Українцi — герої Францiї: історії про наших співвітчизників у лавах Нормандiї та Руху Опору

Президент Франсуа Мiттеран: «Ви обезсмертили своє iм’я»

Зараз уже важко сказати, звiдки прийшла ця приголомшлива новина. Знаю одне: першими дiзналися про все ми, журналiсти.

Редактор газети «Арсеналець» Олександр Петрович Пєстов i автор цих рядкiв, прихопивши iз собою директора заводського музею Олександра Васильовича Куркотова, прибули до Центрального конструкторського бюро заводу «Арсенал», переступили порiг кабiнету заступника начальника ЦКБ Фiлiпова:

— Миколо Омеляновичу, — з помiтним хвилюванням почав говорити Пєстов, — дорогий Миколо Омеляновичу. Указом президента Французької Республiки вас нагороджено найвищою вiдзнакою Францiї — орденом Почесного легiону. Цим же указом вам присвоєно вiйськове звання — командор...

Стриманий i врiвноважений Фiлiпов пiдвiвся з-за столу, привiтно посмiхнувся, а ми по черзi потисли йому руку. Букет квiтiв i пляшка шампанського одразу опинилися на його столi.

Поруч сидiли iншi керiвники ЦКБ — Леонiд Виноградов, Сергiй Олексiєнко, Володимир Липунов. Для них наш вiзит став повною несподiванкою: скромний, стриманий Фiлiпов нiколи i нiчого про себе не розповiдав.

* * *

...Вiн народився в мiстi Ярополоцьк, що на Чернiгiвщинi, а по закiнченнi мiсцевої школи недовго роздумував над тим, куди пiти. Звичайно ж, в авiацiю, адже нею захоплювалася тодi вся молодь: одних кликало небо, iнших приваблювала небачена ранiше технiка. На бiк технiки став i Микола Фiлiпов, нечувано здивувавши всiх, коли став курсантом Інженерної академiї Вiйськово-Повiтряних сил iм. Жуковського.

Навчання в академiї було в розпалi, аж раптом iз репродукторiв пролунало страшне слово «вiйна».

Наступного дня на стiл начальника академiї лягла заява Миколи Фiлiпова з проханням направити в один з пiдроздiлiв бойової авiацiї. Вiдповiдь начальника була категоричною:

— Це буде вiйна моторiв, — мовив вiн, — а такiй вiйнi потрiбнi професiонали, недоукам там нiчого робити.

Та от навчання позаду, i влiтку 1942-го технiк-лейтенант Фiлiпов прибув до лав армiї. Прослуживши бездоганно в 523-му авiацiйному полку, отримавши звання «капiтан», отримав і нове призначення, яке немало здивувало його: анi назви, анi номера частини не повiдомлялося, наказ вимагав вiд нього прибути в село Хатьонки Смоленської областi. І все.

Вiн приїхав у це село, про яке мало хто знав на Смоленщинi, у штабi ескадрильї доповiв про прибуття.

— Капiтан Агавелян, — пiдвiвся стрункий офiцер. — Старший iнженер авiацiйного полку «Нормандiя».

«Нормандiя», — подумки повторив Фiлiпов i не зрозумiв, що може означати це слово.

— Нормандiя — це iсторична мiсцевiсть у Францiї, — вгадав його думки Агавелян, — а полк «Нормандiя» укомпектований винятково з французьких вiйськових льотчикiв. Технiчне ж забезпечення польотiв, боєготовнiсть лiтакiв покладена на спецiалiстiв, тобто на нас iз вами, капiтане.

Далi Агавелян повiдомив, що французькi льотчики воюють хоробро, але є, на жаль, i першi втрати: в повiтряних боях загянули Морiс де Сейн, Жан Луї Татлян, Морiс Бурдьє, Жуль Жуар...

* * *

Уночi Фiлiпов не мiг заснути: з голови не йшла розповiдь Агавеляна про загиблих французьких пiлотiв. Вiн пригадав пiдбитий «Як», що не дотягнув до аеродрому i лежав на розбитому шляху десь поруч. Микола швидко зiбрався, прийшов до понiвеченого лiтака. Прискiпливо оглянув його: мотор i ходова частина не викликали сумнiву, а от озброєння...

