Ті, хто «за свою любов тяжкі дістав кайдани»: шістдесятники у Донецьку

Іван Степанович Сук (1922—1989).

 

Уперше ми з ним зустрілися наприкінці 50-х років у гуртожитку медінституту, розташованому на вулиці Трьохсвятительській у Києві, точніше, на Володимирській гірці.

Ми приходили до дівчат-студенток. Іван, тоді вже аспірант, працював над дисертацією, я — студент електрофаку сільськогосподарської академії.

 

Далі я, уже одружений, маю сім’ю. У 1963-му переїжджаю до Донецька. І раптом, випадково, зустрічаю Івана. Обоє говоримо українською. 

 

Іван — доцент Донецького медінституту, я — головний інженер спецуправління, яке займалося електрифікацією всієї Донецької області, від Азовського моря на півдні до Дніпропетровської області на півночі. Поступово Іван вводить мене у коло своїх однодумців, які згуртувались навколо нього. Це були: Володимир Міщенко, Євген Летюк, Галина Гордасевич, Григорій Кривда, Василь Захарченко, Іван Принцевський та інші.

 

Розповідав, що він — уродженець Решетилівки, що на Полтавщині, був мобілізований у 1943 році до армії, бачив гори забитих «чорнорубашечників», мобілізованих, як і він, не навчених, не обмундированих, яких Сталін та його сатрапи вважали за «ізменніков» (хто, до речі, кого зрадив, Україна Москву, чи Москва, яка кинула Україну в пащу такої ж, як і сама, потвори?) і кидали на кулемети німецьких солдатів.

 

Іван, один iз небагатьох, кому вдалося вижити. Пізніше Павло Загребельний, ровесник Івана, скаже, що з того покоління, понищеного сталінською ордою та гітлерівською Німеччиною, залишиться в живих тільки один із п’ятдесяти.

 

Іван був науковцем у галузі медицини. Але, як він сам неодноразово говорив мені, більше займався вивченням історії України, її боротьбою за виживання, ніж медициною.

 

Іван мав широку мережу спілкування з тогочасними шістдесятниками по всій Україні. Зокрема, він дав мені рекомендаційного листа до Івана Макаровича Гончара. Завдяки цьому у травні 1965-го я відвідав у Києві музей видатної людини, який Іван Гончар організував у своєму будинку, на вул. Наводницькій. Почувши що моє прізвище — Васильченко, Іван Макарович розповів таке.

 

Був він знайомий із письменником Степаном Васильченком (1879—1932). У 1932-му голодував сердешний. Письменник говорив Івану Макаровичу: «Оце якби поїв українського сала, то ще й пожив би». Сала не було і невдовзі письменника не стало.

 

Іван Макарович говорив мені далі. Максим Рильський під час Голодомору працював вантажником на Деміївському цегляному заводі, отримував там битки із сої, на тому і вижив.

А далі заговорили про перепис населення на Кубані. Коли нащадки запорожців хотіли записати себе українцями, їм в обличчя ревіли шовіністи: «Вы что, не советские люди, какие вы украинцы? Вы русские!»

 

Після 1917 року на Кубані були українські школи, технікуми, був факультет української мови та літератури в університеті. Але у 1932-му рішенням Краснодарського райвиконкому українська мова на Кубані була оголошена «языком контрреволюции» і всі українські школи закрили.

 

Говорив про наміри їздити по селах, знаходити експонати народного побуту та підтримувати українство.

 

Казав мені, що коли я знайду для нього козацьку шаблю, то зробить мій скульптурний портрет. Шаблі мені придбати не вдалося і портрета я не отримав. Пізніше Іван Макарович зробив портрет іншого Васильченка – письменника...

 

Іван Сук мав широкі зв’язки з багатьма шістдесятниками того часу. Зокрема, як мені розповів у 2005 році письменник Сергій Петрович Плачинда, коли Івана арештували, його викликали з Києва у Донецьк на очну ставку. Сергій Петрович сховав усі матеріали, які могли цікавити КДБ, тому його провини після очної ставки слідчі довести не змогли.

 

Через багато років Сергій Петрович тепло згадував тоді вже покійного Івана Степановича і, незважаючи на свій стан здоров’я, запропонував мені: «Вип’ємо, пом’янемо достойну людину!»

