Подарунки всім, окрім затятих аналітиків: рецензія на «Емоційні гойдалки війни» Володимира Станчишина

Книжка львівського психотерапевта Володимира Станчишина «Емоційні гойдалки війни» (К.: Віхола, 2022) — як торба Санта Клауса. Тут — подарунки-розради для всіх, кого накрило хвилями тривоги, страху й депресії.

Буквально для всіх, адже «рівень небезпеки є дуже високим (для нашої психіки — фактично абсолютним), бо ніхто не готувався до життя у воєнний час».

Книжка присвячена нормалізації емоцій за ситуації, коли масовий психологічний імунітет украй ослаблений.

А ще ж «інколи немає правильного вибору, а будь-який ви­бір може бути неправильний — у цьому й полягає суть війни».

Відтак це справді книжка-подарунок для максимальної читацької авдиторії.

Автор, утім, не стає у позу всезнайка й чесно попереджає: «Одне з основних правил психотерапії — рецептів не існує. Існують напрямки».

Ба більше, він не ставить себе на вищий за своїх читачів щабель — так само відверто розповідає, що вперше за свого лікарського буття змушений був у березні приймати транквілізатори.

Але він знає, з чим зіткнувся, — і пояснює нам. «Тривога — це не погано, тривога рятує наше життя, тривога сигналізує про небезпеку… Ми не ставимо собі за мету зменшити тривогу, ми ставимо за мету жити з нею».

У технологічному, сказати б, сенсі тривога — це збій ритму. Для його відновлення чи компенсування вельми помічна фізична праця, це загальновідомо.

Станчишин іде далі: навіть важка робота руками інколи здатна перетворитися на «приємну активність» і допомогти «пробитися назад, до наших центрів задоволення», заблокованих війною. А буває, що «приємна активність» для когось — це вбивати ворога.

Але наш автор не заходить аж так далеко, намагається були гранично лагідним. Очевидно, йому муляє, як сама дійсність дискредитувала облудне поняття «толерантність/політкоректність», якому ще вчора модно було поклонятися. Доктор навіть визнає, що «толерантність сьогодні має зменшуватися» і що «психотерапія — це бути нетолерантним до ворога… Не існує «хароших русскіх». Крапка».

З цієї крапки просто ніяк обійти мовне питання: «Мова має значення. І окупант це розуміє краще, ніж ми це розуміли в попередні роки». А погано розуміли саме через ту нав`язливо-сором`язливу толерантність. Психотерапевт слушно радить: «Коли ми вирішуємо будь-які наші питання і нам потрібно говорити російською — пам`ятаймо, що завжди є більше ніж один спосіб впоратися із задачею. Ми маємо право не розуміти російської зовсім».

А ось інший бік мовної проблеми. Пан Станчишин заспокоює закордонних біженців, переконує, що їм нема в чому себе винити, навіює: «Ваше почуття провини завжди неправе». У більшості наведених прикладів він має рацію.

Та раптом таке — нібито хибне — самозвинувачення: «Ти вже півтора місяця за кордоном. Інші мами вже вивчили німецьку. А ти вивчила німецьку?.. Твої діти вже говорять польською?».

Про що це?! Так, можна не встигнути швидко опанувати мову — але варто і треба картати себе за це. Інакше — чим ти відрізняєшся від московитів, для яких зневажати мову країни перебування є однією з визначальних рис їхнього національного характеру?

Взагалі-то Станчишинова «теорія провини» викликає чимало запитань. Він уводить поняття «критик» — внутрішній голос, що постійно звинувачує нас у всіляких наших персональних провинах.

Звісно, трапляється надмірне самоїдство, але щоб аж так: «Чи буває почуття провини корисним. Відповідь однозначна — ніколи. Ніколи. Ніколи. Ніколи. Ніколи. Критик ніколи не буває корисним»?!

Тут здивування сягає вищих регістрів, бо ж відкидаючи провину — відкидаємо каяття. Тож — відкидаємо саме християнство? І хіба релігія — будь-яка — не психотерапія?

Можливо, пан Станчишин не ототожнює (певною мірою, ясна річ) психотерапевтичні та священницькі практики; авжеж, «завдяки психотерапії не можна стати кращою людиною» — тоді як релігія сфокусована саме на покращенні людини.

Натомість доктор пропонує геть дивовижну тезу: «Завдання психотерапії полягає не в тому, щоб довести, що ви добрі люди, а в тому, щоб ви усвідомили, що завжди такими були».

З точки зору психоаналізу, це — виграшний хід. А з точки зору соціальної психології? Зарахувати до категорії «добрих людей» усю «вату»? У перебігу читання зрозумів, що наш психотерапевт звертається своєю книжкою не до всіх, а до «здорової частки» — для совісної, думаючої та відповідальної меншости.

Видавництво «Віхола» вважає, що таких чимало. Наклад «Емоційних гойдалок війни» — 4 тисячі примірників за усередненого нинішнього тиражу в 1,5 тис. Гаразд, але з освіченою меншістю варто говорити без популізму, чи не так?