Вiн до останнього гвинтика розiбрав бортову гармату й одразу виявив засiдання електромеханiчного пристрою. Крiм того, в кулемета було збито наводку, тож влучно поцiлити у ворожий лiтак iз такого кулемета було неможливо. Отже, констатував Фiлiпов, ледь вилетiвши з аеродрома, французькi льотчики були фактично обеззброєнi й перетворилися на живi мiшенi.

Миколi неважко було зрозумiти причини: вiйна забрала молодих i вмiлих чоловiкiв, а десь у глибоких тилах на трудовому фронтi виснажливо працювали жiнки та пiдлiтки.

При всiй приязнi до них Микола усвiдомив: пристрiляти гармату, настроїти окуляр кулеметного прицiлу жiнки та хлопчаки не в змозi, тут потрiбнi неабияке вмiння i досвiд, якi напрацьовуються роками. Бортова гармата i кулемет — вони ж як музичнi iнструменти, їх треба старанно налаштувати вмiлою рукою.

І вiн розповiв Агавеляну про справи з озброєнням.

— А ви дiйте, капiтане, i дiйте рiшуче, — порадив Агавелян, — для цього ви маєте всi повноваження.

Фiлiпов викликав до себе керiвникiв «Нормандiї» майорiв П’єра Пуйяда, Луї Дельфiно, Франсуа де Жоффра i мовив рiшучим тоном:

— Вильоти бойових машин припиняються.

— Тобто як «припиняються»? — загомонiли темпераментнi французи. — Ми приїхали сюди битися з ворогом.

— Ви приїхали сюди перемагати ворога, — внiс Фiлiпов суттєве уточнення, — i ми, технiчний персонал, допоможемо вам у цьому.

За лiченi години техперсонал на чолi з Фiлiповим розгорнув пересувнi ремонтнi авiамайстернi та польовий полiгон iз випробування бортового озброєння.

Кожну гармату, зняту з лiтака, закрiпили на пеньках вiд дерев i почали «вчити» точно стрiляти по цiлях. Кожну гармату i кожний кулемет було прочищено, пристрiляно, прицiли вiдрегульовано.

Результати не забарилися: вже наступного дня «Нормандiя» здiйснила сто бойових вильотiв, знищила 29 ворожих лiтакiв. І жодної втрати зi свого боку.

Французи розцiнили це як особистий успiх капiтана Фiлiпова. Вони обiймали його, тисли руки, дарували свiтлини рiдних i близьких.
* * *

Арсеналець Микола Фiлiпов — кавалер найвищої нагороди Францiї — ордена Почесного легiону.

Фiлiпов ставить собi за мету закрiпити цей переможний показник i скоро гарантує французам стовiдсоткову вiддачу озброєння i технiки.

У серединi вiйни, коли iнтенсивнiсть бойових вильотiв значно збiльшилася, Фiлiпов досягає неможливого: замiсть двох годин, вiдведених на техогляд i переоснащення лiтака, його люди вкладаються у пiв години.

Якось до нього пiдiйшов один iз кращих пiлотiв ескадрильї Марсель Лефевр. Вiдчайдушно жестикулюючи, вiн щось жваво пояснював, i пiсля тривалого «монологу» Фiлiпов зрозумiв таке: Лефевр розстрiляв у бою весь боєкомплект, аж раптом лiтак iз чорними хрестами. Лефевр вирiшив пiти на таран, але не змiг наздогнати нiмця, той утiк вiд Лефевра.

І знову сон не йде до старшого iнженера Фiлiпова: як допомогти французькому асу? Справдi, крейсерська швидкiсть «мессершмiтiв» i «юнкерсiв» перевищує швидкiсть «Якiв», i тут нiчого не вдiєш... А втiм...

Вихiд i тут було знайдено. Фiлiпов наказує пiдлеглим прийти на аеро­дром... iз шинелями. «Для чого це в липневу спеку?» — дивуються «технарi».

Коли зiбралися всi, Фiлiпов скинув свою офiцерську шинель i почав шматувати її на ганчiр’я. Потiм пiдiйшов до лiтака Лефевра i дорогим сукном почав драїти фюзеляж. До капiтана приєдналися технiки Кузьмин, Іванов, Капралов, Авер’янов, Музичук. За пiв години лiтак Лефевра був вiдполiрований i виблискував, наче мiдний самовар.

