Винничук, класики та Єшкілєв

Видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» всерйоз узялося випускати колекційні зібрання творів сучасних письменників, які вже здобулися на місце в українському каноні.

За першу спробу можна вважати чотиритомовик Валерія Шевчука (2012—2013).

Але починаючи з «Букової землі» Марії Матіос (2019) перейшли від ринкового дизайну до ретро-бібліотечних мотивів: стилізована під тканину палітурка, аристократичні кольори оправи, стримана позолота на обкладинці й корінці, цупкий папір.

Тобто книжка — як статусний елемент інтер’єру. У такому імпозантному виконанні уже вийшло п’ять томів Матіос і три — Юрія Винничука.

Звісно, не лише завдяки новому дрескоду нової редакції «Аптекар» увійшов до короткого списку Лідерів літа. Той роман — з розряду текстів, що не старіють. Наприкінці приміщено відгуки преси, де є й витяг зі статті «України молодої» від 27.01.2016.

Наведу деякі спостереження колег-рецензентів: «Сентиментальний образок старовинної історії... Палімпсест із фактів та вигадок... Окремішний світ, у якому автор розкошує до самозабуття».

Тим більше, що вони цілком докладні й до продовження «Аптекаря» — роману «Сестри крові» (Х.: Фоліо, 2018), який став не просто сиквелом попереднього.

Якось критикиня Тетяна Трофименко написала: «Юрій Винничук не шкодує часу й зусиль на те, щоб бавити читача» (Окололітературне: усе, що ви хотіли знати про сучасну українську літературу. — Х.: Віват, 2019).

Я би змістив акцент: Винничук — бавить-ся. Приблизно, як Котляревський, котрий мало думав про читача, пишучи «Енеїду». Травестія (пересмішування) — доцентровий жанр, самодостатня гра з контекстами. Це як із розповіданням анекдотів: ситуативна втіха без думки про «тиражування».

Винничук грається завжди. Найулюбленіший його спаринг-партнер — Умберто Еко. Читаючи «Аптекаря», без напруження знаходимо, приміром, аналоги з дискусійними пустощами середньовічних паризьких спудеїв: «Незчисленні дні диспутів: чи можна заморожувати сперму? чи здатна завагітніти повія? піт голови більш смердючий за піт інших органів тіла? чи червоніють вуха з сорому? від чого більше сумує мужчина — від смерти коханої чи від її заміжжя?» (Бавдоліно. — Х.: Фоліо, 2009).

Між іншим, такі розважання нібито ні про що для обох авторів, італійця та українця, насправді слугують маркером жовтої преси, який би вигляд у різні часи вона не мала.

У Винничука пікантність таких балачок підсилюється ще й участю симпатичного чорта на ім’я Франц, до якого у «Сестрах крові» долучається ще й безсмертний красень-упир, а за сумісництвом австрійський поет ХІІІ століття Ульріх фон Ліхтенштайн, що декламує вірші самого Винничука.

Звісно, не обходиться і без загадкових манускриптів, як-от: «Таємнича книга на 640 сторінок, яку за одну ніч надиктував сам нечистий ченцеві-переписувачу взамін за душу».

Зазвичай, авторські характеристики у Винничука багатошарові; у цьому випадку маємо виразний натяк на тренд «книгоробства» у сучасному українському літпроцесі. Як описує цю пошесть згадувана Т. Трофименко — «натхненний графоман точно знає, скільки тисяч знаків має написати щодня, щоб не зірвати дедлайн видавництва».

Хоч як дивно, але коли Винничук занурюється у часи, що межують з фентезійними теренами, як в «Аптекарі» та «Сестрах крові», — звідтам краще видно сьогоднішні проблеми. Наприклад, за таємничою книжкою шпигують з різних політичних центрів Європи.

Бо там поміж розсипу екстремальних диявольських рецептів містяться й заклинання, які уможливлюють «творення незліченної армії з двійників покійних воїнів». Так-так, це алегорія на нинішні технологічні розвідки, що полюють за проєктами зброї масового знищення.