Ось Станчишин провадить: «Не мати досвіду — не злочин, і це не має викликати почуття провини». А латиняни вважали інакше: ignorantia non est argumentum. Ну, так — йдеться про відсутність досвіду війни.

Але й на те давні римляни мали пораду: хочеш миру — готуйся до війни. А вже з цього ракурсу добре видно хибність багатьох тверджень нашого психотерапевта, як-от: «Війна — це час нашої абсолютної непідготовлености».

За оцю абсолютну непідготовленість несе відповідальність держава, що має конкретні прізвища. Це і про відсутність нині «Нептунів», «Вільх», патронних і снарядних заводів, і про відсутність територіальної оборони, якою вона мала би бути.

Ще більш сумнівними є екскурси нашого автора у царину геополітики. «Наша країна нікому не загрожувала» — це нонсенс. Ми таки загрожували Росії (з її точки зору) виходом з її зони впливу. В цьому сенс цієї війни.

Далі: «Україна не винна у тому, що на неї напала рф… ми її не починали». А як щодо віктимности? Чи не ми спровокували навалу, демонструючи свою беззахисність, обеззброюючи свою армію блокуванням бюджетного фінансування оборонних підприємств?

І вже геть не зрозуміти нашого психотерапевта, коли він співчуває переселенцям, які опинилися в «середовищі, якого вони не обирали». Справді? А результати виборів за їхньої участи? Не варто було доброму фахівцеві-психологові братися і до захисту «держави».

Заспокоюючи дружин-матерів потенційних призовників, він пише: «Українська влада — єдина інституція, яка сьогодні визначає, хто вирушить воювати». Та це ж ідеал-утопія.

А добровольці 2014-го чи безоружна «тер­оборона» лютого 2022-го? Старший сержант 47-ї штурмової бригади Валерій Маркус, певно, знає, кого треба на фронт, — але аж ніяк не хтось із офісу президента.

«Все, що ми відчуваємо у цій війні, є нормою цієї війни», — красиво і малозрозуміло. Нехай. А які норми перемоги? Ось наш автор ніби втішає бійців: «Ти не прийшов на чужу територію, не прийшов убивати чужих людей».

Та він уже вбиває «чужих людей». А коли війна переміститься на їхню територію, що є головною запорукою нашої безпеки, вбиватиме не лише тих, хто у камуфляжі, а й поплічників у цивільному.

Пан психотерапевт не дозволяє собі тверезо мріяти: «У нас можуть виникати дуже сумні думки, як-от: ми, звісно, переможемо, але через 3–5 років росія знову нападе, вона постійно буде нашим сусідом, її територію не можна взяти й перенести куди-небудь подалі від нас. Ми завжди матимемо кордон із цією клятою дер­жавою». А коли подумати про примусову дезінтеграцію рашки? Як каже пан Станчишин, «все має сенс, якщо ми надаємо його».

Вельми сумнівним, як на мене, є такий пасаж із рецензованої книжки: «Зараз ніхто не знає, який вибір правильний». Не реагуватиму на ідеологічний бік; ось конкурентне психотерапевтичне свідчення: «Найголовніша інформація про страх: якщо ви не знаєте, ЩО має значення, то страх переможе, огорне вас і триматиме на місці. Якщо ж ви чітко усвідомлюєте, що має значення, то страх штовхатиме вас уперед. Отак-от просто» (Брендон Вебб. Приборкати страх: досвід «морського котика». — К.: Yakaboo, 2021).

Попри численні незгоди, ставлюся до книжки Володимира Станчишина позитивно — цікава й інформативна. Базові знання для психологічного самозахисту ви отримаєте. І то — у вправній літупаковці (оцініть стиль: «Злість — це своєрідний блокпост, який не пускає небезпеку, не дає їй пройти»).

Й ось — «один з найкращих способів боротьби з тривогою на когнітивному рівні (думки) — це вести щоденник війни… Перша функція щоденника — це впорядкування хаосу тривоги».

Наприкінці книжки приміщено фб-щоденник самого автора. Можна навіть спробувати читати з кінця, з цього щоден­ника. Бо сам текст — лише конкретизація, деталізація, поглиблення, вияскравлення, систематизація і кодифікація щоденника. Тож ви розумієте, що краще читати спочатку.

Гадаю, що всі мої попередні закиди викликані формою викладу: «Емоційні гойдалки війни» — це сім диктофонних записів роздумів. Певен, що автор позбувся би багатьох контраверсійних суджень, якби сидів сам за комп`ютером.

З іншого боку, книжка була би хоч і на третину коротшою — без диктофона, — але тоді позбулася б і позитивного заколисуючого ефекту. А ще ж і авторський заклик: «Нумо міркувати», — він працює напрочуд ефективно; ця рецензія є свідченням.

У книжці чимало від йоги, але вона цілком самостійна. І вона — так! — про війну: «Війна — це про багато фронтів, і один з них — фронт цілісности нашої психіки… І це те, що буде з нами протягом усього життя».
А ще вона оптимістична. В якомусь розділі автор зазначає: «Сьогодні ми на місяць ближче до Перемоги».

І — «ми знаємо винних. Їх багато. Їх 145 млн».