Маємо вже кілька сотень книжок про російсько-українську війну.
Найбільше спогадів — бійців, волонтерів, біженців. Найчастіше трапляються записки добровольців. Не дивно.
Як порахував освітній ценз батальйону «Азов» його перший командир Андрій Білецький, «52% мають вищу освіту, понад 20% є студентами вишів» (Добробати. — Х.: Фоліо, 2016).
Приблизно таким був склад леґіону Українських січових стрільців у Першу світову (хіба нинішню вищу освіту часом успішно заступала тодішня гімназійна та семінарська) — бійці й молодші командири УСС лишили по собі чималий корпус мемуарів.
Та чи можна з тих спогадів скласти раціональний пазл тодішньої війни? Хіба лише адекватно-емоційний. Бо, як значить генерал Руслан Хомчак, командувач Донецького сектору в 2014-му, «кожен солдат каже своє» (там само).
Так, нині бракує системних спогадів бойових генералів та досліджень істориків. Насамперед, либонь, історіософського осмислення феномену добровольчого руху. Бо цю війну зуміли локалізувати саме добровольці, які виникли ніби нізвідки.
Таке сприйняття («ніби нізвідки») — від досі хворої масової ідентифікації навіть усередині питомих українців, де замість тверезого аналізу — хронічне хилитання між міфом і підручником, між «слава!» й «зрада!». Запорозькою Січчю козиряють як ті, так і другі — бо у різні періоди Січ мала відмінні, аж до протилежних, геополітичні конфігурації, й геть не завжди вони були державотворчі.
Порівняння Майдану з Січчю стало публіцистичним загальником, але у бік розуміння — як «січовий» механізм працює — не йде. Навіть стратифікацією феномену ніхто не переймається. Лише де-не-де подибуємо глухі натяки. Ось Віктор Чалаван, радник голови Нацполіції, що стояв біля створення легальних добровольчих батальйонів: «Прийшли ті, хто в минулому мав проблеми із законом. Дійсно, було зроблено певні винятки».
А ось іще один причетний, Борис Філатов із команди Коломойського-«губернатора»: «У нас були наші патріотичні «тітушки»... Траплялося, що особливо активні товариші, які йшли з проросійських мітингів, потрапляли в реанімацію» (обидві цитати з «Добробату»).
От як із такої амальгами виходить філософський камінь перемоги?
Добровольці — ніби НЛО українського буття. Оскільки «об’єкт» не пізнано, передбачити-відмінити феномен ніяк, хіба очолити. Як це зробив Арсен Аваков, коли у квітні 2014-го оголосив на нараді в МВС: «Створюємо спецназ... Це має бути Майдан, але воєнними методами» («Добробати»). Гадали, зокрема, що добровольчий рух стане для силових структур та армії вакциною супроти совєтських болячок.
Та не сталося: «Цей рух так і не перетворився на фундамент професійної армії» (А. Білецький, там само). Авжеж, як можна приборкати стихію, не знаючи її внутрішніх алгоритмів. Отже, поки що розібратися з добровольчим феноменом пробує хіба белетристика і то лише епізодично — роман Владислава Івченка «2014» і почасти остання проза Дмитра Корчинського.
Натомість філософ Едуард Юрченко пропонує геть інший ракурс: уводить поняття «покоління-2014». Це з переднього слова до книжки «Жадання фронту», що вийшла вже третім виданням.
Автор — позивний Вирій — доброволець батальйону «Азов». Можливо, приклад саме цього формування найповніше відбиває сучасні метаморфози добровольчого руху. Колишній заступник командира полку «Азов» Вадим Троян пригадує, як усе починалося навесні 2014-го: «На сході діяла така група, яку називали «чорні чоловічки», — ці хлопці й склали кістяк «Азова» («Добробати»).
І надає їм узагальнюючої психологічної характеристики: «Адреналінова залежність». Певне, комбат Білецький заохочував поширення-поглиблення цієї домінантної бійцівської якості, бо «від народження боєць пристосований до життя на війні, а іншим там не місце» (там само).
