «Проза».

 

Сама ж авторка так описує історію свого тексту: «У гіркоті спогадів та думок, одного дня я почала писати у фейсбуку пости-нариси про сина. Це мене відволікало і давало силу... Відтоді сам собою почав народжуватись рукопис. Як ще одна моя рідна душа, моя рідна дитина. Лемберґ ставав уже не просто моїм сином».

 

Останнє речення — про перехід персональних спогадів у стан літературних свідчень. А ще воно — про перевагу прози над нонфікшн’ом: правду відкриває не фактаж, а розмисли-інтерпретації. Не так про «реальні події», як про їхню дивну взаємодію зі свідомістю.

 

Коли пані Чернінька значить, що «теперішні тексти пишуться легко, бо не потрібно нічого вигадувати. Пишу тільки правду і нічого, крім правди», — це так, як на прийомі у психоаналітика.

 

Бо її текст — низка психоаналітичних мініесеїв, де справді немає жодного «нереального» слова; немає порівнянь-метафор (хіба там, де вона тримається за якірець книжки В. Франкла).

 

Натомість — стигмаційна символіка («на цій проклятій окупованій землі») та раптові узагальнення, які притаманні лише художній прозі, а не «літературі факту»: «Бачиш людей, які більшою чи меншою мірою помирають усередині. Більшість солдатів уже не повернеться з цієї війни настільки живими, як були до неї».

 

Роман «Лемберґ: мамцю, ну не плач» (з дива означений видавцем як «коротка проза») — відчайдушна спроба виборсатися з тенет крайньої зневіри («навіщо мені світ, якщо в ньому немає тебе?») і зреалізувати «ще один шанс», про який неоднораз згадано: шанс осмислити те, що, здається, не підлягає осмисленню.

 

Роком раніше вийшла книжка, що стоїть поруч: Олеся Хромейчук, «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою» (К.: Віхола, 2023). У передмові згадана пані Агеєва називає її «письменницею» — і тут я з нею цілком згодний (хоч досі авторка мала реноме лише «історикині»). Це ще одне вивищення художньої прози над нонфікшн’ом.

Усі інтерпретують книжку пані Хромейчук як «спогади» (каюсь: у минулорічному рейтингу вона фігурувала саме в цій рубриці). Але вчитаймося: «Коли переглядаю братові фотографії з того періоду, доводиться докладати неабияких зусиль, щоб упізнати на них знайоме обличчя... Коли я сідаю перед папкою та переглядаю документи, листи, відео, малюнки й повідомлення, то розумію, що вони не допомагають мені згадати життя брата. Те, що залишилося, — це здебільшого прогалини, і я мушу заповнювати їх власними словами... Я вигадую власні історії, щоб зрозуміти його».

 

А ще перед книжкою був спектакль в одному з лондонських театрів. Чи можна кваліфікувати театральну виставу як нонфікшн?

 

Так, з одного боку, книжка Хромейчук — це «агонія втрати». Коли не знаєш, «де зберігати орден, який вручають посмертно». У ще одній передмові Олена Стяжкіна, так само історикиня й письменниця, пише: «Горе, яке... шукає слів... Хитре, хиже гірке горе хоче бути зрозумілим і вимовленим. Але все одно — так просто не дається».

 

З іншого боку — світоглядні сумніви історикині Хромейчук, яка робить професійну кар’єру («моя доповідь критикувала мілітаризацію та культуру героїзації загиблих солдатів») і раптом усвідомлює, що гонорар за доповідь «був таким самим, як місячна зарплата тих, хто служить на передовій».

 

Стяжкіна трохи сумнівалася: «Текст той був для мене як суд, де на лаві підсудних сиділа сама Олеся. І за прокурора була також вона сама». Та суд той пані Олеся виграла: «Я також дізналася, що чесність і неупередженість можна поєднати». Чесність свідка і неупередженість дослідника.

 

Чесність та неупередженість навіть у «незначущих» деталях. Сестра розглядає речі, передані їй із фронту: «У невеликій кишеньці були презервативи. Я зовсім не подумала придбати їх, коли пакувала торбу два роки тому».

 

А від того — до світоглядного: «Цивільне життя з його численними відтінками сірого просто не здатне змагатися з відносною ясністю передової: принаймні там ти точно знаєш, хто твої друзі, а хто — вороги».

 

І далі — до щоденних спостережень (пані Олеся давно живе в Англії): «Українська діаспора в Лондоні зростає завдяки новоприбулим — переважно молодим чоловікам, які тікають від призову».

 

А чому так? Окрім іншого, історикиня звертає увагу на віддалену причину, що оприявнюється у діалозі з побратимом брата: «Я запитала його, чим він займається, відколи повернувся до цивільного життя. — Нічим. Мене ніхто не хоче брати на роботу. Вони думають, що ми всі хворі на голову. Нас бояться. Люди не хочуть наймати ветеранів. Вони думають, що ми можемо злетіти з котушок і всіх повбивати чи щось таке».

 

Ну і про начебто «хороших росіян», які, власне, вбили її брата: «Вони проти-Путіна-і-за-мир. Сплата податків, які фінансують армію, не приведе до миру, тож ті, хто вирішив і далі жити в Росії, ніби нічого не сталося, повинні принаймні усвідомлювати свою відповідальність... Невігластво — це вибір».

 

Олена Стяжкіна формулює головне, на її думку, «Вона питає про ціну героїзму. Бо ціна його — неготовність до війни». Про це у нас говорять багато. Але поки що ніхто не заплатив: ні за Баканова, ні за «яйця по 17», ні за сто тисяч бракованих мін. 

 

Третій автор передмови до книжки «Смерть солдата» Андрій Курков мужньо озвучив непопулярну в некрологах тезу: «Він став дорогою пам’яттю для своїх рідних, друзів і побратимів, став цією книжкою, яка не з’явилася б, якби Володя залишився живим».

 

Його сестра підтвердила це спогадами, які у перебігу нотування перетворилися на літературу. 

 

Ще раз про рефлексію пані Стяжкіної (її аналітична думка завжди вартує уваги): «Видно, чутно, відчутно, що остаточно впоратися не вийде. Не тільки в Олесі. Ні в кого з нас. Ми будемо далі жити от такими: з останніми словами, останніми листами і сотнями незавершених розмов».

 

Все так — на приватному рівні. На рівні літературному інакше. Твори торуватимуть свою долю далі самі. Книжки Чернінької та Хромейчук, гадаю, увійдуть в історію української літератури.

 

Таких відвертих рефлексій особистої травми поки що немає (або я про них поки що не знаю). Окрім неперевершеного літературного опрацювання материнської втрати — повісті Марії Матіос «Мама Сидонія» у її книжці «Мами» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2023).