Інституції як лінія Маннергейма: рецензія на «Сутінки демократії» Енн Епплбом

Три головні історико-політологічні книжки Епплбом перекладені українською: «Історія ГУЛАГу», «Залізна завіса» та «Червоний голод». Першу — відзначену Пулітцерівською премією та її британським аналогом, премією Даффа Купера — видано в Україні навіть двічі (2006, 2010).

 

Торік у нас з’явилася її нова праця, де дослідницький фокус переміщено від минулого до майбутнього: «Сутінки демократії: підступна спокуса авторитаризму» — це прогностика того, куди можуть завести євроатлантичну цивілізацію «нові праві». Для нас це надактуально, бо насамперед ідеться про «дивні» політики в Угорщині та Польщі. 

 

Епплбом порівнює «нових правих» із большевіками — вони так само «хочуть повалити, обійти або підірвати наявні інститути... Змінити правила демократії, щоб ніколи не втратити влади... Неліберальну однопартійну державу вперше вигадав Лєнін у Росії 1917 року... Це не філософія. Це механізм утримання влади».

 

Такий механізм, власне, не передбачає наявности навіть однієї партії традиційного формату. Після перемоги диктатора його колишній партії уготована лише суто ритуальна роль. Цілком за візією ідейного батька рашизму Івана Ільїна: «Росія не повинна бути однопартійною, як фашистські режими 1930-х років. Це аж на партію більше, ніж треба».

 

Не менш відверто висловився був реконструктор Ільїна Сурков: «Я б сказав, що в нашій політичній культурі персона і є інституцією».

 

Отже, «на момент написання цієї книги (2020) монополію на владу мають тільки дві такі неліберальні партії: «Право і справедливість» у Польщі і партія Віктора Орбана «Фідес» в Угорщині», — значить Епплбом.

 

Про Орбана тут чимало, обмежуся цитатами, які насвітлюють непроговорені в нашому медіапросторі нюанси: «Фідес» — глибоко корумпована політична партія, яка ніколи добровільно не вийде з ЄС, адже її лідери винайшли забагато хитромудрих способів розкрадання коштів ЄС»; «Орбан використав коронавірус як привід для надання своєму уряду майже диктаторських повноважень, включаючи право заарештовувати журналістів, які критикували реакцію уряду на пандемію... саджати їх у в’язницю на п’ять років».

 

Епплбом реставрує логіку Орбана: «Можливо, страх перед хворобою породить страх перед свободою». Схоже, так і сталося.

 

Ще більше у книжці про партію братів Качинських, яка нині є головним бенефіціаром тамтих фермерських протестів. «Прийшовши до влади (2015), «Право і справедливість» звільнила тисячі державних службовців, замінивши партійними хакерами, а також двоюрідними братами й іншими родичами партійних хакерів». Щось нам це нагадує, чи не так? 

 

Брати Качинські, веде далі авторка, «поставили фантазію в центр державної політики», вони «від самого початку були змовниками, інтриганами, винахідниками змов». Фактично, нова книжка Епплбом — про конспірологію на марші. Про сучасне буття теорії змови, котра, на відміну від пропаганди, є «брехнею середнього розміру... як сказав мені одного разу історик Тімоті Снайдер».

 

Утім, не всі мислителі поблажливі щодо «середнього розміру». Француз Руді Рейхштадт у ще одній політологічній новинці пише: «Конспірологія є вкрай токсичною і для розсудливости, і для демократії. На чорному ринку сумнівних ідей теорії змови користуються не менш шаленим попитом, ніж забобони, псевдонаука, нові духовні практики та радикальні ідеології. Продавці страху та продавці сумнівів запекло конкурують між собою» (Опіум дурнів: нарис про теорії змови. — К.: Дух і Літера, 2023).

 

Рейхштадт переконаний, що конспірологію «слід вважати постійним ризиком», оскільки «хибна інформація поширюється швидше, сягає далі, проникає глибше за правдиву».

 

Пані Епплбом мала нагоду відчути це на собі, коли потрапила під роздачу партії Качинських, що перемогла: «Я з’явилася на обкладинках двох прорежимних журналів у вигляді таємної єврейської координаторки міжнародної преси і таємної директорки негативного висвітлення Польщі в ній».

