Єднаймося, бо не вистоїмо! Голодомор-геноцид у світлі цифр і документів

Шановні учасники дискусії про кількість жертв Голодомору!

Років десять тому, аналізуючи офіційні дані про два суміжні переписи населення 1926 і 1937 років, я дійшов висновку про те, що жертвами Голодомору-геноциду 1932—1933 років стали 11 мільйонів ненароджених і знищених голодом українців.

Обґрунтування цього висновку я подав у своїй книзі Київ досвітній. — К.: Гамазин, 2014. — С. 69-71.

Ефект «пляшкового горла»

Аналіз переписів населення я проводив з метою вивчення поведінки етносу і змін його генетики в екстремальних умовах існування, це перевірка підкинутої кимось тези, що нібито народ так само, як і окрема людина, має свій кінцевий вік, проходячи моменти народження, розквіту, старості й смерті.

Насправді ж, як показали генетичні дослідження авторитетних учених світу, окремій популяції (народу) загрожує не старість, а вкрай несприятливі умови її існування, несумісні з нормальним життям, під дією яких чисельність народу стрімко зменшується, виникає так званий ефект «пляшкового горла», через яке не може «протиснутись» значна частина спадкового генофонду нації.

В разі тривалої дії таких несприятливих умов генофонд народу може збідніти настільки, що, дійсно, може настати не тільки його похилий вік, а й кінець існування, його смерть, як це траплялося з тисячами етносів, що раніше існували на нашій планеті, але зникли, не вистоявши у виснажливій боротьбі з ворогами і природними катастрофами.

Підступну спробу влаштувати «пляшкове горло» для генофонду українців було зроблено в РадянськомуСоюзі під час насильницьки створеного Голодомору 1932— 1933 років, про що говорять статистичні дані переписів населення СРСР, проведених у 1926 і 1937 роках. Результати перепису 1937 року за наказом Сталіна було знищено, а його організаторів — розстріляно.

Але якимось дивом одна з копій перепису збереглася, і через пів століття замовчування результати перепису були опубліковані (Жиромская В. Б. и др. Полвека под грифом «секретно»: Всесоюзная перепись населения 1937 года. — М.: «Наука», 1996. — Таблица 14. С. 88).

Розгляньмо наведені у цій книзі відомості в частині, що стосується трьох найчисельніших національностей: росіян, українців і білорусів, котрі в 1926 році становили майже 78% населення СРСР (див. таблицю).

Достатньо розглянути наведені в таблиці цифри, щоб переконатися в тому, що це була не «спільна трагедія народів СРСР», як заявляють російські та деякі українські політики, а ретельно спланований геноцид (винищення) українців, кількість яких усупереч законам природи раптово зменшилась на 15% у той час, як у росіян залишився нормальний природний приріст — понад 20%.

Якби не було Голодомору, відносне, процентне збільшення числа українців не було б меншим, ніж у росіян (що й спостерігалося перед Голодомором), а отже, кількість українців з 31 млн у 1926 році мала б зрости не менше, ніж на 20%, досягши рівня 37 млн у 1937 році. Натомість отримали результат перепису — 26 млн, недорахувавшись 11 мільйонів ненароджених і знищених голодною смертю українців.

Модель, яку я вибрав для розрахунків втрат українців від Голодомору, нагадує модель оцінки об’ємів води, що протікає через два рознесені між собою пункти течії ріки. Верхній пункт ріки — це рік 1926-й, нижній — рік 1937-й.

Об’єм води, що вливається через притоки ріки, розташовані між цими пунктами, — це приріст від народжуваності. Об’єм води, що випаровується та поглинається дном і берегами ріки, — це втрати від природних смертей.

За законом природи, об’єм води, що проходить через нижній пункт, має бути більшим за відповідний об’єм верхнього пункту на величину різниці між об’ємом, що вливають притоки, і об’ємом втрат через ґрунт і повітря.

Для умовної ріки росіян так воно і є — баланс зберігається. Але для умовної ріки українців баланс катастрофічно порушено — між двома пунктами їхньої ріки величезний об’єм води вилився в неприродне, штучно утворене провалля, не надійшовши до нижнього пункту.

Така модель, за допомогою якої порівнюються результати переписів верхнього і нижнього пунктів умовної народної ріки, претендує на об’єктивність, оскільки враховує все, що відбувалося в інтервалі між пунктами-переписами: і факт нормального рівня народжуваності дітей до Голодомору, і вкрай низький рівень після Голодомору, і результати перепису українців за межами УСРР, і записи українців як росіян, і факти переселення в Україну росіян замість померлих українців тощо.

