Тих, що на всі заставки верещать про перегляд ухваленого Верховною Радою України закону про мову, відправити б у науку не до «українського буржуазного націоналіста», а до «батька української прози» Григорія Квітки-Основ’яненка.
Переклад його повісті «Сердешна Оксана» французькою мовою 1854 року було опубліковано в Парижі.
Це задовго до того, коли Путін на весь світ заявляє, що українська мова штучно створена австріяками й поляками. «Полячишками», як прозивали їх царські посли.
28 грудня 1841 р. в листі до молодшого страждальця за волю України А. Красовського Квітка-Основ’яненко заявив гостро, але з глибоким розумінням суті справи: «Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують iз московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови».
Горе поневоленим. Солунський діалект болгарської мови, з якого старослов’янська й церковнослов’янська, не лише загальмував природний розвиток української, а й позбавив її писемного самовираження. Присвоївши духовні здобутки українського роду, привласнивши його історію, російські графи і дворяни збагачували всесвітню літературу видатними творами.
Натомість спершу нагороджений за указом Катерини ІІ золотою медаллю з діамантами останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський 25 років знемагав у підземній в’язниці в Соловецькому монастирі.
Українська козацька старшина прощалася із життям аж за Уралом, конала на шибеницях і палях. Українська еліта засівала своїми бездиханними тілами Сибір несходимий, Соловки, Біломорканал, Колиму, Кенгір, Мордовію... А геній із геніїв Тарас Шевченко мордувався в солдатській муштрі на березі пустельного Кос-Аралу, мережив вірші в захалявну книжечку.
Навіть на зорі ХХІ століття нової ери в Україні немає достойних проводирів. Кого після Батурина, стертого ордою Меншикова з лиця землі, й після згубної битви 1709 р. під Полтавою можна порівняти з «титаном відродження» Богданом Хмельницьким чи то з «беглецем во всех речах» Іваном Мазепою, якому присвячено понад двадцять опер?
Український етнос iз першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі. Її вікування — понад ХХІІІ—ХІV століття до нової ери. Охоплювала басейни Десни, Сейму, Прип’яті, Росі, Дону, Горішнього й Нижнього Подніпров’я, Південного й Західного Бугу, Дністра, повноводого Дунаю, оспіваного в українській народнопоетичній творчості з таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи.
Таке ж поселення, як і довготривале в Мізині, на вищому березі Десни, відкрив 1903 р. виходець із Чехії Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві.
Матеріальні й духовні здобутки попередніх тисячоліть успадкувала Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств.
То свідчення з таких же золотих віків українського роду, як і в еллінів, чия міфологія не тільки не осуджена як «поганська», а й вважається високим досягненням юності людства.
Воістину, правічного зачину поетична творчість є святим письмом українського народу. Його мова — одна з найрозвиненіших і найбагатших у світі.
Чи хоч один із тих, хто верещить про ревізію закону про мову, має бодай якесь зелене уявлення про Козака Луганського Володимира Даля? Його батько спокусився «на ловлю щастя і чинів» — перебрався з Бельгії налагоджувати металургійне виробництво там, де тепер спопеляє землю, затруює воду й повітря така ж війна, як 1708 р. у Батурині та як 1709 р. під Полтавою.
Сина бельгійського інженера настільки захопила запозичена Москвою українська мова, що не пішов по стопах вітця, а 1840 р. продерся через цензурні перепони з головною працею свого життя. Видав її мізерним пробним накладом під назвою «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка».
При цьому опубліковане було припечатане грифом «Совершенно секретно». Не судилося «цілком таємному» побачити божий світ. Німецькі міллери, які, за словом Тараса Шевченка, блекотою царський трон обсіли, спалили неугодне. Опісля видання об’явилося з підчищеною назвою — «Толковый словарь живаго великорусского языка». Не знічев’я Шевченко, коли повертався з каторги, зустрічався з Козаком Луганським.
Тепер слово за українською елітою, насамперед науковою. Невже вона не спроможна захистити рідну мову? Чи станеться з правічним, сокровенним те ж саме, що з Василем Стусом? Не врятувала українська інтелігенція волелюбного. Переважно відмовчувалася. Терпіла наругу, нiби набравши в рот води. Невже українська національна свідомість як не мала, так і не матиме можливості на самовираження?
Вадим ПЕПА,лауреат Літературних премій
імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара
