Новоживотів — неповторний край героїчних легенд. Історична святиня на Вінниччині потребує реконструкції

Село Животів, або Новоживотів, як його називають тепер, що  у Вінницькому  районі, — одне з тих, чиє коріння заглиблене в сиву давнину.

З давніх часів і до сьогодні село плекає предковічні духовні цінності, національну вартісність, гідно переймає спадок героїзму предків.

Протягом століть мешканцям Новоживотова, як і всій Україні, доводилось у важких боях та випробуваннях виборювати право бути вільними на своїй землі, відстоюючи власну ідентичність.

Не просто так і сьогодні далось новоживотівцям повернення до основ, духовних витоків, а саме — перехід вірян місцевого Свято-Покровського храму, що має археологічну та історичну цінність, — з-під юрисдикції московської до Православної церкви України. Довелось пережити тривалі кількарічні судові баталії.

Водночас наразі й релігійна святиня мешканців Новоживотова потребує реконструкції.

Новоживотівська Оранта

Час заснування Новоживотова не відомий. Однак, за різними історичними даними, в цих краях колись формувалася прадавня культура землеробства, яка стала одним з найвищих досягнень людської цивілізації. На цій території жили нащадки білогрудівської культури, праслов’янські землеробські племена. Геродот згадував їх як скіфів-орачів.

Про період виникнення Животова існує кілька версій. За однією, що належить історику, краєзнавцю та священнослужителю Лаврентію Похилевичу, перші поселення на цій території з’явилися вже на межі першого та другого тисячоліть.

А за твердженням дослідника козацьких могил, що ними оточене село, Івана Фундуклея, час заснування Животова слід віднести ще далі — до ІХ століття.

У давнину поселення розташовувалось на півострові, котрий омивала річка Роська. Ось як пише про це Лаврентій Похилевич: «Животів — містечко в західній частині Таращанського повіту, розташоване по обох боках річки Роськи, яка живописно тече поміж кам’яними скелями, і по струмках, які впадають в неї з правої сторони.

Середина містечка вигином річки утворює півострів з вузьким перешийком на півночі. Подібність цього півострова із шлунком, або по-малоросійськи «животом», і дало в древності назву поселенню».

Варто зазначити, що в різні часи село числилось то за Київською губернією (Таращанський повіт), то за Кам’янець-Подільською (територія сучасної Вінниччини). Своєю чергою Фундуклей пояснює походження назви села від слів «жити» і «годувальне помістя».

Про древню історію заснування села також свідчать залишки фортеці, збудованої на протилежному березі річки Роськи, навпроти півострова, князями Четвертенськими. Це древня династія руських князів, яка походить із роду Володимира Святославовича «Святого» (980-1015 рр.). Саме руським князям Четвертенським належало у XV—XVII ст. містечко Животів.

Дике поле Животове

Животів пишається своєю історією і має на це право. Він справді є одним із найстаріших поселень, що лежить серед великих чорноземних степів Поділля, на тому кордоні, за яким пролягло колись Дике Поле.
У період феодальної роздробленості територія сучасної Вінниччини відійшла до Галицько- Волинського князівства.

Після загарбання Києва в 1240 році монголо-татарські завойовники захопили й подільські землі. Незабаром війська Данила Галицького визволили цю територію. Проте 1259 року монголо-татари знову заволоділи Подільським краєм.

Понад сто років пращури животовців були під гнітом Золотої Орди. З цим періодом пов’язані численні народні перекази та легенди про подільський край загалом та Животів зокрема.

Також про древність поселення в цій місцевості свідчать і численні кам’яні хрести, які з’явилися вже пізніше, через III—IV століття. На одному з них, за свідченням Похилевича, «... церковнослов’янськими літерами написано, що «в 1443 році місяця липня, 31 дня похована раба божа Домнікія».

Ця жителька Животова під час нападу татарського, одягнена в козачий одяг і на коні билась з ворогами хоробро, якими була вбита і похована на місці своєї смерті». До цього часу зберігся курган на південному сході від села. А за свідченнями Леонтія Похилевича, у 1864 році поблизу села на південному і південно-східному напрямках їх було три.

Іван Фундуклей робить припущення, що ці кургани служили спостережними пунктами під час монголо-татарської навали. З них за допомогою диму чи вогню в містечко подавали сигнали про наближення ворога.
Залишки фортифікаційних споруд свідчать про майстерність тодішніх будівельників, а система курганів — про добру військову підготовку населення.

Древні знахідки та написи на кам’яних хрестах і гробових плитах говорять про освіченість та наявність писемності.

Без сумніву, побудова більшої частини укріплень є заслугою поляків, які в Животові та його передмістях мали численне військо для тримання в покорі місцевих мешканців. Останні, звичайно ж, були невдоволені шляхтичами. Часто це виражалося масовими втечами в інші поселення. Чимало втікачів ішло на Січ, де формувалися сили для відсічі загарбникам.

Полк Богдана Хмельницького

Животів — це легендарна земля, по якій проходили переможні полки війська Богдана Хмельницького. Відомо, що гетьман особисто перебував тут у 1649-му, 1651-му і 1653 роках. І в Старому Животові (ще одна назва села) 1648 року було сформовано Животівський козацький полк.