«Таких гарних хлопців і дівчат у галичанських строях вели розстрілювати!»

 

Уже незабаром після того, як з’явився «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби, який жив у Києві, ми її читали в Донецьку. Читали видану в Нью-Йорку доповідь Хрущова про культ особи Сталіна. Це був 1965 рік! Дисидентська пошта працювала дуже злагоджено!

 

Мене особисто схвилював лист викладачки фізики української сільгоспакадемії Валентини Павлівни Драбатої у січні 1965 р. до редакції «Літературна Україна», який ми читали уже у квітні того ж року.

 

Рiч у тiм, що моя доля була в руках цієї шляхетної жінки.

 

У 1954 році я складав вступні іспити на факультеті електрифікації сільгоспакадемії. Конкурс був — 21 особа на місце. Я йшов без втрат балів, а останній іспит — фізика. Приймає Валентина Павлівна. Я відповів, вона подивилась на мене і сказала: «Ну що ж, очевидно, пройдете» і поставила мені «п’ять».

 

Я справді «пройшов», але чомусь у списках тих, кого прийняли до академії, я свого прізвища не виявив. Далі після деяких пригод мене все ж занесли до того списку. Причину тої «затримки» мені згодом розповіла племінниця Валентини Павлівни, згодом моя однокурсниця Наталка Драбата.

 

Як розповіла Наталці сама Валентина Павлівна, їй дали «вказівку» поставити Васильченку не «п’ять», а «три» на екзамені, і тоді він не «пройде». Екзамен усний, довести ніхто нічого не зможе, та й що б міг довести скромний хлопчина, син колгоспника з глухого села Дніпропетровської області?

 

Але Валентина Павлівна побачила, що хлопець добре знає предмет і поставила у відомість, як вона сказала Наталці, «велике жирне п’ять».

 

Так став студентом. А Валентину Павлівну більше не запрошували брати участь у приймальних комісіях. А я потім так і не зміг встановити причини такої «уваги» до мене. Можливо, на моє місце треба було «всунути» «нужного человека», а можливо, на заваді стала моя біографія.

 

Рiч у тiм, що рідний брат мого батька Іван Миронович Васильченко, гірничий інженер, був одним із лідерів ОУН у Кривому Розі. І коли німці у 1942 році почали нищити націоналістів, Івана арештували, але не розстріляли, як інших оунівців, а як спеціаліста, вивезли до Німеччини і спалили у берлінській тюрмі вже у квітні 1945-го.

 

Розповідав мені батько, як гестапівці брали його брата Івана Васильченка. Іван із сім’єю жив у окремому котеджі. Посеред ночі до котеджу під’їхали машини з гестапівцями, направили світло фар у вікна будинку, змусили Івана Мироновича одягтися і повезли до будинку, де колись розташовувався Криворізький відділ НКВС (там тоді було гестапо).

 

А от, як чекісти в Донецьку брали іншого націоналіста — Івана Степановича Сука. Час був інший, 70-ті роки. Щоб «взяти опасного преступника» серед білого дня чекісти пригнали декілька автомашин і два десятки «доблестных исполнителей».

 

...Свого часу до Кривого Рога з Галичини прийшла похідна група ОУН і організувала у місті адміністративні органи. Пізніше тих галичан арештували. 

— розповідали рідні сестри моєї матері, які зі своїми сім’ями проживали тоді у Кривому Розі.

 

Двоюрідний брат Шишка Василь брав активну участь у організації ОУН у нашому селі, згодом пішов в УПА, був засу­джений на 18 років, відбував покарання у Норильську до 1956 року.

Не виключено, що така рідня (дядько Іван та брат Василь) і стали перепоною, з подачі КДБ, для мого вступу до інституту.

 

Як пише професор Володимир Сергійчук, «український визвольний рух проти гітлерівської окупації був поширений по всій Україні. Скажімо, у Дні­пропетровській області у другому кварталі 1944 року НКВС заарештувало 711 активних націоналістів, у третьому — 744».

 

У моєму рідному селі Водяному (Широківський район Дніпропетровщини) активні члени ОУН Шишка Василь та Малишка Григорій активно допомагали районному — Григорію Ільченку, який проживав у сусідньому селі Пологи, про що писала у 2007 році «Україна молода».

