Прихована повсюдність зла: «Бл...ство» як стратегія «життєвого успіху» у творах Оксани Забужко

Відтоді, як 2007 року вийшла книжка «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», ставало щоразу ніяково говорити про Шевченківську премію, поміж лавреатів котрої не було Оксани Забужко. Нічого не змінив рік 2009-й, коли з’явився роман «Музей покинутих секретів». Аж ось нарешті, по виході вже, здається, шостої збірки публіцистики — «Шевченківка» таки знайшла Забужко: «І знову я влізаю в танк...» (К.: Комора, 2016).

    Щойно присудили премію — почулися голоси: ну от, все правильно дали, за статті, ніяка вона не прозаїк. Ця «традиція» тягнеться ще від першодруку «Польових досліджень з українського сексу» (1996), коли читацьке роздратування хай і не домінувало, але тхнуло виразно. Бо ж дратуватися було від чого — не так навіть через авторську відвертість у царині скам’янілих табу, як через відсутність «упізнавального» досвіду: подібної щільности «літературної психології» у тодішньому молодому українському письменстві ще не спостерігалося (та й нині не густо).
    А головним чинником негативної реакції стало інше. Хоч як вправно грає О.Забужко на психологічному регістрі, її пріоритетом є соціологія. Точніше, соціопсихологія. А ще локальніше — «соціологія масових психопатій», як сама уточнює («І знов я...»). Проза, яку вона пише — то романи ідей, геть екзотичний на наських теренах жанр. Не диво, що й тодішній, і значною мірою сьогоднішній читач не готовий до споживання-засвоєння такої «концентрації смислів, спресованих, мовби в ядрі збагаченого урану». На реакцію відторгнення авторка свого часу метафорично озвалася в одній поезії: «Я своїй країні була — що тістечко з кремом / На сім діб як порожній шлунок: вона вичищалась від мене» (Вірші: 1980–2013. — К.: Комора, 2013).
    З’ява 2003 року книжки «Сестро, сестро» мало що змінила, але далі зберігати інфантильну позу неприйняття через нерозуміння стало некомільфо. Газета «Вечірній Київ» знайшла не так пояснення, як примирення: «Забужко — це альтернативна література». Ну, нехай. Але питання внутрішніх пріоритетів літераторки — проза? есеїстика? біографіка? — лишалося, породжуючи неадекватну критику, коли одне оцінювалося за законами іншого і навпаки. Віталій Жежера, якому не відмовиш у спостережливості-проникливості, пише: «Можливо, найкраща книжка ОЗ — «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (Ukraine. The best. Культурний простір від А до Я. — К.: Атлант ЮЕмСі, 2016). Можливо, тому що це синкретичний твір, у якому водночас присутня «вся» Забужко — романістка, есеїстка, біографиня? Можливо, така текстова амальгама і є суттю її «альтернативности»? Міжвидовий мікс?
    Щодо останнього у пані Забужко є промовистий пасаж: «Автор, який це написав, мав на ймення Матвій. А твір, що вийшов з-під його пера, — мікс мемуару й біографії, — отримав назву «Євангеліє» (З мапи книг і людей. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012). Викликати на герць найславніших — прерогатива сильних. Як там у Гаролда Блума: «Сучасні автори не люблять чути, що їм доведеться змагатися із Шекспіром і Данте» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Забужко не уникає викликів; уже в «Польових дослідженнях...» вона прохоплюється: «Хотіти бути автором — творити — зазіхнути на виключну прерогативу Бога». Ходить про сміливість-мужність творити геть нову, ні на що не схожу форму.
    Пригадаймо, як поетка Забужко перетворювалися на прозаїка. До публікації «Польових досліджень...» вона написала декілька оповідань-повістей, що мало улягали літературознавчим «правилам». То ще не було свідоме змагання з каноном — радше, вимушеним пошуком адекватного ословлення лише намацувальних тоді ідей: феміністичні, постсовєтські та постколоніальні студії ще не мали своєї мови й типологічного фактажу. «Достатньо для роману, але недостатньо для серйозної аналітики», — з цього постали «Польо­ві дослідження...».
