Якось літературознавиця Роксана Харчук написала дивоглядне: «Критика називає М. Матіос найплодовитішою і найпрацездатнішою українською письменницею... Любов до письменниці є всенародною без особливого втручання критики» (Сучасна українська проза: Постмодерний період. — К.: Академія, 2008).
Перша частина сентенції просто неадекватна — побіжного позирку на книжкові полиці досить, аби збагнути, що ці титули належать іншим сучасним літераторам. «Критики» ж, котрі цього не завважують, профнепридатні. Навіщо ж транслювати нісенитницю у книжці, адресованій студентам?Друга частина того цікавого літературознавства не така пласка, але підступніша.
Критика не промовляє до читацького народу — лишень до його меншої, медіаграмотної частини. Втручатися у масову свідомість — функція піару. А його ефективність вимірюється лише соціологічними опитуваннями (як-от на виборах) — цього ж стосовно окремих творів чи письменників ніхто не робить, тож і стверджувати тут щось безпідставно. Хіба що обережно припускати.
На початках письменницької кар’єри Марії Матіос преса ретельно супроводжувала її. «Нація» і «Солодка Даруся» надто одрізнялися від тогочасного текстового масиву, аби їх ігнорувати.
У «Голосі України» 2002 року писалося: «Це — удар і виклик. Викрик душі, скараної політичними буфонадами, абсурдом сьогоднішнього і примарою завтрашнього дня... Створене «заготівельниками» суспільство маргіналів стало тотально обдуреним суспільством. І найбільша трагедія українця в тому, що він дозволив і дозволяє й далі обдурювати себе... Спроба батога — ось чим є «Нація» Матіос».
Тоді ж газета «Українське слово» фіксувала: «Там є моральні кодекси, закодовані у певні етнографічні сюжети. Є любовні пригоди, пристрасті, є філософія — уся наша репресована свідомість». У щоденці «Україна молода» за 2004 рік знаходимо таке: «В українській літературі ХХІ століття з’явився перший шедевр — «Солодка Даруся» Марії Матіос... Кращого роману за останні років 20 в українській літературі не було».
Цілком припустити, що такі оцінки, опубліковані у високотиражних виданнях, таки впливали на «всенародну любов», навіть не будучи піар-інструментами. Заперечувати це — означає переводити критику в категорію абсурду, власне, відмовляти їй в існуванні. А тоді випливає самовбивче питання: навіщо ж узагалі писати критичні книжки, як це робить пані Харчук?
Чомусь Роксана Харчук «не любить» Марію Матіос, буває. Мовляв, та «пише солодко й багатослівно». Але ж це не привід заразом дезавуювати і всю критику як таку — та ще й в університетському посібнику.
Та й гастрономічно-неперевірювані оцінки — це не те, чого варто вчити студентів. Либонь, саме з таких учнів, дресированих, як сороки, хапати все поверхово-блискуче, виростають «критикеси» на кшталт Т. Трофименко, котра, позичивши очі в Сірка (тобто в Адорно), інкримінувала прозі Матіос кітч, тобто «вигадування почуттів, яких нема» (Буквоїд, 22.01.2009). Авжеж, Адорно. Колись козирна карта, але давно бита — як це відбувалося, добре описала Тамара Гундорова у книжці «Кітч і література» (К.: Факт, 2008).
Взагалі-то реагувати на «трофименківську» критику негігієнічно. Тож завершимо посиланням на професіонала, американського перекладача-літературознавця Михайла М. Найдана, котрий кваліфікує «Солодку Дарусю» як «постколоніальний шедевр», що «виводить прикрі для українського читацтва проблеми у світ художнього слова» (Від Гоголя до Андруховича. — Л.: Піраміда, 2017). Інакше кажучи, вмонтовує згаданий роман в історію сучасного українського письменства нарівні з «Польовими дослідженнями» Оксани Забужко.
Звісно, маркувати біле чорним і навпаки — справа ризикована, можуть схопити на гарячому. На те у піар-арсеналі є ще один інструмент — тотальне замовчування. Як-от із новим романом Марії Матіос «Букова земля» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА). Твором, що є не лише літературним вибухом 2019-го, а й останнім системним елементом, що нарешті склав український пазл формату «Війна і мир» (разом із романом Владислава Івченка «Ноги», так само системоутворюючим і так само замовчуваним).
Ідеться, звісно, не так про російського класика Толстого, як про рівень явленого ним розуміння механізмів масової свідомості щодо метаморфоз колективної історичної пам’яти. І йдеться геть не про обсяг — Тарас Прохасько своїми стосорокасторінковими «НепрОстими» підійшов до проблеми так само близько, як і автор чотиритомника, — лише з іншого, символічного боку. Та, направду, так проблему тяглости родової пам’яти можна хіба означити — спробувати її розв’язати без панорамної оптики ніяк. А для створення панорамного ефекту потрібні сторінки, багато сторінок. І нема на те ради: Оксані Забужко знадобилося понад вісімсот сторінок у «Музеї покинутих секретів», Марії Матіос — понад дев’ятсот у «Буковій землі».
Осяжність цих томів була би додатковим стимулом для критиків справді читаючих країн: швидше прочитати-написати, випередити конкурентів в оцінці новинки відомого автора. В Україні — точно навпаки. Критикам платять мізер, медії зорієнтовані не на аналітику, а на поверхові огляди-серфінги, тож виникає економічна спонука переглянути чотири-п’ять книжок замість однієї «Букової землі» й одержати більший гонорар.
Звісно, таке можна трактувати не за вину, а за біду вітчизняних рецензентів. Та коли вони переносять свою безвольність на формування номінаційних списків престижних премій Бі-Бі-Сі та ЛітАкценту, ігноруючи непрочитані ними подієві книжки, — це вже літкритичний злочин. Дивлячись на частину цих «експертів», а надто на ідеологів імпрез, не так важко збагнути механізми особистих зацікавлень, що штовхають на слизьке. Здебільшого схема проста, апробована на багатьох виборах у мажоритарних округах: договорняк. Та нехай, історико-літературний Бог їм суддя. Замовчувань він не вибачає. Ігри з пам’яттю — то виклик Святому Письму, ні?
Один із персонажів «Букової землі» означує свій ситуативно неадекватний стан так: «Викинуло мене з пам’яті». Власне, про це і книжка: що коїться з людиною, котра через обрив пам’яті западає в мороки нерозуміння, а відтак і розпачу. І на що перетворюється суспільство, де панівною технологією є замовчування. Відтак — сага про «край чудес і беззаконня».
Отже, «що трапляється з тими, хто лінується думати, згадувати і знати». Аби це збагнути, потрібен віддалений погляд, до котрого потрапляють декілька поколінь-фаз цього процесу звиродніння. Метою письменника, що береться за таку мало кому посильну справу, є вирозуміння сучасника в теперішньому часі.
Як це, приміром, явлено у романі-триптиху «Три листки за вікном» Валерія Шевчука, котрий казав про свій метод: «Що таке мої історичні твори? Вони зовсім не несуть у собі елемента просвітницького... історичний твір потрібен для того, щоб відсторонитися, кажучи плужниківськими словами, од «музею дрібниць», і говорити про нинішній день мовою алегорій» (інтерв’ю у книжці: Людмила Тарнашинська. Закон піраміди. — К.: Пульсари, 2001). На цьому тлі дивно виглядають наполегливі спроби кандидатки філології Н. Герасименко утулити романи Матіос до просвітницької резервації «історичної прози» (як це вона робить у своїй останній книжці «Словами очевидців: література від Євромайдану до війни». — Тернопіль: Джура, 2019).
Тож хоч «Букова земля» й увібрала в себе події за понад два століття, її об’єкт не історія, а пам’ять. Хронологія подій — лише каркас, на який накладено історію повсякдення.
Причому історія повсякдення тут не лише в побутовому сенсі, а й у політичному. Аж так, що можна сказати: це роман про політику як спосіб життя; про достойників і негідників, що добре вміють лише одне — розкидати і збирати каміння спільного дому, держави. Тут — увесь спектр кулуарної політики: компромісні перемовини, підкуп, провокації, зрада, шантаж, шпіонаж, блеф, дезінформація etc. Робота розуму, як доброго, так і злого. Роман — як така собі ода фаховості. «Не приведи, Боже, на панську голову опришка, а в парламент — неграмотного козака-гайдамаку», — зітхає австро-угорський депутат. І як із ним не погодитися нам, теперішнім, що за незалежні часи досхочу наїлися «нових облич», рекрутованих за лєнінською формулою кухарки?
