Вампіри в асортименті — у російській літературі

Останній важливий крок письменника Пєлєвіна, «творця» сучасної російської масової свідомости, — кооптація/поглинання/привласнення вампіричного шалу тогочасної літератури в романі «Ампір В» (2006).

Цікавий письменник і критик Дмітрій Биков (нині емігрант) у тодішній рецензії коротко окреслив історію вибухової моди на вампірів у новій російській словесності: «Спочатку тему розвинув Лукьянєнко в «Дозорах», потім у більш серйозний регістр її перевів Максім Чертанов у «Романі з кров’ю», опісля відмітилася дюжина фантастів третього зливу, а тепер ось і Віктор Пєлєвін у дуже посередньому романі «Empire V».

Спочатку така оцінка здалася, м’яко кажучи, дивною, бо кількома сторінками перед тим Биков означував Пєлєвіна як «кращого письменника сучасної Росії».

Та трохи занурення у залаштунковий літпроцес прояснило ситуацію. «Максім Чертанов», за багатьма свідченнями, — це багаторічна містифікація самого Бикова.

Тож авторові неабияк боліло, що лаври головного вампіролога переходять іншому. Коли гніваєшся, Юпітере, ти не правий, — десь так казали латиняни. Биков називає «Empire V» (так було на обкладинці) романом-фейлетоном. Забуваючи, що саме так сто років тому маркували усі твори на гарячі суспільні теми — наприклад  романи Достоєвского.

Биков потрапив у пастку Пє і До: вважав їх, франкенштайнів за суттю, «совістю нації» — відшукував у їхніх текстах огиду. «Де раніше була жива, гаряча ненависть — тепер утомлена, сумна бридота», — шкодує він за втратою «колишнього» Пєлєвіна.

Та годі, він же сам, коли не образився був на «віджим» вампірської проблематики, тверезо оцінював його письмо: «Вичерпаність і пародійність усіх парадигм... Генієм нашого часу має бути роз...дяй, що відкидає усе навколо не пристрасно, а ліниво й навіть по­блажливо».

Так, Достоєвскій і Пєлєвін — великі візіонери. Навіть не сперечатимуся з тими, хто вважає їх геніальними. За літературним талантом вищі не те що за Нострадамуса, а, можливо, і за Ніцше. Але ж візіонерів таки важко питати відповідальности.

Це складна проблема; з одного боку — осяяння, що дають нам знати про перспективи, з іншого — дослідницький захват своїми видіннями, помноженими на той самий майстерний сторітелінг, який залякує і знерухомлює розум масового читача. У висліді маємо справжню епідеміологічну загрозу, бо «важко перед­бачити, куди шатнеться розум, що злякався себе самого».

Пєлєвін розуміє не лише це, а й наслідки своєї літературної праці: «Для державного управління зручна людина, яка не відрізняє поганого від доброго, а таке нерозрізнення починається саме з естетики». І — продовжує писати-лякати.

Й писати — яскраво-переконливо. «Ампір В», як на мене, — найвправніший з боку літературної техніки роман Пєлєвіна. Такий собі конструктор Lego, де з добре знаних світоглядних цеглинок вибудовуються геть незвичні парадоксальні споруди; ешероподібні логічні екзерсиси перетворюють сюжет на стрічку Мьобіуса, що не має ані початку, ні кінця; така собі «Матриця» по-російському, де замість Вачовських — ніби Бройгель фільмує Кафку.

Про дискурс і гламур — мовою літератури ХІХ ст. (як і у Б. Акуніна) — паразитування на шкільній програмі-матриці. Або, як пише Биков, «переплетення стилістики російської частівки зі стилістикою Старого Заповіту». Тобто свідоме й наполегливе проникнення в ту саму масову свідомість.