    Але водночас писалося й інше та «потроху назбиралося в мене на грубеньку книжку, котра, в разі якби була коли-небудь видана, могла б, гадаю, дати цікавий матеріал до інтелектуальної історії мого покоління» («Автобіографія», 2003). Це — про «Хроніки від Фортінбраса», які пізніше витримали три перевидання (1999, 2001, 2006). І ця автобіографічна ремарка — не кокетування; це тепер, останні років десять, культурологічна есеїстика перейшла у статус витребуваної лектури, а тоді була щонайменше величезним видавничим ризиком. І саме три тодішні відчайдушні «Фортінрбраси» — зруйнували стіну.
    Розважимося: чи можливо «Польо­ві дослідження...» перекласти на мову ідейного трактату, яким цей роман у своєму підґрунті й є? Цілком — читаймо «Вправи зі стилю» Ремона Кено. Не сумніваюся, що пані Оксана зробила би це перфектно. Але у такого гіпотетичного тексту була би інша авдиторія, набагато менша. Наша авторка обрала формат роману ще й тому, що він залучав до дискурсу — через іманентні психологічній прозі емоції, — масового читача. І не помилилася.
    Оксана Забужко нагадує воїна, що задля перемоги використовує будь-яку зброю, нехай і неконвенційну. Вона провадить гібридну війну — якими всі сучасні війни і є. У книжці «І знову я влізаю в танк...» — зокрема і про «історію моєї персональної війни... Коли розумієш масштаб загрози, мовчання означає солідарність з убивцями. Власне з моменту, коли починаєш так відчувати, це й є твоя війна, все решта — або колаборація, або дезертирство». Оце і є безумовний пріоритет письменниці Забужко: воювати — усіма принагідними засобами — супроти «поневолення розуму». «Можливо, це взагалі війна Книжки з Телевізором... Якась інша форма життя — якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в неї на мислі» («Музей покинутих секретів», 2009).
    А вивчати — то мати до діла і з гівном. Європейські інтелектуали гребували: «Навіщо, мовляв, тратити час і сили на дослідження лайна!... І хто сьогодні виявився правий?.. У цій самій категорії був у Франції Ален Безансон, якого довгий час ну геть ніхто не помічав, а зараз, коли Захід змушений «наново відкривати» для себе Росію, на нього моляться, як на провідну зірку. Плющ із ним, між іншим, приятелював». До слова: «Інтелектуалів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистости він належить до тієї «зоряної» східноєвропейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків» («З мапи книг...»).
    Про «приватну війну» сформульовано оце в рецензованій книжці. Але ж погляньмо на юнацьку, в суті справи, поезію Оксани Забужко, де подибуємо подиву гідні рефлексії: «У Москву на просценіум — як у Кафу на ринок!» (зі збірки 1990-го); «З повітря московський акцент обпікає, мов чилі» (зі збірки 1994-го). Це нині — загальновживаний серед притомних українців дискурс, а тоді?! Мусимо скласти повагу пані Забужко, яко візіонерці також.
    Та хоч ким би ти себе уявляв — «роль літератури на святі життя невдячна. Як у тверезого серед п’яних, бо справа літератури — пам’ятати» («З мапи книг...»). «Пам’ятати» — ще одна парадигмальна характеристика Забужкових творів. Лише реставрація пам’яти — від родинної починаючи — спроможна вивести нас на рівень розуміння взагалі, як такого. Власне, першою презентацією цієї тези стала «Казка про калинову сопілку»: «Маєте, Марійо, якийсь старий гріх у хаті й не знаєте, як його винести, а воно, відай, пора». Пізніше авторка відкоментувала: «Калинова сопілка» була саме про це — про приховану повсюдність зла» («З мапи книг...»).
