Двоє, що змінили світ: рецензія на книжку Томаса Рікса «Черчилль і Орвелл. Битва за свободу»

У книжці Томаса Рікса «Черчилль і Орвелл. Битва за свободу» (К.: Лабораторія, 2020) є така фраза: «Ті книги про Черчилля, які запам’ятовуються найдужче, написані ним самим».

Що ж, красиво, скромно і справедливо. Коли по виході «Спогадів про Другу світову війну» Черчиллеві присудили Нобелівську премію з літератури, ніхто — як тоді, так і нині — не сумнівався у справедливості такого рішення.

Сам Рікс також не обділений професійним визнанням — двічі лавреат Пулітцерівської премії; військовий кореспондент Wall Street Journal та The Washington Post упродовж 1991–2008 років, а нині оглядач книжок з воєнної історії для The New York Times Book Review; автор декількох досліджень з військової справи та національної оборони.

Рікс розповідає, як і з чого виникла ідея зіставити світогляди двох великих британців: «Вирішивши перепочити після висвітлення подій війни в Іраку, я почав вивчати громадянську війну 1936–1939 років в Іспанії.

Досліджуючи, яку роль відіграв у ній Орвелл, я усвідомив, що обоє вони — і Орвелл, і Черчилль — були військовими кореспондентами, такими самими, як я».

Здається, саме співвіднесеність авторського досвіду з частиною біографії своїх «героїв» і надає таким дослідженням читацької довіри, а відтак вони й запам’ятовуються. Як-от перекладені українською кращі книжки про Черчилля.

У Себастіана Гаффнера спільним із Черчиллем було вивчення феномену Гітлера; у Боріса Джонсона — однакове розуміння політичної принциповости; у Джона Гарта — інтерес до розв’язування кросвордів геополітики. У Томаса Рікса — «спільні очі» військового кореспондента.

Про молодого Черчилля-журналіста написано чимало. Хоч він і походив з давнього аристократичного роду — від славного герцога Мальборо, — статків для адекватно-статусного світського життя не мали вже його батьки.

Саме батько, Рендольф Черчилль, «започаткував сімейну традицію робити гроші на журналістиці... Працюючи в Південній Африці на «Дейлі Графік», заробляв колосальні 100 фунтів за статтю... Вінстон також вирушає до Південної Африки та стає найкраще оплачуваним журналістом свого часу» (Б. Джонсон. Фактор Черчилля.— Х.: Віват, 2019).

Та й пізніше, у міжвоєнне двадцятиріччя, коли Черчилль не обіймав жодної урядової посади, «журналістика була голов­ним джерелом прибутків» (С. Гаффнер. Черчилль. — К.: Видавництво Жупанського, 2019).

Двадцятирічному Черчиллю платили максимальні гонорари за те, що нині зветься сторітелінгом, — здатність поєднати ерудицію, розкуто-вишукану мову, провокативний стиль та екстремальний сюжет. До речі, про ерудицію.

Молодший офіцер із книжкою в руках — це, радше, виняток усюди і завжди. А от що пише Рікс про лейтенанта Черчилля під час його першої військової служби в Індії: «Заповзято студіював Арістотеля, Платона, Шопенгавера, Мальтуса й Дарвіна». Вражає!

Проте журналістика для Черчилля була не метою, а засобом. «Навчившись писати і завершивши поставлену перед собою задачу самоосвіти, Черчилль відчув, що готовий підкорити світ.

Він почав шукати війни, про які можна дуло б написати, маючи на меті завоювати таке-сяке визнання, яке мусило стати підґрунтям для подальшої політичної кар’єри». Так він опиняється на англо-бурській війні.

Його репортажі з тамтешнього «нуля» газети друкують на першій шпальті. Вага тих публікацій у ретроспективі виглядає так: «Операція, яка проводилася у вересні 1897 року, нині залишилася в історичній хроніці лише тому, що Черчилль брав у ній участь і потрапив під обстріл».

Згодом виходить його друга книжка, і мети досягнуто: «Завдяки своїм дописам у газетах і двом книжкам він став достатньо відомим, щоби балотуватися в парламент».

Орвелл розпочав кар’єру військового кореспондента під час громадянської війни в Іспанії, яка спалахнула 1936 року. Ким він був до цього? Представник середнього класу (який, проте, закінчив елітний коледж в Ітоні).

Випускником поїхав до Бірми (де були батьки) і працював у ненависній імперській адміністрації — вже на тоді був затятим соціалістом. Як і Черчилль, Орвелл написав книжку про перший дорослий досвід. «Бірманські будні» — роман другорядний, але непоганий.

Він значно кращий за ранні твори Черчилля (а надто за його єдину спробу в белетристиці, роман «Саврола», який спіткало цілком справедливе забуття)», — зазначає Т. Рікс. Ще до Іспанії він видав дві збірки нарисів: «У злиднях Парижа і Лондона»... похмурий путівник екзотичним світом міської бідноти» та картинки з життя робітників північної Англії.

А ще Орвелл писав на продаж популярні романи, про які пізніше сам відгукувався немилосердно: «Є дві чи три книжки, яких я соромлюся і не дозволяю їх перевидавати чи перекладати, «Нехай квітне апсідра» — одна з них. Є ще одна, така сама паршива, зветься «Донька священника».

Отже, Ерік Блер — таке справжнє ім’я майбутнього класика Орвелла — їде до Барселони наприкінці 1936-го кореспондентом ВВС та газети The Observer.

Їде, що показово, чи не на другий день по одруженні — таким був його медовий місяць з Ейлін. Воював в окопах, був поранений, під час відпусток спостерігав дивовижні речі: як орієнтовані на Сталіна іспанські республіканці фактично спровокували малу громадянську війну всередині великої — проти орієнтованих на Троцького інших республіканців.

Як на сьогоднішню мову, Орвелл спостерігав за спробою тодішніх совєтів влаштувати в Іспанії «заморожений конфлікт» на кшталт «днр/лнр». Навіть соціологічні, сказати б, деталі неабияк перегукуються з українськими реаліями часів Мінських домовленостей.

Порівняйте самі: «Фронт видавався містичним місцем на кінці землі... Належність до добровольців уже вийшла з моди» (Данина Каталонії. — К.: Видавництво Жупанського, 2017).

Постсовєтський читач знає про ті іспанські події переважно з роману Ернеста Гемінґвея «По кому подзвін».Так, то добрий роман. Але — далекий від історичної адекватности.

Написаний з пацифістської перспективи, де мир — це коли не стріляють. Схоже, Гемінґвей міг би написати так само яскраво-пам’ятно і про «повстанців Донбасу».

Не те щоб він демонстративно ігнорував «іншу правду» — в романі є шокова сцена розправи революціонерів над тими, кого без розбору затаврували «фашистами», — над мером, священником, фермером, цирульником; над усім так званим середнім класом маленького містечка.

Так, письменник бачить, що «революційний суд» нічим не відрізняється від суду Лінча й «замість шеренг на майдані вирувала юрба». Але він ніби виносить за дужки пам’яти усе, що не узгоджується з історією кохання в дусі «Ромео і Джульєтти» і послуговується рятівним коаном від мудрої жінки Пілар: «Завжди є щось таке, чого не повинно бути» (По кому подзвін.— Л.: Видавництво Старого Лева, 2018).

Натомість Орвелл писав: «Якщо свобода взагалі означає бодай щось, то це право казати людям те, чого вони не бажають чути». Доля книжки, яку він привіз із Іспанії, — «Данина Каталонії», — засвідчила, що тодішні британці не хотіли чути правди про Совєтську Росію.

Від письменника відвернулися його друзі-соціалісти-пацифісти, а оскільки книжка вийшла в соціалістичному видавництві — і його читачі; продано менше півтори тисячі примірників.

Авжеж, як пробачити авторові таке тицяння: «Більшість мудрувань ліваків схожі на гру з вогнем людей, які й гадки не мають, що вогонь гарячий»?

Звісно, «Данина» — не про СССР (див. рецензію в «УМ» від 09.08.2017). Орвелл їхав до Іспанії боротися з фашизмом, а повернувся з переконанням, що комуністичний міт, продукований Сталіним, — більша загроза. За порєбріком це чітко відстежили: «Вивчення совєтських архівів після «холодної війни» довело, що Орвелл був включений до списку на страту в Іспанії на випадок, якщо його вдасться схопити».

Отже, іспанська книжка не принесла Орвеллу слави; по-справжньому її прочитали-оцінили, а відтак і неоднораз перевидали лише через пів століття. А поки «він мешкав на другому поверсі над букіністичною крамничкою, писав погані романи зранку й увечері, а вдень продавав книжки».

Щодо «поганих романів» — це стилістичне перебільшення Рікса; рік тому «Видавництво Жупанського» опублікувало українською три з них, і вони не виглядають «гіршими» за основну масу навіть сучасної літератури, чи-то вітчизняної, а чи імпортної. Вони, радше, другорядні у зіставленні з «Колгоспом тварин» та «1984».