Авжеж, годі стримати захват від хвацького жонглювання термінами-трендами: «Гламур і дискурс співвідносяться як інь і янь... Гламур — це дискурс тіла, а дискурс — це гламур духу». А ще ж є третє джерело впливу — «так звані новини». І як тут не погодитися з Пєлєвіним?

«Коли людину довго годують рекламою, експертизою та подіями дня, у нього виникає бажання самому побути брендом, експертом і новиною. Ось для цього й існують виходки духу, тобто інтернет-блоги... Наприклад, коли набрати на російській клавіатурі «self», вийде «ыуда»... Читати замість газет блоги — те саме, що замість м’яса їсти екскременти м’ясників».

Та за всіма цими феєрверковими блискитками — похмуре мотто-заклинання: «У темряву, назад і вниз». Критикиня Н. Іванова значить: «Це — нервовий центр, болісне «сонячне сплетіння» сучасної російської словесности».

Биков приєднується: «Сама констатація, винесена в заголовок, — щодо будівництва нової вампірської імперії — загалом ідеально описує поточний момент». А за рік по з’яві роману «Ампір В» у Росії вийшла прикметна культурологічна студія соціологині Діни Хапаєвої «Ґотичне суспільство: морфологія кошмару».

Авторка вважає, що здичавінню нинішнього російського соціуму неабияк посприяла саме тогочасна література, через яку в масову свідомість зайшла «принципова неможливість відрізнити добро від зла... цілковита відсутність консенсусу щодо моралі».

За магічний кристал їй править тогочасне цунамі російського фентезі.

«Які моральні норми можуть регулювати поведінку дракона, нечисті, оборотнів? Очевидно, вони мають відрізнятися від колишніх — людських. І вони відрізняються. Не лише тим, що вони вигадані, фантастичні й нібито не мають стосунку до дійсности. Якраз навпаки: нові моральні уявлення уважно списані авторами фентезі зі сучасного російського суспільства... Ані Лукьянєнко, ні Панов, чи інші цехові собраття не здатні осмислити їх, але вони у змозі точно їх копіювати... Заберіть з їхніх текстів вампірів, відьмаків, чаклунство, «інферно» і т. д., замініть їх на ментів, бандитів та їхніх жертв, і ви побачите — «фентезійна» історія виявиться точною копією, тавтологією дійсности».

Літературознавчий висновок соціологині: «Ґотична естетика глибоко нелюдська у прямому смислі цього слова... Світ людей більше не цікавить авторів фентезі та їхніх читачів», а відтак російське фентезі аж ніяк «не батожить виразки свого часу, а слугує мовою, у якій шукає себе похмура епоха, що насувається». Це дослідження здійснювалося тоді, як роман «Ампір В» перебував у стадії публікації.

Тож Хапаєва не мала змоги оцінити рівень інтеграції ним усього того вампіризму. Биков зробив це за неї, рецензуючи Пєлєвіна: «В Росії сьогодні вампірить навіть той, хто рулить, він ссе своє кермо».

Згадувана Іванова, засліплена пєлєвінською яскравістю, писала часом неймовірне: «Він давав надію на можливість кращого світу. Говорив про те, як стати успішним у цьому світі».

Ніби знущаючися з критикині, Пєлєвін в «Ампірі В» зазначив: «Єдина перспектива для просунутого хлопця — працювати клоуном для підарасів. Альтернатива — підарасом у клоунів».

Пєлєвін ніколи/нікому жодних гуманістичних надій не давав — лише змальовував колаборантські альтернативи. І то так привабливо, що усі випущені ним джини російського підсвідомого набули самостійного електорального досвіду.

За два роки до виходу цього роману соціологічне опитування зафіксувало: у відповідь на запитання, що б ви робили, якби Жовтнева революція відбувалася зараз, по боці большевиків опинилося 43%, а тих, хто намагався би боротися з вампірами 1917-го, — лише 8%.