    Прихована повсюдність зла — це «бл...ство» як стратегія «життєвого успіху» — це, власне, «випущена на волю» система цінностей Ґулаґу», яку реанімував «російський «ґламурний фашизм». Не зоставлятимуся на пам’ятних характеристиках російських реалій (хіба що таке: «Єдина емпірична реальність, котра стоїть сьогодні за поняттям «російський народ», — це російські спецслужби... Чекіст Путін зробив безпрецедентну кар’єру: йому вдалося завербувати цілу націю... Війна, яку веде Росія проти людяности — за «перемогу» в людині отих лінивих «84%»). Але що бентежить: «Ми всі живемо всередині цього велетенського мерзенного КҐБшного детектива». Хоч це й писалося до «лєнінопаду» та дієвої декомунізації, проте нас і далі оточує «наскрізь кримінальна за духом радянська/російська культура», котра продукує «духовний гній» і «підданців, а не громадян».
    Проте, повернімося до гіпотетичних припущень. От як, до прикладу, втілити в романну форму отаку тезу: «Після відставки Шелеста і розгрому чергової спроби «українізації по-радянськи» свої пізнавальні потреби українські підлітки мусили вдовольняти вже винятково з московських джерел (чимало стає зрозуміло про хвороби незалежної України, коли врахувати, що саме ці вирослі підлітки в останнє десятиліття нею керують)» («Код Гурніка», 2019). Щось усередині переконує, що то був би неабиякий твір. Або таке: «Якщо подивитися на чільних лідерів рухів протесту в Росії, більшість із них має українські прізвища. Ймовірно, значна їх частина — це друге або третє покоління українців, висланих у глибини СРСР у 30-х — на початку 50-х років» (Український палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською. — К.: Комора, 2014) — також тема коли не до роману, то хоча б до чиєїсь кандидатської.
    Чи ось про українські репресії 1972–1973 років, котрі «у сумі дали сотні тисяч, коли не мільйони несправджених, мов викинутих в «анти-світ», людино-років: цілу абортовану — і несогіршу — альтернативну Україну середнього розміру, розкішний сюжет для фантастів» («Код Гурніка»). І чи не про те саме вже раніше «сигналізувала» письменниця, як писала 2003 року газета «Голос України»: «Чи матиме успіх нова книжка «Сестро, сестро»? Принаймні читацький шок — неминучий. Бо нас запрошують увійти в світ, куди літератори не часто зазирають: абортована дитина — незреалізована українська доля».
    Оксана Забужко пише про Світлану Алексієвич: «Гоголь... породив російську як світову літературу, а Алексієвич цей її період завершила, закрила. Він прийшов у російську літературу ззовні, побачив «мертві душі» — і вжахнувся, а вона, дочка «советского военнослужащего» і дитя толстовської гуманістичної традиції, зсередини цієї самої традиції і цієї самої «Утопії» чесно, анатомічно-скрупульозно задокументувала саму індустрію «умертвіння душ... Вивела нонфікшн на романний формат» (Ціна питання. 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу. — К.: Laurus, 2016).
    А літературознавець Ростислав  Семків пише про «Музей покинутих секретів»: «Реванш, жорсткий реванш: уся книжка просякнута жаданням помсти за сподіяні кривди — гендерну, соціальну, національну» (Український тиждень. 2010, № 1–2). Називати прагнення Нюрнберга-2 ресентиментом — це підміна понять. А доцент же навчає студентів — «рожевовухих хлопчиків й дівчаток, гордих з того, що вони «теж» читали Бодріяра» (О.Забужко). Власне, «питання питань... скільки часу вам треба, щоб спакуватись, коли на порозі вашого дому стануть люди з автоматами й скажуть вам: виносьтеся, транспорт жде?». Оксана Забужко вживає російське лихослів’я настільки винятково, що її — на тлі «вседозволености» сучасного письма — можна вважати пуританкою. Але тут вона, мабуть, відповіла би опоненту: «Ось так, і хулі неясно?» («Музей...»)
    ...Якось дістав іноземне запитання: що ви, українці, за люди? чому повсякчас обираєте собі таких правителів? чи є якась книжка, котра це пояснює? Порадив «І знов я влізаю в танк».