Інфекціоніст Жан-Крістоф Ґранже: нацизм, комунізм, рашизм

Здається, сіквели придумав Алєксандр Дюма, коли написав продовження «Трьох мушкетерів» — роман «Двадцять років потому».

 

 

Його сучасний земляк Жан-Крістоф Ґранже чинить так само: роман «Останнє полювання» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2020) — вихід на сцену комісара поліції П’єра Ньємана, котрий 1998 року в романі «Багряні ріки» (український переклад з’явився торік, у тому ж харківському видавництві) викрив цілий осідок зла і ледь не загинув у прикінцевому двобої з вигадливим злочинцем — чисто як Шерлок Голмс у поєдинку з професором Моріарті під швейцарським водоспадом. 

 

Сюжет «Багряних рік» відомий нам раніше — з доброї однойменної екранізації Матьє Кассовіца (2000), де Ньємана зіграв Жан Рено.

 

Ще за чотири роки інший французький режисер, Олів’є Деан, випускає фільм «Багряні ріки-2» з підзаголовком «Янголи апокаліпсису».

 

Залучені чималі кошти (копродукція з Італією та Британією); у головній ролі той самий Рено; сценарій написали Жан-Крістоф Ґранже та Люк Бессон, котрий передовсім залучив свій фірмовий ракурсний рух у кадрі, й ті «танці» перетворили стрічку на видовищний бойовик, чого немає у Ґранже-романіста. І він, до речі, так і не написав книжку з індексом «2» — обмежився даниною кінокомерції. 

 

 

Звісно, це нагадування: не очікуйте від кіна  літератури, і навпаки. Бо то різні мови зі своїми наборами плюсів/мінусів.

 

Режисер прагне вихопити у письменника сюжетні ексклюзиви, а той натомість намагається зберегти ідеологію свого твору.

 

У випадку з Кассовіцем романістові вдалося обстояти свій головний месидж: складний для розслідування злочин найчастіше є результатом схибленої людиноненависницької філософії.

 

Це буде «кінцевою зупинкою» майже всіх наступних романів Ґранже, і саме така оптика забезпечила його подальшим творам постійну бестселерну прописку.

 

От же ж дивина — европейського читача неабияк вабить детективна археологія нацизму (згадаймо феномен Стіґа Ларссона), а в сучасному українському детективі немає жодних слідів небезпечнішого та більш живучого зла — комунізму. В романі «Лонтано» (К.: BookChef, 2018) є фраза: «Їй потрібен був не психіатр, їй потрібен був екзорцист».

 

Ґранже прозоро натякає: вигнання бісів нацизму досі потрібне цілому західному суспільству. І він не один — там вистачає екзорцистів і серед літератів, і поміж кіношників.

 

А ми безтурботно живемо поруч із найбільшою імперією зла і маємо хіба трьох справжніх літературних екзорцистів — Шкляра, Забужко, Матіос. Чи не замало для бодай виживання?

 

До речі, московський слід по­всякчас проглядає у Ґранже, нехай і не виразно:  біла автівка «Лада» з’являється у «Багряних ріках» геть не випадково; так само і згадка про російську терористичну армію «Ваґнер». Українським детективістам є чого вчитися у француза: повсякчас передбачати загрозу фашизму — для них німецького, для нас — російського.

 

«Останнє полювання» — роман про вбивчі міазми нацизму тут і тепер, через сімдесят п’ять років після Нюрнберґа.

 

Мимоволі знімеш капелюха перед такою послідовністю — і водночас, хай там як непатріотично, зневажливо ставитимешся до вітчизняної детективістики, що оминає комуністичні кримінальні корені. 

 

 

Але повернімося до крайнього роману Ґранже, що з’явився у Парижі 2018-го. «Останнє полювання» — бенефіс детектива П’єра Ньємана, котрий двадцять років перед тим (після «Багряних рік») ледве вижив і після тривалої реабілітації опинився на почесній пенсії — викладачем поліційної академії.