Марсель повернувся з бою у пiднесеному настрої: «Це ж зовсiм iнша рiч, — збуджено говорив вiн, — це вже не лiтак, це ракета!»

І дуже скоро майор Марсель випередив усiх льотчикiв «Нормандiї» за кiлькiстю збитих ворожих лiтакiв.

За наказом Фiлiпова всi французькi пiлоти разом iз техперсоналом перед вильотом драїли до блиску свої бойовi машини — тертя i спротив вiтру були зведенi нанiвець.

Впадало у вiчi, що найбiльше ворожих лiтакiв «Нормандiя» знищила над рiчкою Нiман — над Бiлоруссю та Литвою, i тодi за наказом командування Вiйськово-Повiтряних сил до назви ескадрильї було додано слово «Нiманська» i офiцiйно вона почала iменуватися «Нормандiя-Нiман».

* * *

Надiйний стан матерiальної частини та озброєння став запорукою успiхiв у боях. Фiлiпов усiляко довiряв своїм пiдлеглим, та все ж складнi й вiдповiдальнi роботи виконував власноруч. І льотчики «Нормандiї-Нiмана» гiдно оцiнили це.

«Ви маєте золотi руки» — такий запис до його послужного списку внесли майори Пуйяд i Дельфiно.

«Я хотiв би досягнути величi вашої i ваших людей», — записав бойовий льотчик де Жоффр, який згодом став генералом, а такi визнанi аси, як маркiз Ролан де ля Пуап i Марсель Альбер, усупереч французькому вiйськовому статуту подарували Миколi Фiлiпову свою вiйськову форму. І коли до ескадрильї надiйшов лист керiвника французької Вiйськової мiсiї в СРСР, обидва пiлоти не на жарт злякалися — невже догана за ненормативний вчинок?

Проте в листi йшлося про iнше: «Начальник французької вiйськової мiсiї в СРСР вiдзначає капiтана Миколу Фiлiпова, iнженера з озброєння. Пiд час переможних наступiв Ви своєю працею дозволили французьким льотчикам виконувати численнi бойовi завдання на лiтаках, зброя яких перебувала у вiдмiнному станi. Не зафiксовано також i вiдмов технiки. Вважаю, що ви маєте право носити Вiйськовий Бойовий Хрест, який буде вручено вам в урочистiй обстановцi.

Дивiзiйний генерал Петi».

* * *

Переможний травень 1945 року Микола Омелянович зустрiв на аеродромi мiста Ельбiнг, що у Схiднiй Пруссiї. Не питаючи дозволу, до нього ввiрвалися аси французької авiацiї, почали пiдкидати в повiтря.

Радiсть була безмежною, показники — блискучi: за роки вiйни здiйснено 5 тис. 200 бойових вильотiв, у 869 повiтряних боях знищено 273 ворожi лiтаки, безлiч наземної технiки i живої сили ворога.

Була, на жаль, й iнша статистика: вiйна забрала життя сорока громадян Францiї з ескадрильї «Нормандiя-Нiман», серед яких лише один iз робiтничого середовища, решта — вихiдцi з iнтелiгенцiї, буржуазiї, сiмей вiйськових, представники титулованих дворянських родин.

І тодi у пам’ять про 40 загиблих громадян Францiї командування радянських Вiйськово-Повiтряних сил приймає рiшення передати в дар французькому народовi 40 новiсiньких лiтакiв «Як-3».
Капiтан Фiлiпов отримав наказ: забезпечити приземлення лiтакiв на французькiй землi й передати їх французькiй сторонi.

У серединi червня чотири десятки винищувачiв у супроводi транспортного лiтака «Су-47» узяли курс на Штутгарт, звiдти — через Познань i Прагу до паризького аеродрому Ле Бурже.

Зустрiч була надзвичайно урочистою: в аеропорт прибув головнокомандуючий французькою армiєю генерал Делатр де Тассiньї, тисячi жителiв Тулузи, Бордо, Лiона, Нiцци i, звичайно ж, Парижа.
Перед вiд’їздом на батькiвщину Фiлiпов отримав привiтання такого змiсту: «Мiнiстр авiацiї Францiї Шарль Тiллон висловлює подяку капiтан-iнженеру Миколi Фiлiпову.