Також по цій землі проходили з Києва на Умань гайдамацькі загони Максима Залізняка й Івана Гонти в часи Коліївщини. До повстанських гайдамацьких загонів приєднувалися і мешканці Животова. Легенди стверджують, що в цьому краї й досі б’ють цілющі джерела, вибиті копитами Гонтиного коня.

У період міжусобиць, як ми вже зазначали, на протилежному березі Роськи, як і в самому містечку, животовці побудували укріплену фортецю, обнесли її глибоким ровом, який заповнили водою, дубовим частоколом, високим насипом, також змайстрували підйомні мости. Фортеця була серйозною перешкодою на шляху ворогів. Крім того, фортецю з півостровом з’єднувала розгалужена мережа підземних ходів, загальна довжина яких сягала 6 кілометрів.

Пізніше біля мостів було  збудовано бійниці і встановлено гармати. Гарнізон фортеці набирався з місцевих жителів або козаків і утримувався за рахунок власників животівських. Начальник гарнізону називався отаманом.

З історичних джерел відомо, що у червні 1649 року Богдан Хмельницький вів свої війська через Старий Животів, готуючись до облоги Збаража. А сам Животів став збірним пунктом козацьких полків Хмельницького з військом союзника козаків кримського хана Іслам-Гірея.

Бурхливими хвилями котилася по землі України визвольна війна. В ті роки й була зруйнована Животівська фортеця.

Всеосяжна релігійна спадщина

У 1620 році, повертаючись із москви через Київ, патріарх Ієрусалимський Феофан благословив на єпископство Паїсія Іполітовича.

Історик Микола Аркас написав: «Феофан, призначивши в Києві, Трехтемирові, Білій Церкві єпископів для єпархії Київської, Перемишльської, Туровської і Пінської, Полоцької, Володимирської і Брестської, Луцької і Острозької, на виїзді з Малоросії виїхав з гетьманом Сагайдачним, що його супрово­джував, і новоприсвяченим митрополитом Київським Іовом Борецьким і трьома тисячами козаків у Животів. Тут у князя Четвертенського гостював три дні. І тут же з митрополитом поставили на єпископство Холмське і Бельзьке Паїсія Іполітовича».

Згодом Животів почав обростати храмами. Свято-Миколаївську церкву збудували на півострові; Покровську спорудили в передмісті Животова, або Новому Животові; церкву Св. Трійці — на Київському передмісті містечка, що називалося Якимівкою.

Перші дві — дерев’яні. Свято-Миколаївська церква побудована в 1737 році, а в 1848 році до неї зробили кам’яні прибудови. Церква мала 87 десятин землі. Проіснувавши майже 200 років, вона була варварськи зруйнована в 1936 році московською владою, яка панувала тоді в Україні.

Доля сучасної Покровської церкви дещо інша. Час її будівництва припадає на період з 1907-го до 1912 року. Згодом церкву оновили — підняли на кам’яний фундамент. Переживши багато подій — революції, громадянську війну, німецько-фашистську окупацію, — храм зберігся до наших днів.

Святиня потребує допомоги

У 2019 році громада села прийняла доленосне рішення про приєднання до складу Єдиної помісної Православної церкви України. Однак за утвер­дження цього духовного ренесансу довелось чимало поборотись, адже опоненти з УПЦ МП довго не могли змиритися з таким станом речей і свідомо затіяли безперспективні судові тяжби, що тривали протягом трьох років.

Однак у травні 2022 року суд прийняв доленосне для вірян рішення і визнав їхнє право молитися, звертатися до Бога рідною українською мовою, нести світлу правду про свою землю, протистояти кремлівській брехні, котру в усіх регіонах України агресивно поширює серед православних московський патріархат. І сьогодні їхній храм потребує фінансової підтримки для реконструкції.

За свою багатовікову історію Животів — Старий Животів — Новоживотів явив світові чимало відомих постатей. Серед них знаний сучасник — голова Незалежної профспілки гірників України, Конфедерації вільних профспілок України, депутат ВР ІV, V, VI та IX скликань Михайло Волинець.

Сьогодні новожитовці звертаються і до нього, й до інших достойних земляків із проханням: «Громада села Новоживотів спільно з місцевою Свято-Покровською парафією ПЦУ на чолі з отцем-настоятелем Ярославом Мацюком персонально звертається до кожного з уро­дженців нашого рідного села, а також до всіх інших небайдужих людей доброї волі з переконливим проханням: вишукати можливість та надати посильну благодійну допомогу для виконання невідкладних будівельних робіт з реконструкції купола церкви Покрови Пресвятої Богородиці, яка має понад столітню історію (1907—1912 рр.), увесь цей час була діючою, центром духовності та окрасою нашої малої батьківщини і має залишатися такою ж і в майбутньому».

Банківські реквізити:
АТ КТБ «Приватбанк». Карточка «Ключ до радості» 4246001002333106.
Рахунок отримувача: UA253052990000026008006109803.
РНОКПП отримувача: 42787914.
Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Української православної церкви (Православної церкви України)».