 

Та раптом один iз його палких прихильників, а нині великий чин у світі поліції, вирішує заснувати спецвідділ для підтримки розслідування найзаплутаніших злочинів — очолив його, звісно, Ньєман, а весь відділ складається лише з його колишньої студентки, Івани. Злочин, який вони мусять розкрити, стався у володіннях аристократичної німецької сім’ї, що панує над землями по обидва боки франко-німецького кордону.

 

У романі Жана-Крістофа Ґранже «Miserere» (К.: Махаон-Україна, 2009) є така фраза: «Чорна зона» — це таке спеціальне місце». Ці «чорні зони» — території з особливим статусом — наявні в кожному романі француза. Саме там відбувається інкубація нацистського минулого. Чи то в автономному університетському містечку, як у «Багряних ріках», а чи у приватному Чорноліссі «Останнього полювання». І саме тут українському читачеві варто нашорошитися. Якщо поглянути очима Ґранже, уся фейкова мітологія Донбасу — розплідник зла. Надати цій місцині «особливого статусу» — державне самогубство. Французький письменник означив би позицію нинішнього українського уряду так: «Сліпа зона їхнього сьогодення».

 

Ґранже, звісно, можна вважати за політичного романіста, проте насамперед це екшн, що не поступається динамікою будь-кому. Навіть Дену Брауну, з котрим, вважаю, француз змагається на рівних — і невідомо, хто кращий.

 

В американця, між іншим, також із роману в роман кочує «чорна зона особливого статусу». Чим французький письменник трохи вивищується над американським —  детективною складовою: зазвичай у нього все розпочинається з двох різних розслідувань, позірно ніяк не пов’язаних одне з одним, котрі, проте, нарешті сходяться.

 

В «Останньому полюванні» таких версій, вартих окремої книжки, три. І знову постає мимовільне запитання: коли сучасний український детектив міститиме бодай два в одному?

 

Очевидно, це питання культури. Точніше, її кричущої нестачі у новопосталих вітчизняних авторів. От спробуйте пригадати, хто б із детективістів був здатний до таких рефлексій поліціянта П’єра Ньємана: «Червоне світло пообіддя, схоже на полотно Ротко... Здавалося, ніби він зійшов із картини Бройгеля-старшого... Ряд великих картин, подібних до придворних портретів а-ля Ґейнсборо».

 

Хіба що, як його помічниця: «–Здається, тут жив Еразм. Івана не знала, хто такий Еразм. Вона чула лише про «Еразмус», програму обміну, що дозволяла студентам провчитися за кордоном».

 

Власне, усі романи Ґранже — «про війну». Як, наприклад, у фільмі «Приватна війна» (2018) Метта Гайнемана із Розамундою Пайк у головній ролі.

 

Або як у Оксани Забужко: «Коли розумієш масштаб загрози, мовчання означає солідарність з убивцями. Власне з моменту, коли починаєш так відчувати, це й є твоя війна, все решта — або колаборація, або дезертирство» (І знову я влізаю в танк... — К.: Комора, 2016).

 

До всього, детектив П’єр Ньєман з «Останнього полювання» — вельми схожий на наших добровольців: «Апостол негайного правосуддя... Жорстокий, непередбачуваний, поза законом, зате кращий за інших... Сильний, дієвий, небезпечніший за зло, на яке полює... Мисливець, одержимий, убивця».

 

Ґранже завжди малював французьких Шарапових: «Чи можна бути гарним фліком, якщо ти не потенційний злочинець?.. Вони — хвороба, а ми — вакцина: у нас ті самі мікроби... Він сам об’єднував два різні всесвіти, був вічно перегрітим, ладним вибухнути будь-якої миті запобіжником».

 

Спогади його детективів  про вбитих злочинців — ніби скальпи у шафі пам’яти. Цікавий діалог у психоаналітика: «–Ви здебільшого перебуваєте серед бандитів, збоченців і ділерів. –Не серед них, а проти них. –Це те саме. Ваше життя минає в отруйному середовищі». Зрештою, жінка каже йому: «Щасливим я тебе бачила тільки зі зброєю в руках».