 

Але, коли в село прийшли «наші», влада «асвабадітєлєй» відразу показала своє істинне обличчя.

 

Я був свідком, як у моєму селі Водяному у лютому 1944 року після приходу в село, «наші» повісили невинну, як пізніше виявилося, людину, чоловіка років 28. Але то — інша історія. А ось те, що відомо про одного з отих 711+ 744, про яких пише професор Сергійчук. Читаю нариси з історії мого Широківського району.

 

Отже, «Діяч січеславської «Просвіти» Авраменко Андрій Васильович народився 3 грудня 1893 р. у містечку Широке Дніпропетровської області.

 

Брав активну участь у національному відродженні. У 1921-му працював у театрі «Березіль» Леся Курбаса. 1923 року вперше арештований у Широкому, з 1930-х років живе у Маріуполі, де працює в театрі, в 1942-1943 роках організовує роботу «Просвіти», керує роботою «театру імені Шевченка». Вистави, концерти...

 

Після арешту німцями членів підпілля у Маріуполі Авраменко повертається до рідного Широкого. Після повернення радянської влади в 1944 році його заарештували органи НКВС, звинуватили у зв’язку з центральним проводом ОУН та керівництвом «Просвіти». Розстріляли Андрія  Авраменка 17 жовтня 1944-го, а реабілітували 11 березня 1994 року за відсутністю складу злочину.

 

Борис Васильченко (1963 рік).

Але повернімося до історії Валентини Павлівни.

 

У січні 1965-го помер Володимир Сосюра. На його похороні була присутня і Валентина Павлівна. Прощальну промову від імені Спілки письменників України виголосив Андрій Малишко. Промова була сміливою і патріотичною.

 

«Хай же смерть українського поета шикує нас в одні ряди, щоб ми не були безбатченками і людьми, не помнящими родства, — казав Андрій Самійлович. — І хай тупість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила твоє життя після написання цього вірша («Любіть Україну».— Авт.) зів’ядає над могилою великого українського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червоної калини — ти так те любив. Ми б хотіли поховати тебе, як годиться великому співцеві, і понести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій землі... що ж кажуть, — не можна».

 

Промова була надрукована в «Літературній Україні», але в значно урізаному вигляді. І тоді розгнівана Валентина Павлівна посилає повний текст промови Малишка разом зі своїм листом до редакції «Літературної України».

 

Зокрема, вона писала: «Взяла до рук траурний номер «Літературної України» та й очам своїм не повірила, як там спотворили промову Малишка! Її так обрубано, так обскубано, що навряд чи залишено хоч третину... Заборона калини, китайки... Але це ж наші традиції!

 

Ось у народній пісні «Не хилися, явороньку» козак, вмираючи, казав насипати йому високу могилу, посадити червону калину». А в іншій (теж народній) «Ой у полі жито копитами збито» є слова: «Червоною китайкою личенько покрито». Що в цих словах поганого, чому це заборонили?».

 

Уже у квітні 1965 року в Донецьку в самвидаві ми читали і повний текст промови, яка чомусь як тоді, так і пізніше ніде не була повністю надрукована, і лист Валентини Павлівни до «Літературної України». Повний текст промови Андрія Малишка разом iз листом Валентини Павлівни і моїми коментарями був опублікований у «Літературній Україні» 10 січня 2008 р. 

 

Трагічно обірвалося її життя. Десь у 70-х роках вона «випала» з балкона своєї квартири і її знайшли мертвою біля свого будинку. Всі, хто знав Валентину Павлівну, категорично заперечували факт самогубства.

 

Десь у той же час у Донецьку знайшли повішеним на балконі доцента університету Івана Принцевського та раптово помер тоді цілком здоровий Євген Летюк.

Отже, про репресії у Донецьку. Уже після своєї «відсидки» Іван Сук розповідав мені, що одного разу він проводив заняття зi студентами. Раптово йому подзвонили з деканату й запропонували негайно йти туди.

 

Дорогою в деканат, як тільки Іван вийшов на перехрестя вулиць, він побачив, що перед ним зупинився «УАЗик», з якого вийшло четверо кремезних молодиків у пижикових шапках (справа була взимку).