Вашi високi професiйнi знання забезпечили гранично ефективну роботу спецiального особового складу французьких ВПС i вiдмiнний стан зброї.

Виявляючи найприязнiшi почуття до французького особового складу, ви своєю активнiстю сприяли змiцненню престижу французьких повiтряних сил.
Париж. 7 серпня 1945 року».

Груди Миколи Омеляновича Фiлiпова прикрасив i другий Вiйськовий Бо­йовий Хрест.

* * *

1960 року Микола Омелянович стає киянином — на київському «Арсеналi» дуже знадобився його унiкальний вiйськовий досвiд. Микола Омелянович полюбив Київ, арсенальський колектив, якому щедро передавав свої знання та досвiд.

І раптом повiдомлення про найвищу нагороду Францiї, яке, як менi здалося, його не здивувало — вiн був пiдготовлений до цього всiм попереднiм життям. А от що справдi здивувало, так це запрошення президента Францiї стати його особистим гостем.

І от Фiлiпов у Парижi, перед ним гостинно вiдчиняються дверi Єлисейського палацу — резиденцiї французьких королiв. Президент Франсуа Мiттеран у вiтальнiй промовi вiдзначив великi заслуги Миколи Омеляновича, наголосивши, що вiн, український вiйськовий iнженер, обезсмертив своє iм’я, зберiгши життя найкращим синам Францiї. Далi президент зачитав указ i вручив Фiлiпову орден Почесного легiону, оздоблений дiамантами.

А потiм, згiдно з протоколом, — обiд iз президентом Францiї. Тут з’ясувалося, що пристрiляти бойову гармату значно легше, нiж визначити, яким iз дванадцяти столових приладiв слiд користуватися.
— Вам подобається Париж? — несподiвано запитав Франсуа Мiттеран.

— Чи можете ви, пане президенте, назвати людину, котрiй би Париж не сподобався?

Привiтно посмiхнувшись, Мiттеран оцiнив кмiтливiсть свого гостя, а Микола Омелянович продовжив:

— Я був тут улiтку 1945 року. У вiльний вiд служби час ходив по Єлисейських полях, набережнiй Сени, милувався Трiумфальною аркою, влiз навiть на Ейфелеву вежу — молодий же був...
— А на своїй батькiвщинi яке ваше рiдне мiсто?

— Я живу в Українi, в Києвi, i хочу сподiватися, що ви чули про це мiсто.

— Звичайно, — вiдповiв Мiттеран. — Там почалася колись слов’янська цивiлiзацiя i державнiсть, а нинi ЮНЕСКО внесла Київ до найвизначнiших пам’яток свiту.

— От i приїздiть до нас, — запросив Микола Омелянович, i Мiттеран спокiйно сказав: «Якщо буде час, неодмiнно приїду».

Удома на Миколу Омеляновича чекала постанова Вiйськової ради Київського округу про присвоєння йому вiйськового звання iнженера-полковника.

І от одного дня у його помешканні пролунав незвичний дзвiнок. На порозi стояв... Сергiй Агавелян — фронтовий побратим, з яким так багато пройдено по дорогах вiйни. Що ж, такому гостю Фiлiпов зрадiв неймовірно.

Сiм днiв гостював Агавелян у Києвi, i сiм ночей у квартирi Фiлiпова не згасало свiтло — однополчанам було що згадати.

Вони пройшли Печерськом до Площi Слави, поклали квiти до могили Невiдомого Солдата. А на Хрещатику Микола Омелянович i Сергiй Давидович, анiтрохи не соромлячись, спiвалi пiсню, присвячену асам авiаполку «Нормандiя-Нiман»:

Я волнуюсь, заслышав французскую речь,
Вспоминаю военные годы...

Марсель Альбер.

Ролан де ля Пуап.
 

Президент Шарль де Голль: «У нас його нiколи не забудуть»

Улiтку 1964 р. газета «Известия», прагнучи переконати свiт, що в Радянському Союзi покiнчено з так званою «залiзною завiсою», надрукувала лист iз Францiї.

Його автор Гайто Газданов, який пiдписався «письменник», сповiстив, що в буремнi воєннi роки був мером мiстечка Лос-ан-Гоель, якому судилося ввiйти в iсторiю: тут мали зустрiтися американськi союзнi вiйська пiд командуванням генерала Ейзенхауера i бiйцi французького Руху Опору пiд командуванням генерала Шарля де Голля, аби гнати окупантiв iз французької землi.

Нiмецький генеральний штаб усвiдомлював усi небезпечнi наслiдки такої «зустрiчi», яка значно посилювала воєннi можливостi Францiї, тож вирiшив змiцнити нiмецькi вiйська: на станцiю Лос-ан-Гоель було термiново вiдправлено три вiйськовi ешелони з танками, гарматами, цистернами, а також iз досвiдченими солдатами армiї резерву.

Прибувши на мiсце призначення, зайнявши всi запаснi колiї, вiйськовi ешелони один за одним почали... вибухати, а цистерни перетворилися на гiгантськi смолоскипи — за лiченi години вiд вiйськових ешелонiв не залишилося нiчого.

Наслiдки не забарилися: до населеного пункту Лос-ан-Гоель термiново прибули каральнi загони гестапiвцiв. Вони влаштували облави, похапавши тих, хто був на базарi, майданi й навiть у кав’ярнях.

Потiм вигнали з примiщення весь персонал мерiї, а коли взяли в кiльце, нiмецький комендант мiста Якобс сказав: «Усiм вам залишилося жити одну годину. Якщо за цей час ви не видасте тих диверсантiв, якi знищили вiйськовi ешелони, всi ви будете розстрiлянi».

«Словами важко передати жах i шок, якi охопили мешканцiв нашого мiста, — писав колишнiй мер Лос-ан-Гоеля. — Аж раптом у центр мiста в’їхала колона нiмецьких мотоциклiстiв. Усi вирiшили: вони й розстрiлюватимуть. Але що це? Тi, що скочили з мотоциклiв i колясок, почали розстрiлювати... есесiвцiв, якi оточили заручникiв, — за якихось десять хвилин перестрiляли всiх, i в новiсiньких есесiвських мундирах вони валялися просто неба.

Раптом на iмпровiзовану трибуну пiднявся молодий чоловiк, я сказав би — юнак. Вiн був схожий на гiмназиста останнього класу, мав вiдкрите обличчя, коротке волосся, i, що мене вразило, — добрi карi очi...

Скинувши з себе ненависну нiмецьку форму, вiн сказав: «Французи! Нiкому не вдасться поставити вас на колiна. Хай живе вiльна Францiя!».

Звичайно, вiн поспiшав, та коли люди потягнулися до нього, запитуючи, «як вас звуть, юначе», — вiн вiдповiв: «По вашому — Базiль».

«Базiль!.. — покотилося мiстом. — Ватажок партизанiв Базiль! Його iм’я вже гримiло на всю Францiю, але не всi його бачили. А того пам’ятного дня за його вимовою, за якимись iншими ознаками всi ми, врятованi ним, припустили, що Базiль родом iз Радянського Союзу...»

Тож i звертався колишнiй мер, а нинi письменник Гайто Газданов, до громадян величезної країни, сподiваючись отримати якiсь додатковi вiдомостi про Базiля — вiдважного партизана i визволителя, аби колективний портрет героя вiдтворити в книзi з робочою назвою «На французькiй землi».

* * *

Пiдписуючи цей лист до друку, головний редактор «Известий» Олексiй Аджубей вiдверто засумнiвався: нинi, коли країна йде до 20-рiччя перемоги в Другiй свiтовiй вiйнi, подiбнi листи не рiдкiсть — усi розшукують своїх визволителiв або ж бойових побратимiв. Та чи знайдуть їх? Уже й по вiйнi минуло два десятки рокiв, а жертви тiльки в Радянському Союзi обраховуються десятками мiльйонiв: хто загинув на вiйнi, хто був закатований безжальним ворогом, перебуваючи на окупованих територiях...

Та яким же був подив Олексiя Івановича Аджубея, коли на його робочому столi раптом опинилися... одразу три листи. Було в них i дещо спiльне: вони були з України, їхнiми авторами були жiнки.
Галина Томченко з села Лопатинцi Жмеринського району Вiнницької областi писала: «Улiтку 1941 року в наших краях не залишилося чоловiкiв — усiх призвали на вiйськову службу, а восени того ж таки 1941 року не стало й жiнок — нiмцi зiгнали нас на станцiю Браїлов, завантажили в товарнi вагони й повезли на роботи в Нiмеччину.

Їхали довго, весь час пропускаючи зустрiчнi поїзди, якi везли озброєння у бiк фронту. Коли зупинилися на станцiї Хемнiц, наказали виходити. «Розмiстили» нас на пiдлозi вокзалу, декому довелося влаштуватися просто неба на перонi. Отак без їжi та без води сидiли двоє дiб, аж раптом подали товарняк i пролунав наказ заходити.

Потяг рушив, i вже за добу замiсть Нiмеччини ми потрапили до Францiї, в мiсто Енен-Лiєтар, а звiдти пiшки погнали нас до табору Бомон-ан-Артуан. На щастя, то був не концтабiр, де людей знищували, а трудовий табiр — тут були поклади вугiлля, тому чоловiки працювали в пiдземних шахтах, а жiнки — у вiдкритих кар’єрах, де вугiлля лежало просто на поверхнi.

У короткi хвилини вiдпочинку можна було побачити високого юнака мiцної статури, який явно видiлявся з усiх, бо мав повадки лiдера, а бранцi — французи, голландцi, чехи, англiйцi, нiмцi-антифашисти, поляки — зверталися до нього не iнакше, нiж Базiль.

Зачувши ж нашу, українську, мову, упевнившись, що ми — дiвчата з України, до того ж iз рiдної йому Вiнниччини, вiн став вiдвертiшим. Розповiв, зокрема, що насправдi вiн Василь, для нас — Вася. Тут, у таборi, ним створений пiдпiльний партизанський загiн iз тих, хто перебуває в полонi.

«Ближчим часом переб’ємо охорону, — повiдомив Василь, — пiдемо в лiси та гори. А ти, Галю, — несподiвано звернувся до мене, — будеш зв’язковою мiж загоном i навколишнiми мiстами, бо нам знадобляться харчi, перев’язувальний матерiал, то ти носитимеш усе це нам».

Далi Галина Томченко розповiла, що була свiдком нечуваної слави українського Василя серед французького населення, адже очолюваний ним загiн громив окупантiв, пiд ногами яких горiла земля...
Зiнаїда Коб’якова з мiста Ірпiнь, що на Київщинi, писала:

«Шок i потрясiння пережила я, прочитавши лист iз далекої Францiї...

У червнi 1941 року я вiдпочивала у своєї бабусi в селищi Охтирка на Харкiвщинi. З вiкон її хати можна було побачити брезентовi намети — то був лiтнiй табiр курсантiв Харкiвського пiхотного училища.
Один iз курсантiв чудово грав на баянi, i у вихiднi навколо нього збиралися мiсцевi дiвчата, аби разом iз курсантами закружляти у вихорi вальсу.

Ось i мене бабуся буквально виштовхнула з хати, i я, сором’язлива, поодиноко  стояла бiля берези...

Несподiвано до мене пiдiйшов хло­пець у вiйськовiй формi й красивим жестом запросив на танець. Хлопець був високий, стрункий i небагатослiвний. Потiм вiн став заходити до нашої хати, а моя бабуся йшла до сусiдiв, аби ми могли залишитися наодинцi. Отак зародилося кохання, ми полюбили один одного i вже не розлучалися. Тiльки-но вирiшили офiцiйно оформити шлюб, аж раптом — вiйна. Курсантiв по тривозi вивезли до Харкова, слiд мого коханого загубився. Але я завагiтнiла, i пiд серцем уже забилася дитина — його дитина...

Ми не встигли навiть наговоритися, але дещо вiн розповiв про себе: звати його Василь Порик, родом iз Вiнниччини, по закiнченнi школи вiйськкомат направив його до Одеського пiхотного училища, звiдки перевели до Харкiвського. Коли народилася донька, мене розшукав його товариш по училищу Глiб, тяжко поранений. Порадував тим, що Василь не загинув, але, будучи у складi 6-ї армiї Пiвденно-Захiдного фронту, потрапив до «уманського котла», а звiдти — в полон. Без нього життя моє не склалося: дочка померла у вiцi десяти мiсяцiв, тож нинi я одна...

Маю на руках повiдомлення вiд радянського Червоного Хреста такого змiсту: «На територiї Радянського Союзу могили (поховання) Порика Василя Васильовича не виявлено».
Тепер плекаю надiю розшукати його могилу у Францiї...»

Ганна Криницька з села Соломирка Хмiльницького району Вiнницької областi сповiстила: «Чим бiльше вчитувалася я в лист iз Францiї, тим виразнiше бачила свого однокласника Васю Порика. Пам’ятаючи його з дитинства, можу стверджувати: за iнтелiгентною (гiмназiйною, як iдеться в листi) зовнiшнiстю Василя крився той iще вiдчайдух, здатний на вiдважний вчинок — такий, скажiмо, як звiльнення заручникiв, про що й пише автор листа.

Вася був одним iз сiмох дiтей у своїй родинi, його батько, теж Василь, зажив слави мiцного господаря i чи не першим у Соломирцi справив хромовi чоботи, а це було тодi справжнє багатство. Та заздрiснi односельцi звинуватили Василя-старшого в тому, що вiн не все здав державi, i, вiдповiдно до нелюдських законiв тiєї пори, батько Василя «схопив строк», як тодi казали.

Коли через сiм рокiв повернувся з Колими, де видобував золото, на нього чекала ще одна трагедiя: дружина не дочекалася його, i, аби не вмерти з голоду, вийшла замiж за заможного голову колгоспу, переїхавши у значно бiльшу хату. Вася, ще пiдлiток, не мiг вибачити матерi такої зради й оселився разом iз батьком у хатi свого дитинства.

Тож вишкiл вiд батька дiстав суворий, безжалiсний i справдi «чоловiчий». І це пiшло йому на користь: рано навчився стояти за себе, а участь у бiйках стала для нього звичайним явищем.

По закiнченнi семирiчки Вася вступив до Бобринецького сiльгосптехнiкуму, недовго провчився там i раптом оголосив, що отримав направлення до Одеського пiхотного училища, звiдти й розпочалася його вiйськова кар’єра...»
* * *

Уродженець української глибинки Василь Порик — нацiональний герой Францiї, кавалер ордена Почесного легiону.

Уважно прочитавши кожен лист з України, редактор «Известий» Олексiй Аджубей вирiшив передати їх за призначенням: дипломатичною поштою листи надiйшли до посольства СРСР у Францiї, а звiдти уповноважена особа передала їх особисто в руки письменника Гайто Газданова.

Здавалося, на цьому можна було б поставити крапку, але нiхто з жiнок, з керiвництва «Известий» i гадки не мав, що то лише початок яскравих, урочистих, незабутнiх подiй...

Невдовзі Галина Томченко, Зiнаїда Коб’якова, Ганна Криницька отримали запрошення: 22 липня 1964 року з’явитися до посольства Францiї в СРСР. До запрошення був доданий i грошовий переказ на квиток до Москви й зворотно.

Жiнки, як i годиться, причепурилися, одягнули найкращi сукнi та, звичайно, розхвилювалися. І це було помiтно.

У посольствi на них чекали високi посадовi особи: секретар Президiї Верховної Ради СРСР Михайло Георгадзе, перший секретар українського ЦК Петро Шелест, головний редактор «Известий» Олексiй Аджубей. Разом iз жiнками вони ввiйшли до зали прийомiв, посiдали у зручнi крiсла. Чекали довго, аж раптом оголосили:

— Мадам i месьє, панове! Президент Французької Республiки генерал Шарль де Голль.

Пiд звуки «Марсельєзи» — французького гiмну — всi пiдвелися, а на авансцену вийшов лiтнiй чоловiк у бездоганному цивiльному костюмi, в кожному кроцi якого вiдчувалася вiйськова ви­правка. Тут же з’явився перекладач, i де Голль почав промову:

— Сьогоднi 22 липня 1964 року. А рiвно 20 рокiв тому — 22 липня 1944 року — бiля фортецi Аррас у Пiвнiчнiй Францiї в нерiвнiй бiйцi з ворогом загинув герой французького Руху опору Базiль. Дорогу цiну заплатив ворог за його життя: пiд час першої атаки Базiль розстрiляв 11 есесiвцiв, пiд час другої — тридцять.

Хоробрiсть цiєї молодої людини не знала меж: вiн органiзував втечу бранцiв iз табору Бомон, створивши з них партизанський загiн у кiлькостi 180 осiб.