Приблизно в такому ж напівдепресивному стані перебував у ті роки й Черчилль — «аж до 1939 року його вважатимуть, як підсумував історик Тоні Джадт, «неймовірно талановитим автсайдером».

Сидів у своєму маєтку, щось майстрував власноруч, малював і писав історію герцога Мальборо. І — безперервно аналізував ситуацію в нацистській Німеччині. Інсайдерську інформацію діставав звідусіль; від знайомих із Берліна та від колишніх колег із Давнінг-стріт, які постачали йому урядові папери щонайменше під грифом «для службового користування».

Не дивно, що його промови у парламенті зазвичай виглядали набагато компетентнішими за звіти урядовців. Сам Черчилль наводить у мемуарах фрагмент одного зі своїх виступів: «1935 року німецькі військово-повітряні сили за кількістю літаків та ефективністю будуть майже дорівнювати нашим національним силам повітряної оборони, навіть якщо на той час теперішні пропозиції уряду будуть реалізовані... 1936 року, через два роки відтепер, німецькі військово-повітряні сили будуть приблизно на п’ятдесят відсотків могутніші від наших, а 1937 року — майже вдвічі... Уряд перебуває у стані дивного парадоксу, ухваливши бути нерішучим, визначившись бути невизначеним, непохитним у дрейфі, міцним у плинності, всемогутнім у безсиллі» (Спогади про Другу світову війну. — К.: Видавництво Жупанського, 2018).

Ясна річ, таке дратувало тодішніх британських владців. А от німці ставилися до Черчилля, що не мав тоді жодних урядових повноважень, цілком серйозно. Якось у 1937-му він отримав запрошення на сніданок до Ріббентропа у німецькому посольстві. Рікс описує спіч нацистського посла так: «Німеччині доведеться поглинути Польщу, Україну, Бєларусь.

Усе, чого просить Німеччина, — це аби Британія не втручалася... Черчилль відповів, що Британія не згодна із цим планом. Ріббентроп промовив: «У цьому разі війна неминуча».

Член Палати общин Вінстон Черчилль не робив із цієї зустрічі таємниці. Проте політика умиротворення Гітлера залишалася єдиною реакцією Великої Британії ще два роки поспіль.

Третього вересня 1939-го Черчилля призначили першим лордом Адміралтейства, а вже 11 вересня він отримав першого листа від американського президента Рузвельта: «Я буду вам довіку вдячний, якщо ви триматимете мене в курсі всього, про що мені, на вашу думку, треба знати».

То був безпрецедентний, а тому суто приватний лист — усупереч усім дипломатичним протоколам президент звернувся не до прем’єра чи міністра закордонних справ, навіть не до свого посла в Лондоні. Звернувся до зневаженого у себе на батьківщині аналітика.

А далі у Рікса є вельми цікава ремарка стосовно отого посла, відвертого прихильника «німецького міра»: «Ані Рузвельт, ані Черчилль не довіряли Джозефу Кеннеді, тодішньому американському послу в Лондоні, і, авжеж, батькові майбутнього президента Джона Кеннеді. Гарольд Ікес, головний дорадник Рузвельта, записав у щоденнику: «Президент вважає, що Джо Кеннеді, якби отримав владу, влаштував би нам тут фашистську форму правління».

Пізніше Т. Рікс ще раз повертається до персони Кеннеді-найстаршого, описуючи епізод, коли Рузвельт після чергової перемоги на президентських виборах (1940) отримав можливість позбутися небажаного держслужбовця: «Кеннеді... поїхав навідати Рузвельта в резиденцію в Гайд-Парку. Спочатку Рузвельт збирався запросити Кеннеді залишитися на вихідні, але, поговоривши з ним сам на сам десять хвилин, передумав. Він виїхав із кімнати на своєму візку й звернувся до дружини Елеонори: «Я не хочу бачити цього сучого сина аж до скону. Прийми його відставку й хай пензлює звідси». Елеонора спробувала заперечити, що Кеннеді, взагалі, запросили на ланч, але чоловік наказав їй провести його будинком, дати сандвіч і відрядити на денний потяг назад у Нью-Йорк».

Книжку Томаса Рікса можна цитувати довго. Там іще багато про спільні для обох його героїв спонуки до злетів і депресій. Але місця на цій газетній шпальті більше немає. Тож насамкінець: «Черчилль, удруге перечитуючи «1984» у лютому 1953 року, скаже своєму лікареві: «Дивовижна книжка».

І насамсамкінець: «Якщо Черчилль був рятівником цивілізації, то Орвелл — її свідомістю» (Джон Гарт. Як Черчилль врятував цивілізацію.— Х.: Фабула, 2019).