Пам’ятаємо урядову істерику, коли Україна провалилася у пандемію.
Першим відрухом малограмотної «команди» було забрати всі бюджетні гроші в культурної галузі, що її вони вочевидь вважають декоративним додатком до політекономії, як ту розуміють (наприклад, поділити країну між олігархами-кураторами).
Спротивилися відомі освічені люди — вказали «зеленим», зокрема, й на те, що на Заході, навпаки, влили в культуру кошти резервних фондів.
Пішов відкат, зберегли українські культурні інституції. Авжеж, хтось же мусить видавати гранти.
Утім в Україні до ґрантів ставлення досі упереджене. Досі панує соціалістичний принцип «держава знає краще». Інакше кажучи, чиновник — понад усе. Понад професіоналізм та громадянське суспільство. Понад здоровий глузд.
Українська асоціація видавців місяць тому провела експрес-опитування: на що покладають надії виробники книжок посеред короновірусної кризи? Половина чекає на манну небесну — на державні закупівлі для бібліотек. Й лише кожний десятий видавець покладається на власний креатив — просить зменшити кредитні ставки.
Домогтися для галузі стимулюючих банківських кредитів — складний інфраструктурний проєкт, що вимагає неабияких лобістських зусиль. Головне — з боку міністерств, котрі за суттю своєю і є лобістами профільних інтересів; корекція законодавчої бази — їхня основна функція.
Отже, головними міністерськими персонажами мають бути аналітики, правники та перемовники. І контролери, звісно. Проте в чиновничому реалі усе перевернуте догори дригом: бенефіціантами процесу є саме контролери, наділені функціями забороняти й карати — без відповідальності за результати своїх аномальних дій. Відповідальність винесено за дужки «безпомильного» державного апарату, а відтак «робота ведеться у порядку міража», — як давним-давно спостерегли Ільф та Петров.
Один із таких міражів, щосезону підфарбовуваний, — централізоване наповнення бібліотечних фондів.
Саме зараз державна установа Український інститут книги здійснює черговий косметичний ремонт великої ілюзії видавничої справедливості. На нещодавній онлайн-конференції з цього приводу директорка УІКу О. Коваль грайливо означила подальше марнування бюджетних коштів так: «Трохи експериментуємо».
Експериментальний цех із винайдення велосипеда працює — на резервно-кризові гроші. Одразу застережуся: жодним чином не ставлю під сумнів потребу в бюджетних коштах для бібліотечної закупівлі.
Поки видавців не забезпечили вудками (тими самими дешевими кредитами), держава мусить принаймні дати їм риби. Очікують на 56 мільйонів гривень — це не ті 120 млн, що витрачені раніше, але теж не абищо. Йдеться про інше — про безжурне розтринькування бюджету на саму процедуру закупівлі.
Та спочатку про стратегічні речі. Серйозні спостерігачі сходяться на думці, що книгозбірні мусять комплектуватися самими бібліотекарями, зі власної ініціативи. Формально так воно і є — бібліотеки фінансуються з місцевих бюджетів; де більше, де менше.
Там же, на місцях, чиновники намагаються якщо не цензурувати, то принаймні ретельно контролювати вибір бібліотек — теж із різним ступенем жорсткості. Частка централізованої закупівлі в асортименті новинок місцевих книгозбірень не є визначальною. А чим вона є — простим кількісним додатком?
Це було би геть примітивно. Логіка підказує: з Києва треба відправляти на місця комплекти кращого з усього загальноукраїнського репертуару. Чи здатні сьогоднішні бібліотекарі самотужки сформувати такі комплекти? Теоретично так, орієнтири вибору доступні.
Понад двадцять років існує рейтинг «Книжка року», не набагато молодші два інші популярні проєкти, конкурс «ЛітАкценту» і премія Бі-Бі-Сі; а найстарший поміж усіх — книжкова відзнака Форуму видавців. От що цікаво: річні топи кожного з них значною мірою збігаються.
Зазвичай дивують не так переможці, як маніпулятивно заблоковані автори і твори. Ця болячка лікується надійними ліками — граничною прозорістю процедури. Вона існує, але нею не можна скористатися в ручному режимі. Тому-то усі ці два десятки років чиновники й винаходять велосипед із перемикачем на ручне управління. Тому-то й не дають бібліотекарям обирати самим.
А тепер подивимося, що таке книжкове «краще» у розумінні держслужбовців. На згаданій конференції Ю.Марченко, керівник УІКівського підрозділу, що оперує бібліотечною закупівлею, окреслив мету всього процесу: «Більше назв, більше видавців». Це — формула шляху в напрямку скандинавської моделі, де всі книжки усіх національних видавців планово закуповують для усіх тамтешніх бібліотек.
Як на Україну — вектор цілком утопічний з огляду на масштаби й економічні реалії. Оскільки ціль недосяжна, дорога до неї буде затратно-неефективна. Як комунізм. Коли пані Коваль говорила про бажання «допомагати гравцям ринку», вона, сподіваюся, мала на оці створення рівних конкурентних умов. А здорова конкуренція, як знати, — то є презумпція якості. Якщо хтось із видавців не здатний подолати планку якості, то навіщо його примусово тягти до сектору стрибків у висоту?
«Більше назв» звучить заманливо. Але що краще: придбати у видавця десять книжок по 350-400 примірників (як про це казав пан Марченко) чи одну накладом 5-6 тисяч? Аби ця книжка топ-якості потрапила в достатній кількості в усі бібліотеки, з районними включно?
Уявімо, що бібліотекарів звільнили від короткого повідка й вони самі закуповують видання з рейтингу «Книжка року» — з шорт-листів у сім позицій кожної підномінації. Це приблизно 150 книжок.
Щороку до Коротких списків потрапляє продукція близько 70 видавців. Торік у «переможному» комплекті найширше представлені «Видавництво Старого Лева» (13 книжок), «Фоліо» (11), «Наш формат» (10), «Дух і Літера» (9), «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (8), «Апріорі», «Темпора», «Фабула» (по 6), «Terra Incognita» (5 видань). 2018-го видавничий імідж виглядав так: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (9 книжок), «Видавництво Старого Лева» та «Дух і Літера» (по 8), «Фоліо» (7), «Апріорі», «Віват», «Клуб сімейного дозвілля» (по 6), «Темпора» і «Кліо» (по 5). Це порівняння свідчить: постачальники якості і креативу відомі.
Вони лідируватимуть за будь-якої схеми — лишень за прозорих рейтингових умов більше поважатимуть себе за чесну перемогу.
До речі, зверніть увагу: щойно двічі згадана «Темпора» принципово не бере участі в УІКівській закупівлі, не хоче встрягати в оборудки. Так само чинять ще декілька добре знаних серйозних видавців, а це означає, що їхні подієві книжки зігноровані чиновниками. Агов, ви ж слуги народу? Зокрема й народу креативного, видавців. Тож прийдіть самі і купіть. Для бібліотек, про які ви нібито дбаєте.
Функції державної установи полягають не у проведенні чогось (навіть коли ті функції досі прописані по-радянському), а у контролі виконання й дотриманні чинного законодавства. Тут чиновників справді не замінити.
Перевірку видавничих прав власності на книжки, що закуповуються, таки мусять здійснювати вони. Але навіщо перевіряти п’ять-шість тисяч документальних пакетів, відволікаючи на те величезну кількість робочих людино-годин, коли можна здійснити такий авдит вже за результатами рейтингу, звіряючі дані на півтораста, умовно кажучи, видань-переможців? Раптом знаходите невідповідність — вилучаєте цей рейтинговий рядок і переходите до наступного.
Вуха радянського розуміння державного функціоналу (не контролювати, а керувати) стирчать і з мінкультівського проєкту «Порядку відбору…». З мотиваційної преамбули нарешті зник концепт «підтримка видавців», але досі лишився — «відповідність потребам публічних бібліотек». Це приблизно те саме, що перейматися потребами аптек. Державі слід дбати лише про одного об’єкта — читача. Насамперед — повернути його до книгозбірень.
Звісно, коли говоримо про повернення абонентів, маємо на оці громадян соціально активного віку (змушені обставинами учні та студенти й так нікуди не відходять, рівно як і стабільна частка тих, кому просто кортить «щось почитати»). А повернути динамічного читача до бібліотек самою кількістю напомпованих туди книжок не вдасться. Він повірить лише гарантованій якості: наявності на полицях видань, що мають професійний розголос, а не лише PR-підтримку.
Далі постає питання заповнення усіх асортиментних ланок читацького попиту. Мінкульт пропонує обирати з усього нонфікшн-масиву без секторального розрізнення, тобто ставить перед потенційним оцінювачем наперед абсурдне питання: яка книжка корисніша-потрібніша — політична, мистецька, біографічна чи екологічна? Більше за те: де узяти фахівців, здатних адекватно проаналізувати всю тематичну номенклатуру?
Поміж сотні експертів «Книжки року» лише п’ятнадцятеро наважилися аналізувати одночасно дві номінації і ще семеро — три. Решта, звісно, мають власну думку про інші книжки, але відмовляються брати на себе відповідальність комплексно оцінювати репертуар, що виходить за межі їхньої компетенції.
Утім така чесна постава можлива лише за умов повної прозорості — коли не приховується, хто, як і за що голосував. Коли ж репутаційні ризики «погасити» таємним голосуванням, як це чинить УІК, — кожен може самопроголосити себе фахівцем у будь-чому.
Коли не довіряти експертам, виникає потреба максимально регламентувати «коридор» їхньої діяльності — причому так, що завжди можна увімкнути ручне керування процесом. Скажімо, означеннями «адаптації» або «наукові праці» можна крутити як циган сонцем. За бажання — на користь конкретних виробників.
Або для порахунків з небажаними учасниками тендера. А ще у проєкті знову вигулькнуло сумнозвісне «затвердження міністерством». На людську мову це перекладається так: щоб там експерти ні вирішили, буде так, як скажемо ми. І як під таку «ідею» збирати поважних фахівців до чергової-нової експертної ради?
А головне — навіщо? Результати рейтингу «Книжка року» — у вільному доступі, як і підсумки згадуваних конкурсних проєктів. Пригляньтеся до процедур — там уже все є. Вам потрібні нові експертні обличчя? Хто ж проти — де сто експертів, там і сто п’ятдесят — чи скільки вам треба. Аби лиш вони були готові працювати. Бо чотириденна експертна сесія «Книжки року» — це доволі виснажлива інтелектуальна робота. А по-УІКівськи ставити галочки «за/проти» — це імітація.
У винайдення велосипеда не вірю, як і в пласку землю. Теоретично існує ще варіант плагіат-копії, особливо за бюджетні кошти. Але такі поривання зазвичай завершуються або сумно, або смішно. Уже смішно.
УІК розіслав листи до культурницьких організацій з пропозицією делегувати кандидатів у експерти. Ну, це приблизно так, ніби звернутися до керівника Хору імені Верьовки: ми тут швиденько організовуємо колективчик, аби заспівати гімн на закритті Верховної Ради — чи не порадите когось? А пам’ятаєте епізод у Ільфа й Петрова, коли режисер звертається до масовки: «Мені потрібен типаж ідіота. Ідіоти є?»
Той мужик був принаймні чесний — УІКівська ж пропозиція затягуєте людей у непрозору схему з корупційними ризиками. Вічна історія — вже у Босха є картина з наперсточником.