На рахунок бойових перемог загону Базiля слiд вiднести три пущенi пiд укiс ешелони з технiкою та живою сiлою нiмцiв, 14 пiдiрваних автомобiлiв, знищення близько 300 нiмецьких солдатiв та офiцерiв.

А далi — розгром охорони табору Бомон, звiльнення всiх його бранцiв. Керованi Базiлем макi — французькi партизани — визволили заручникiв у мiстечку Лос-ан-Гоель, а також забезпечили злуку французького Руху опору з американськими союзними дивiзiями. Сказане дає менi пiдстави заявити: його нiколи не забуде Францiя.

Я як президент Французької Республiки даною менi владою оголошую Базiля на прiзвище Порик Нацiональним Героєм Францiї одночасно з врученням йому (посмертно) найвищої вiдзнаки Францiї — ордена Почесного Легiону...

Усi пiдводяться, в залi знову лунає «Марсельєза»...

До слова запрошується посол Францiї в СРСР Робер Шабан-Дельмас:

— Спецiальним рiшенням французький уряд визнав законним шлюб Базiля Порика з мадам Зiнаїдою Коб’яковою, i це пiдтверджено чинним документом.

Посольство Францiї в СРСР, зi свого боку, вiдкрило мадам Коб’яковiй вiзу для постiйного проживання у Францiї...

Слово бере секретар Президiї Верховної Ради СРСР Михайло Георгадзе. Вiн зачитує указ про нагородження уродженця України Порика Василя  Васильовича найвищою вiдзнакою СРСР — Золотою Зiркою Героя Радянського Союзу.

«Це рiшення, — пiдкреслює Георгадзе, — прийняте з урахуванням клопотань керiвництва i громадських органiзацiй України».

Корабель «Василий Порик» Чорноморського морського пароплавства.

Керiвник України Петро Шелест у своєму виступi зазначив, що в роки вiйни у Францiї дiяв «Український нацiональний фронт», i є пiдстави вважати, що українець Василь Порик координував свої дiї з цим фронтом.

«Керiвництво України, — веде далi Петро Шелест, — здiйснило низку заходiв для увiчнення пам’ятi героя на рiднiй йому українськiй землi: село Соломирка у Вiнницькiй областi перейменовано на селище мiського типу Порик; у Києвi, Вiнницi, Хмiльнику вулицям присвоєно iм’я Василя Порика; херсонськi корабели побудували судно «Василь Порик»...

Виходячи з того, що французька сторона встановила меморiальну дошку на честь Василя Порика в мiстечку Лос-ан-Гоель, де очолюваний ним загiн звiльнив шiстдесят заручникiв, а також на фортецi Аррас, де герой дав останнiй бiй ворогу, коштом Української держави на французькiй землi буде побудований пам’ятник Василю Порику, для чого бригада українських скульпторiв на чолi з Олександром Ігнащенком уже вилетiла до Францiї...»

...Нiколи ранiше у вiкнах посольства Францiї свiтло не згасало так пiзно, як того пам’ятного дня — 22 липня 1964 року...

P. S. Зiнаїда Коб’якова, отримавши французьку вiзу, одразу скористалася нею, виїхавши в мiсто Енен-Бомон, де поховано її чоловiка Василя Порика. На могилi героя нiколи не в’янули живi квiти.
Галина Томченко як зв’язкова загону Василя Порика урядом України була нагороджена медаллю «Партизанська слава», невдовзi переїхала до Вiнницi, де отримала вiд держави квартиру в центрi мiста.

Ганна Криницька отримала високi нагороди свого однокласника за умови, що в Соломирцi буде створено музей нацiонального героя Францiї Василя Порика. Отримавши, розгубилася i навiть злякалася: як довезти додому такi коштовностi, адже радянська зiрка — золота, а французький орден оздоблений дiамантами. Звернулися до охорони французького посольства, i їй видiлили двох мiлiцiонерiв, одягнених у цивiльне.

Експозицiю музею розташували у двох примiщеннях — у домi, де Василь жив iз батьком, i в класi, де його парту оповили червоною стрiчкою.

Щороку 1 вересня школа iменi Василя Порика зустрiчала дорогих гостей — французьких партизанiв, бойових побратимiв Василя. Частiше за iнших до школи приїздили Андре П’єрар та Август Ленселен. Зустрiчi з ними перетворювалися на справжнє свято українсько-французької дружби.