 

Остання фраза — з роману «Земля мертвих» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2019). Тут є всі Ґранжеві фішки.

 

«Ці фліки обрали собі службу в поліції не як громадський обов’язок і не через страх безробіття. Вони не заробляли тут пристойних грошей, а майбутнє зводилося до просування на кілька чинів догори, перш ніж піти на пенсію. Вони були тут заради надбавки у вигляді адреналіну. Аби переживати жахливе тремтіння безодні, мороку. Зла».

 

Є «чорна зона» — цього разу локалізована у мутному запіллі порноіндустрії. А там, «коли йдеться про бажання, важко визначити межі норми». Як завжди, вражає культурна ерудиція поліціянта — оцініть таке-от його міркування про мотивацію злочинця: «Стриптизерки «Сквонка» були його «Водяними ліліями». Зрештою, одна із сюжетних ліній — підробка картин Гойї.

 

Та водночас — як і всі романи Ґранже — ця книжка не схожа на жодну попередню. За великим рахунком, «Земля мертвих» — це детектив про маніпуляторів свідомістю.

 

«Аби заволодіти розумом публіки, досить влаштувати невеличку виставу», — каже адвокатка, котра з’являється наприкінці роману, але виявляється головним дієвцем справи.

 

Головний підозрюваний — «першорозрядне чудовисько, дуже прискіпливе у плануванні злочину...

 

Пройдисвіт, не здатний вписатися навіть у своє злочинне середовище». Сімнадцять років відбув у в’язниці за вбивство. Збіса здібний; «коли Собескі затримали, він не вмів ні читати, ні писати. В кінці терміну він склав іспит на бакалавра в тюрмі й став правником». Ще у камері почав малювати і за кілька років став одним із найпопулярніших художників.

 

До всього, ще й такий собі філософ від криміналу: «Мораль породжує зло, а не навпаки», — повчає слідчого. Та це лише посилює підозри комісара: «Він став визначним художником, то що йому заважає стати визначним злочинцем?».

 

Різні версії, що захоплюють і детектива, і читача, щоразу лускають, мов бульбашки. Розслідувач впадає в розпач: «Правди не існує, доводиться лише миритися з тією чи іншою брехнею».

 

Зневіра професіоналів — атмосфера роману. Ось шефиня кримінальної поліції Катрін Бомпар: «Знесилена розчаруваннями, засмучена зневірою, перетворилася на згусток болю, голосувала тільки за Ле Пен і сподівалася на повернення смертної кари».

 

У «Землі мертвих» письменник уперше детально змальовує перебіг судового засідання. Дістається усім акторам вистави, найбільше — присяжним.

 

У Франції цей інститут мало нагадує американську практику — радше радянську: «Система присяжних засідателів, що не знаються на справі, але саме тому їх і обрали. Це все одно, як побудувати швидкісний потяг, а потім кожний його рух звіряти з тим, що покаже гральний кубик...  Йолопи». 

 

Жана-Крістофа Ґранже не запідозриш у лівацьких настроях. Демократичні процедури для нього незаперечна данність, навіть якщо ті потребують апґрейду. Та коли йдеться про здатність демократії припинити поширення зла, письменник западає у глухий сумнів.

 

Він перетворюється на епідеміолога, котрий переконаний: розповзанню інфекції може зарадити тільки знищення джерела. Власне, цим і завершується роман; комісар дістає листа від справжнього вбивці: «Вбити біологічного батька. Убити його нащадків. Убити себе... Провести операцію з повного викоренення... Зіпсута, отруйна, нездорова кров. Що швидше ти з усім покінчиш, то краще. Ми є генетичною похибкою».

 

Не забуваймо: коли Ґранже пише про конкретні прояви зла — завжди має на оці схибнуту ідеологію, нацизм. А ми добре знаємо, що через кому стоять комунізм та рашизм.