 

Іван озирнувся, позад нього стояв «УАЗ», із якого теж вийшло четверо молодиків спортивної статури, праворуч і ліворуч — те ж саме.

 

Отже, доцента медінституту, учасника Другої світової війни, не зовсім здорового чоловіка, приїхало брати 20 «бойцов» (четверо сиділи за кермом «у засаді»). А далі почалися допити — «сидіння» у камері.

 

Як говорив мені Іван, порядні люди і там були. Справу Івана вів майор КДБ, Воробйов, грек за похо­дженням. У Донецькій області були цілі поселення греків. Їх, як і українців, влада «репресувала». Вони пережили Голодомор 1932—33 рр., репресії, розкуркулення, бо у СРСР була одна лише привілейована нація, решта, як правило «ізмєннікі родіни».

 

Той майор говорив Івану: «Иван Степанович, вас некому защищать. Я вынужден вам поставить ряд вопросов, от которых будет зависеть ваша судьба. С ответом не спешите. Пойдите в камеру, подумайте над ответом, а когда будете готовы, я вас приглашу».

 

Івана кинули в камеру до бандюг у надії, що ті з ним «розберуться».  Але в цих людей був свій кодекс честі. «Ребята, профессор попался ни за что, за идею, поэтому будем его беречь», — вирішив «главар рєбят».

 

«Завдяки цим хлопцям, — казав мені Іван, — я вижив, вони мене зберегли. Бо, коли я хворів, вони за мене відробляли мою норму та ще й додавали харчову пайку, аби я не ослаб».

Ця розмова відбулася у моїй квартирі, коли Іван Сук уже відбув свій «срок» і йому дозволили працювати в Ясинуватій звичайним лікарем.

 

Іван Сук (другий праворуч) серед студентів медінституту. 

У Донецьку Іван звів мене з Володимиром Міщенком (1937—2009 рр.). Уродженець Донецької області, він вчився в Донецькому педагогічному інституті в одній групі з Василем Стусом; цей інститут раніше закінчив Іван Дзюба.

 

Пам’ятаю, Володя пропонував готувати якусь вибухівку, але я зразу відкинув цю пропозицію. «Ми завтра задумаємо якийсь теракт, а сьогодні нас пов’яжуть», — сказав я, і Володя погодився.

 

Одного разу Володимир приніс до Івана Степановича книгу, видану у Львові десь на початку 30-х років, про бойові подвиги Українських січових стрільців. Я з інтересом гортав сторінки тієї рідкісної книги. Там були вміщені портрети Андрія Мельника, Євгена Коновальця, Софії Галечко, Марії Стефанів та інших легендарних січовиків.

 

Пізніше, коли Івана Степановича тримали у в’язниці, КДБ довідався про ту книгу, яку Володимир приносив, але не залишив у Івана. І ось той самий майор допитує Володимира.

— Где эта книга, где эта змея, — сичав майор, який організував очну ставку Івана Степановича і Володимира.

 

Володимир зорієнтувався, що тут пастка, і удавано «напустився» на Івана.

— Що ви брешете, Іване Степановичу — ніякої книги я вам не приносив і те, про що ви тут свідчили, — неправда!

 

Знесилений Іван Степанович ледь помітним кивком голови схвалив таку поведінку Володі, бо, зізнавшись, той розділив би долю Івана.

— Так не было такой книги? — перепитав майор і тут же підписав пропуск на вихід для Володимира.

 

Пам’ятаю, у березні 1965 року мені на роботу подзвонив Володимир. Він тоді працював редактором журналу «Донбас», який виходив українською і російською мовами. Стривоженим голосом повідомив:

— Тільки що в редакцію журналу прийшли працівники КДБ, повідомили, що я — націоналіст, проводив певну роботу, і за дві години мене звільнили з роботи.

 

Далі мусив працювати в сіверськодонецькій газеті, потім переїхав у Дніпропетровськ, закінчив свій життєвий шлях у селі Проліски Бориспільського району Київської області.

 

«В. Міщенко як поет виходить, на мою думку, зi школи В. Чумака, М. Рильського, В. Сосюри та О. Олеся», — писав його побратим Олег Орач.

 

Мені запам’яталися його ось це:

 

Таке врочисто чисте — Україна,

таке великострадальницьке — Тарас.