 

Французький політолог виходить із тверезої, хоч і сумної констатації: «Ліберальне переконання, що найрозумніші та найсправедливіші погляди зрештою усталюються, витісняючи хибні погляди, насправді суперечить фактам».

 

Подібне знаходимо й у нашої авторки: «Останнім часом Карен Стеннер, поведінкова економістка, яка заходилася вивчати риси особистости два десятиліття тому, стверджує, що близько третини населення будь-якої країни має те, що вона називає авторитарною схильністю... Це спосіб мислення, а не набір ідей». А на спосіб мислення мас неабияк і насамперед впливає конспірологічна політологія розбещених інтелектуалів. 

 

Епплбом пригадує стару, свого часу популярну серед еліти книжку французького есеїста Жульєна Бенда «Зрада інтелектуалів» (1927), котрий «за десять років до сталінського Великого терору і за шість років до приходу Гітлера до влади вже побоювався, що письменники, журналісти та публіцисти, які перетворилися на політичних підприємців і пропагандистів, підштовхують цілі цивілізації до актів насильства. Так воно і сталося».

 

Так воно триває й донині. Пригадаймо бодай недавню ганебну істерику старої університетської професури на жорстко адекватну ізраїльську відповідь палестинським терористам. 

 

«Сутінки демократії» — це той самий кластер граничної стривожености, що і «Шлях до несвободи» Снайдера: як зберегти чесноти західного світу під атаками російського тоталітаризму.

 

«Чесноти невіддільні від інституцій, — каже Снайдер. — Щоб культивувати чесноти, потрібні інституції». А якщо інституції зневажені, оббріхані або стерилізовані, як-от у Росії? Якщо контрабанда досвіду руйнації демократичних інституцій є головним експортом Крємля на Захід? Тоді все погано, наголошує Снайдер. Бо — «немає жодних підстав припускати, що коли американці потраплять у такі самі обставини, як росіяни, то поводитимуться краще».

 

Епплбом ілюструє цю тезу на прикладі британців. Ніхто в тамтій еліті всерйоз не вірив, що країна проголосує за вихід з Європейського Союзу. Але частина інтелектуалів завзято грала виставу під назвою «Брекзит». Й одним із ключових акторів був Боріс Джонсон. Той самий, котрому українці безмежно вдячні за неабияку підтримку в перші місяці вторгнення.

 

«Боріса Джонсона вперше я зустріла далекого вечора в Брюсселі в компанії мого чоловіка, який був другом Джонсона з Оксфорду... У Брюсселі Боріс був у статусі кореспондента Daily Telegraph, придворної газети британської партії торі». Згодом балотувався в парламент, став мером Лондона. А от те, як оцінює пана Джонсона пані Епплбом далі, помітно контрастує з нашими уявленнями.

 

«Багато людей відзначили прикрий нарцисизм Джонсона, справді всепоглинальний, а також його неймовірні лінощі... Водночас безглуздо заперечувати, що він також має надприродну харизму, якусь геніальну рису, яка притягує людей, а також інтуїтивно вловлює настрій юрби... Він підтримав Brexit з тією ж сонячною легковажністю і тією ж зневагою до наслідків, які він вже давно демонстрував у своїй журналістиці й особистому житті».

 

Зрештою, приблизно так само характеризували Джонсового кумира Черчилля сучасники. Не всі, звісно, але поважні та впливові. Ті, хто, попри репутаційні вади, просували сера Вінстона партійними та урядовими щаблями.

 

Як і тепер — просували «жартівника» Джонсона. І це не парадокс, це щось на кшталт оди демократичним інституціям, які сепарують особисті якості політика, використовуючи кращі й відкидаючи кумедні таблоїдам. За тоталітаризму все навпаки.

 

Якось в інтерв’ю Джонсон поскаржився: «Я такий самотній, як полковник Курц». Потім довелося відхрещуватися, бо той персонаж Конрадового «Серця пітьми» — ще той маніпулятор.

 

Епплбом не ставить Джонсонові на карб цю обмовку. Й не лише тому, що, попри все, романна постать полковника Курца таки притягальна. Авторка цілком наукового нонфікшну складає дифірамб художньому письму: «Щоб зрозуміти поведінку політика, потрібно не обмежуватися підручниками з політології, а вивчати літературних антигероїв».