Водночас кількість росіян, що оцінювали Сталіна позитивно, за десятиліття від зникнення СССР зросло понад утричі. А за півроку по тому Путіна переобрали на другий президентський термін з показником 71,31% (який, до речі, тричі офіційно змінювався у бік збільшення і навіть оскаржувався традиційно прихильними до ерефії спостерігачами від ОБСЄ).

Іванова (хоч і з хибних засновків) зафіксувала: Пєлєвін «сказав, що надії більше немає». Направду, він такого не казав, якщо навіть шукати між рядків. Проте саме у рік виходу роману «Ампір В» убили журналістку Анну Політковську (з роду Мазепи, між іншим).

І це було жирною кремлівською крапкою на надіях про якусь примарну «європеїзацію» Росії. Єдиною альтернативою для тамтого люду — від т. зв. інтелігенції до «глибинного народу» — стало гасло класика совєтської літератури, зразкового колаборанта Максіма Горького: хто не з нами — той проти нас.

«Ампір В» лише зафіксував ситуацію. Відтоді Пєлєвін уже не «відкривав» нічого нового, а лише гротескно підсвічував інерційний «дрейф розуму». Інша поважна критикиня Галіна Юзєфовіч у документальному фільмі «Пєлєвін» (2020) висловлюється про наступні його щорічні романи, як про такі собі інформаційні бюлетені: мовляв, я вам розкажу, про що був цей рік.

Сам Пєлєвін задовго до того зник з усіх публічних радарів: не дає інтерв’ю й успішно уникає фотографування; невідомо, де він зараз. Проте ним цікавляться кінематографісти: німці екранізували «Чапаєва і Пустоту» (2015); американський режисер Віктор Ґінзбург (емігрував із сім’єю у п’ятнадцятирічному віці), відтворив у кіні «Generation П» (2011) та «Ампір В» (2022). Серіальна парадигма наявна, але бум відбувся за його демонстративної відсутности.

Як значить таки професійна (попри ідеологічні проколи) Іванова, «бум російських серіалів, що йдуть у прайм-тайм, — це і є гра на пониження: на дефолті літератури, використовуючи літературну владу сюжету... Усі ті дівчатка і хлопчики, що колективно й поодинці витворюють ці телесюжети, і є нашим колективним (сьогодні) Достоєвскім».

У той самий рік, коли вийшов «Ампір В», головною подією на Росії стала стрічка Тімура Бєкмамбєтова, на тоді голлівудського режисера, «Нічний дозор» (екранізація роману етнічного українця і свідомого рашиста Лукьянєнка).

А за рік з’явився сіквел «Денний дозор», ще більш антилюдський (у термінах Хапаєвої), який став першим російським фільмом, чиї касові збори перевищили 1 мільярд рублів. А ще ж перед тим були два «Брати» Балабанова–Бодрова, про яких Биков писав перед тим: «Нове варварство, що виросло на уламках двох культур — православної та комуністичної, — прийшло і перемагає. І Росія закохалася в образ нового варвара, тому, що це тобі не мордатий браток з «Бумера» і навіть не ласкавий Саша Бєлий з «Бригади». Це справжня сила, якій не здатна противитися ні Ірина Салтикова, ні сама Америка, ані навіть її власний творець».

Биков завважив найголовнішу складову месседжів Пєлєвіна і подальшої пєлєвінщини (а обидва кіно-«Брати» є посутньо інтерпретацією раннього Пєлєвіна): споконвічна порожнеча так званої «руської душі».

«Багрова люблять саме за внутрішню порожнечу, яка робить його універсальним... Порожнеча набуває символіки і глибоко правий Л. Кроль, коли написав, що Путін контактує зі внутрішньою порожнечею кожного з нас». Відтак «Багров крокує Росією тріумфально. З’явився навіть лозунг «Комсомольської правди»: Данило — наш брат, Путін — наш президент»...

І тут ми підходимо до головного питання: чи вплинула — і як — уся ця пєлєвінщина на самого Путіна?