Розрахунки, проведені за цією моделлю, дозволили оцінити втрату 11 мільйонів ненароджених і знищених голодною смертю українців на тлі природного збільшення за той самий час кількості росіян на 16 мільйонів. До Голодомору росіян було у 2,5 раза більше, ніж українців (77,791/31,195), після Голодомору їх стало більше у 3,5 раза (93,933/26,421).

Коли формулювання туманні...

Звертаю вашу увагу на те, що в книзі В. Б. Жиромської однозначно йдеться про українців як етнос,чого ви не знайдете у пресрелізі Інституту демографії ім. М. В. Птухи, який по­слуговується терміном «людські втрати в Україні».

Ще туманніше сказано у Постанові Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року, в якому йдеться про «геноцид частини української національної групи», а не про українців узагалі.

Завуальовані формулювання в обох українських документах мають завдання відволікти читача від усвідомлення основного наслідку Голодомору-геноциду, який виражається короткою і зрозумілою фразою, а саме: кількість українців зменшилася на 15%, у той час, як кількість росіян збільшилася на 20%.

Цієї фрази, яка чітко показує факт геноциду українців, ви теж не знайдете у пресрелізі. Натомість там є інша фраза, яка звучить як підсумок цього догоджального документа, а саме: «Не оминув голод і інші республіки Радянського Союзу. Втрати України становлять 3 млн 942,5 тисячі, втрати Росії — 3 млн 265,1 тисячі осіб».

Мовляв, який же тут геноцид? Усім дісталося, всі постраждали. І ні слова про те, що до російських втрат у пресрелізі зараховано мільйони знищених голодом українців, які проживали компактними групами на території Росії.

Саме цей висновок пресрелізу став ведмежою послугою, яка дала можливість зраднику В. Януковичу заявити на весь світ, на сесії ПАРЄ, про те, «що неправильно і несправедливо називати Голодомор геноцидом одного конкретного народу».

То чиї ж інтереси відстоює Український інститут національної пам’яті, наполягаючи на збереженні сумнівних висновків Інституту демографії імені М. В. Птухи та Апеляційного суду Києва?

Чи не варто дослухатися до доводів тих, хто обстоює втрати в 10,5 млн, і разом з ними шукати істину?

До того ж, мабуть, зовсім не випадково цифра 10,5 млн майже збігається з результатом 11 млн осіб згідно з моїм висновком, хоча методики аналізу й інформаційні бази у нас були різними. Один і той самий результат, отриманий двома різними способами, вартий уваги, бо він підказує, що істина знаходиться десь поблизу.

Треба тут розбиратися, а не зупиняти поширення книг Національного музею Голодомору-геноциду. А ще порозумітися з учасниками Асоціації дослідників голодоморів в Україні, які у своїй заяві (газета «Україна молода» від 21-22 грудня 2021 р.) пропонують об’єднатися, підготувати спільний збірник статей, колективну монографію про Голодомор-геноцид та інше.

Українці, єднаймося, бо не вистоїмо!

ПРО АВТОРА

Георгій Чорний — заслужений діяч науки і техніки України, кандидат технічних наук, краєзнавець, письменник, лауреат літературної премії імені Михайла Чабанівського (2015), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2018).

Автор книг «Київ досвітній» (про прадавню історію Києва та України) та «Стародавня Україна і ранній Київ».

Також Георгія Чорного вважають «хрещеним батьком» столичної станції метро «Дорогожичі», оскільки саме він обґрунтував цю літописну назву та відстояв із допомогою громадськості. Георгій Петрович також автор багатьох публікацій у пресі, зокрема й в «Україні молодій».

Спостерігаючи за дискусією довкола теми втрат унаслідок Голодомору-геноциду 1932— 1933 років, що розгорілася наприкінці минулого року, він виклав своє бачення проблеми.

Його лист, який ми сьогодні публікуємо, надійшов на адресу газети «Україна молода» електронною поштою. Також копії листа автор відправив Асоціації дослідників голодоморів в Україні, Національному музею Голодомору-геноциду та Українському інституту національної пам’яті.

Георгій ЧОРНИЙ,
заслужений діяч науки і техніки України, кандидат технічних наук