Галина Гордасевич (1935—2001), уродженка міста Кременець Тернопільської області, за свої переконання і діяльність у двадцятирічному віці «переїхала» на Донбас, де працювала мотористом, художнім керівником у клубі, працювала в обласній друкарні Донецька та навчалась у Літературному інституті імені М. Горького.

 

Проживаючи на «перевоспітанії» в Донецьку, виховувала свого сина, спілкувалась із шістдесятниками та видала у 1966 році збірку віршів «Веселки на тротуарах». Коли розпалась імперія зла, переїхала до рідного Львова та періодично виступала в пресі.

 

Як не було мені важко —

Я знову розправила крила.

Так писала про саму себе ця мужня жінка.

Євген Миколайович Летюк, (1929—1977 рр.), народився в селі Романівка на Полтавщині в сім’ї селянина. Член Спілки письменників, літературний редактор українського обласного драматичного театру Донецька, член редколегії журналу «Донбас», автор низки поетичних збірок, як писала про нього у некролозі «Літературна Україна» 24 вересня 1977 р.

 

Мене з ним познайомив все той же Іван Сук у вересні 1965-го. Євген Миколайович розповів нам (мені й Івану) історію написання колись хрестоматійного вірша Павла Тичини «Як упав же він з коня», яку він почув від Костянтина Паустовського в Ірпені, у будинку відпочинку письменників.

 

У 1918 році в бою з москалями загинув улюбленець січовиків, сотник війська УНР. Була зима, на бруківку вул. Фундуклеївської падав легкий, ніби на театральній сцені, сніжок. Студенти комерційного інституту Тичина і Паустовський жили на другому поверсі, повз їхнiй балкон проходила похоронна процесія.

 

Сотника поклали на лафет гармати, покрили китайкою, за гробом йшли і плакали чубаті воїни-галичани та кияни, оркестр виконував жалобний марш А. Лисенка. Павло подивився з балкона на ту процесію, зайшов у кімнату, сів за стіл і тут на папір лягло:

 

— Як упав же він з коня

Та й на білий сніг

«Слава, слава покотилось

І лягло до ніг.

Вдарив революціонер

Захитався світ

Як вмирав у чистім полі

Слав усім привіт.

Особливо прозвучало у виконанні Євгена таке:

— Ще ж як руку він приклав

К серцю і к свому

Рад би й ще раз він побачить

Отаку зиму!

Фіналом діяльності шістдесятників у Донецьку був суд над Іваном Степановичем.

 

«Узимку Івана Степановича судили, — згадує Василь Захарченко. — Викликали на суд і майже всіх нас, українських письменників у Донецьку (російських не викликали. — Авт.): Григорія Кривду, Євгена Летюка, Костянтина Світличного, Володимира Костенка і мене. Засудили Івана Степановича на три роки».

Помер Іван у Донецьку.

 

Оцінюючи Івана Степановича, Василь Захарченко писав: «Згадую про нього із співчуттям і вдячністю. Цей чоловік у ті страшні комуно-фашистські часи посмів думати по-сьогоднішньому, розкуто, вільно, незалежно. Не можу жодного слова сказати про людину, якій так боліла Україна і яка намагалася допомогти своїй Батьківщині, як тільки могла, настільки в ній вистачило сил, мужності, духу».

 

Василь Захарченко, який написав це, в 60-х роках мешкав у Донецьку, був засуджений, його виключили зі Спілки письменників, згодом, після розвалу імперії зла, поновився у спілці, став лауреатом Шевченківської премії.

 

Вони були борцями, мучениками, жертвами.Відстоювали нашу мову в умовах, коли «у Донецьку один із секретарів обкому партії сказав, що «надо быть или идиотом или врагом коммунизма, что бы держаться за этот дикий, примитивный, так называемый украинский язык».

 

Один із донецьких шістдесятників Євген Летюк влучно сказав:

 

Геолог з надр підняв зразки порід

На них комах якихсь відбитки всюди.

Комахи, й ті лишають вічний слід,

А ми ж з тобою, друже, люди.

Свій патріотичний слід ці люди залишили не тільки в окупованій Донеччині, а й в усій Україні.

Слава їм, мужнім людям — шістдесятникам Донеччини!