Оживити такі історії, перетворити їх на літературу здатний лише той, хто побував у процесі. В українській політиці працювало чимало письменників, але користі для літератури від тих відряджень було, здається, тільки у двох випадках: Марія Матіос та Юрій Щербак. Обоє явили себе у повному регістрі, коли вийшли у відставку. І то є вельми позитивна характеристика: значить, під час виконання держслужбових функцій переймалися ними вичерпно, тобто професійно. Так, вони писали й під час своєї політичної каденції, але ті тексти були радше своєрідними «щоденниками», без претензій на високу літературу.
Цікаво спостерігати, на яких дрібницях минулого зупиняється романне око Марії Матіос, добре треноване близьким спогляданням непублічних механізмів. Наприклад, геть не обов’язковий, на перший позір, епізод в епічній картині — одна із багатьох скарг, що надходили депутатові Чернівецького сейму: «Історія про причину убивства халупником Масікевичем своєї дружини, на думку Василька, мала не тільки побутовий характер. Але що він може вдіяти. Лишень запропонувати у крайовий сейм закон про тотальну перевірку і облік у краї усіх осіб, що пережили лютий голод». Так, це про посттравматичний синдром, масово злободенний, на жаль, у сьогоднішній Україні.
Не минають селекційної уваги авторки й інші тодішні проблеми, котрі аж сьогодні постали на весь зріст. Приміром, організація буковинськими олігархами добровольчих батальйонів, їхнє застосування й подальша доля у перебігу Першої світової війни. Романістка пильно приглядається до виникнення у здоровому середовищі колективних гніздовищ занепаду волі, безсилля, ненависті та мстивості у міжвоєнному часі — лише тепер цей соціальний феномен, ресентимент, досліджено й локалізовано джерело, з якого пандемічна отрута розповзається світом: Росія (див.: Сібе Шаап. Мстива отрута: Ріст невдоволення. — К.: Видавництво Жупанського, 2015). Крізь оптику «Букової землі» добре видно, як це працює-руйнує; як ніби нізвідки виростає «величезна армія місцевих сексотів різного калібру й мотивацій».
У вставній притчі (на самому початку, одразу після трилерного зачину, якому позаздрить і кінематограф) Господь повчає янголів-архівістів: «Ця робота — нагадування про минуле — неперервна. Коли ми нею нехтуємо — живі розв’язують війни». Та коли війна таки сталася, перепинити поширення зла здатна лише смерть. Згодом цей Божий натяк відлунить у слові бійця УПА, котрий воює проти більшовиків аж до 1951 року: «України жалістю не здобудеш... Тільки любов’ю до неї, лютою ненавистю до ворога і справедливою карою». І на це Всевишній також надав коментар: «Будь-яка смерть — це виховання живих».
У тій значущій припочатковій новелі Бог ставить перед підлеглими (чи перед авторкою?) деміургічне завдання — з’ясувати, «чим увійшла в історію людства родина Берегівчуків із села Черемошне?». Саме так — в історію людства. Бо — «Боже, такий світ великий, такий великий, а нема де людині дітися від того москаля!».
На Буковині чинили зло всі окупанти, навіть австрійці, за яких край перебував ніби в політичному раю. У порівнянні, звісно, з режимами пізніших зайд, румунів та німців. Та коли з’явилися «визволителі» — від брусилівських козаків починаючи — будь-яке порівняння втратило сенс, буковинський щодень перетворився на «безконечний колообіг благання».
Зрештою, по зіткненні з Москвою добряче «відчули різницю» на собі й колишні сюзерени Буковини. Авжеж, «російська політична небезпека — не вибіркова. Вона для всіх народів, хто опинився у полі її зору».
«Букова земля» — трагічна сага, невблаганно жорстока, як у Софокла. Український фатум — сусідування з ексклюзивною соціопсихічною потворою, образу якої не відшукати навіть у похмурих давньогрецьких міфах. Війна у такій локації повсякчасна і всепроникна, бо екзистенційна. Після 2009 року, коли з’явилися «Чорний ворон» Василя Шкляра та «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, українська література нарешті ступила новий крок у мало не сізіфовому чині відновлення національної пам’яті.
Що ж до кривотлумачень і замовчування творчості Матіос — що ж, то «бездумність... нерозвиненого розуму... коли мало хто й знати хоче про вкорочені долі людей, які би жили й жили, коли б не армія вороніних».