Або ось інший геополітичний, як нині кажуть, погляд, що несподівано оприявнюється у Львові XVII століття, до якого підступає військо Хмельницького, яке нищить все і всіх, хто/що не належить до православ’я. В обложеному місті остерігаються «потаємної змови й зради людей грецької віри, вони виглядають ворога з охотою».

З такою самою охотою і нині живуть в обложеній Україні мільйони громадян — вірян московського патріархату. Влада демонструє хіба «стурбованість» з приводу такого сидіння на пороховій діжці.

А історик-філософ Ярослав Грицак ще п’ятнадцять років тому, розмірковуючи над причинами потрапляння країн у різні рівні цивілізаційного розвитку, зазначав: «Першою і найзагальнішою лінією поділу між різними країнами — «хто куди потрапив» — є релігійна... Україна потрапила відразу в декілька невідрадних кластерів: православний, комуністичний, совєтський» (Життя, смерть та інші неприємности. — К.: Грані-Т, 2008). Православ’я — перший, набагато тривалішій за інші, а відтак найбільш руйнівний кластер. Тим більше, що російський комунізм був перелицьованою копією великодержавного православ’я, яке у своїх засадах має з християнством мало спільного.

Відтак Хмельниччина у Винничука — «велика братовбивча війна». Не беруся ревізувати погляди письменника на Хмельницького, тим більше, що він їх доволі вправно обґрунтовує у післяслові. Скажу лише, що вони не такі ортодоксальні, як у Володимира Єшкілєва, на тлі якого Винничук скидається мало не на симпатика Богдана Зиновійовича.

Винничук розмежовує козаків і селян, які долучилися до війська: «Гетьман заборонив здобувати місто, але все ж не мав аж такої влади над селянами, яких було ледь не вдесятеро більше за козаків.

Без діла селянам сидіти не хотілося, а життя свого ніхто з них не шанував. Щоб якось їх зайняти, гетьман дозволив Кривоносові взяти Високий замок, але не дав для штурму гармат» (тут, хоч не хоч, виникає асоціація з крапельним постачанням зброї сьогоднішній Україні).

У Єшкілєва в романі «Унія» (Х.: Фоліо, 2019) Хмельниччина описується десь так, як большевизм: «Повітря вібрувало від матюків... Соромна голота, що колись ховалася від денного світла, після військових звитяг Хмельницького і Кривоноса уявила себе сіллю землі та осердям поточного віку... Товариство прощало багато гріхів, але шляхетність і книжність негласно відносило до непрощенних... Добрий одяг та чисте тіло багатьом коштували життя... Виникла держава, залежна від настроїв гетьмана, від жадібности його родинного клану, від інтриг полковників та хитань юрби... Тисячоголовий звір, складений із заздрісних старшин, підозрілих попів та сповненої ненависти сіроми, що не вибачала високого походження нікому, навіть Богданові!»

Словом, «Хмельницький — змій». Така рецепція має прибічників і серед відомих сучасних істориків, проте зараз у цей бік не підемо; досить того, що на боці Єшкілєва є ще й Тарас Григорович («якби то ти, Богдане п’яний...»).

«Унія» була підписана до друку за півроку після «Сестер крові», тож про якийсь прямий «діалог» тут не йдеться. Проте своїх поглядів на козаччину Єшкілєв не приховував і в попередніх творах, і Винничук, без сумніву, обізнаний в тому.

Просто обидва простують паралельним шляхом, і не згадати про це було би критичним недбальством. Обоє шанують Умберто Еко з його семіотикою — а відтак надають ваги чарам і чарівницям, які спеціалізувалися на цьому терені задовго до виникнення академічного терміну.

В «Аптекарі» чарівниці грали побутову ролю, у «Сестрах крові» — вже, сказати б, історіософську (анклав львівських відьом супроти козацьких). У Єшкілєва навіть закільцьовано символічне та раціональне знання в епізоді про покарання чаклунки: «Щоб придумати для Палліди найстрашнішу страту, Корецький заглибився до історичних анналів».

Винничук і Єшкілєв перебувають у стані літпроцесуального діалогу. В оповіданих обома історіях владні закапелки постають в усій красі: вивідники, кілери, шляхетні дурні й повсюди — мацаки віддалених інтересантів.

І там, і там — прозорість аналогій в історичних сюжетах: зараза «русского міра», втручання у вибори, клікушество московської церкви. «Ніде немає простору, який був би недосяжний для Хаосу», — зазначає Єшкілєв в «Унії».

А Винничук ще у текстах 1990-х писав про «народ, готовий на все заради щастя і миру на землі... Вони усі деградували» аби «відчути себе великим народом, а не зграєю гризунів» (Місце для дракона. — Л.: Піраміда, 2002).

Один з головних персонажів «Унії» «енциклопедист-авантюрник Немирич» — чи не той самий Йоган Калькбреннер, медик і чорнокнижник з рецензованої дилогії Винничука. Обидвох «книжки зробили невіруючими» — стосовно політики, а не релігії.

«Сестри крові» — то не лише заголовок роману, а й назва глибоко законспірованої організації найманих вбивць; вихованих у спецмонастирі дівчат, готових на все. Тут уже Винничук заходить у змагання з Деном Брауном та його інтерпретацією Opus Dei у романі «Код да Вінчі».

А ще ж згаданий за реального історичного персонажа капітан Алатрісте, персонаж також любленого нашим автором Артуро Переса-Реверте. Тобто, шукати аналогій-відшовхувань у автора, який кохається на Світовій Бібліотеці не менше за Борхеса, можна невичерпно.

Можливо, навіть, цікавіше зосередитися на Винничуковій мові, яка щораз ошелешує прикінцевими словниками, як-от: «Віха — тичка з вінком або конячим хвостом, причеплена до корчми, щоб її видно було здалеку».

Або таке: «Тарабан — давня назва бубна». Дарма, чи це справді так, а чи витвір вправного містифікатора — все одно, як-то кажуть, вставляє.

Насамкінець про ще один витвір Винничука, обійдений серйозною критикою — спільний з Андрієм Курковим роман «Ключі Марії» (Х.: Фоліо, 2020). Взагалі-то, історія світової літератури не знає помітного успіху «однокнижкового» альянсу двох відомих письменників. Тим більше, настільки стилістично відмінних. Винничук — це бурхлива дія, Курков — упокорена рефлексія.

«Ключі Марії» — криптоісторичний детектив, де події середньовіччя та міжвоєння двох світових описані Винничуком, а сучасні перипетії — Курковим. Містифікаційний талант першого плюс магія (пост)совєтської буденности другого.

Другий гальмує першого; динаміка, м’яко кажучи, не Браунівська, там не п’ють каву з коньяком щосторінки, не кажучи вже про таке: «Просидів так близько години, прислухаючись до своїх заплутаних, мерехтливих думок».

Відтак, головний персонаж розчахнутий між гарячковою діяльністю професора Ленґдона (і всіх персонажів Винничука, окрім хіба що його епізодичного «дракона») та стоїчним феншуєм лузерів-прокрастинаторів Куркова.

Але чим приваблюють ті Куркові персонажі? Дивною сумішшю показово надмірної емпатії і дзен-пофігізму? Звабою комфортної непомітности?

«Безпечні дрібні радощі кращі за великі, але небезпечні. Він знайде, чим зайняти себе в цьому житті і без гри ва-банк», — так може казати хтось із другорядних Винничукових персонажів, але ніколи — головний.

Та є міцне одне, що ладнає все докупи — апологія сьогодення, як єдино справжнього життя тут і зараз. «Він сповільнився... Настрій поліпшувався... Думки потроху ставали динамічнішими.

Він відчував реальне пробудження і тіла, і мозку». У цій низці витягів уже годі збагнути, де Курков, а де Винничук. «В голові раптом стало порожньо. Легко і порожньо» — це не лише омріяна непоспішність героїв Куркова, а й самурайська готовність до чину шибайголов Винничука.

Так, «Ключі Марії» цілком можна кваліфікувати за висловленням тої ж Т. Трофименко: «Історична авантюрна мелодрама... Комерційна ніша вигідна й гарантує любов читачів» (Усе, що ви хотіли знати про українську літературу. Романи. — Х.: Віват, 2022). Але цікавіше інше: чи не є те магією суспільних сновидінь, «як сон у сні сну» (Ю. Винничук)?