Отак і склався один із найефективніших бойових підрозділів початку цієї війни: «Азовці», карателі мирних наркоманів Донбасу з терористичними схильностями» (Вирій). У другій передмові до «Жадання фронту» ідеолог сучасного українського націоналізму Ігор Загребельний значить: «Для того, аби війна не була катастрофою, а шляхом для встановлення вигідного миру, її необхідно полюбити». Для Вирія літо 2014-го — «прекрасна війна». Подібне вичитуємо і в багатьох інших записках перших добровольців. Зрештою, пригадується й одна з головних книжок про Першу світову — «В сталевих грозах» Ернста Юнґера.
Історію воєнного повсякдення спогади бійців відтворюють незаперечно точно. Причому це не лише побутове, а й мисленнєве повсякдення — історія осмислення саме цієї війни аж до політичних узагальнень, як-от: «Врешті, зона «АТО» перетворилась на відкуп ворогу, а ворог для керівництва держави був лише контрагентом.
Також зона «АТО» стала ефективною машиною для знищення радикальних суб’єктів, здатних заважати взаємовигідним міждержавним стосункам, у яких суверенітет, люди і території були лише предметом торгу». Відповідей на більшість подібних запитань добровольців поки немає. Зрештою, як і на тисячолітньої давнини аксіому Сунь-Дзи: «Коли ухвалено рішення про час початку війни, закрий усі входи в країну, припини видавати візи, поклади край спілкуванню з дипломатами розсвареної з вами сторони» (Мистецтво війни. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).
Коли до воєнних мемуарів можна вжити означення імпресіоністичні — то «Жадання фронту» є саме таким типом рефлексії. Трохи інший ракурс демонструють спогади ще одного бійця «Азова»: Позивний Воланд, «Вальгала-експрес» (К.: Орієнтир, 2017). Це спроба виписати хроніку постання «покоління-2014», що засвідчує підзаголовок книжки: «Історія націоналіста, революціонера, добровольця».
Автор — член Чернігівського осередку організації «Патріот України», що виникла наприкінці 2000-х і сповідувала радикально-справедливий принцип: «Не можна чинити «по закону» з людьми, для яких закону немає». На практиці це виглядало так: «Підійшов мєнт, взяв листівку і показово почав її рвати. Але його чекав сюрприз у вигляді удару в щелепу... Всі думають, що перші «коктейлі Молотова» були на Грушевського, але вже в той час ми активно їх використовували в своїх цілях. Від підпалів алкоточок до опорних пунктів міліції... Спалити офіс комуністів — це було щось на кшталт посвячення в Організацію... Вигляд у всіх небезпечний. Видно, що ми не збираємося співати гімни й танцювати... Нам обіцяли амністію. Яка амністія? Ми в своїй країні».
Не бракує, звісно, «репортажних» замальовок, і то з гумором. Наприклад, коли під час Майдану до Поштамту «увійшла дрібна група. Ім’ям революції привласнила приміщення, але прибиральниця з криком «тільки не в мою зміну!» вигнала всіх на вулицю». Або вже на Донбасі: «Перед нами невеличкий город. Хочеться пройти прямо по ньому, але виходить бабуся і сміливо так каже, що у неї там полуниця і вам, воїнам, не пощастить, якщо з нею щось станеться».
Налаштування до вияснення внутрішньої логіки подій, що трапилися не на порожньому місці, спонукають до більш розлогих висновків. «З самого початку було зрозуміло, що Майдан не сам зібрався... Але щось пішло не так. Політична тусовка упустила той факт, що в країні вже виросло нове покоління, яким не так легко керувати, яке хоче змін і готове за них віддати своє життя... Заклик підніматися по Інститутській. Ми туди не йдемо — це для нас незрозуміло. Там люди, у них зброя, вони стріляють, але «опозиція» просто зазиває йти туди. Через пару хвилин стає ясно навіщо. Починається відстріл... А далі, вже постфактум, гірке усвідомлення втраченого шансу: «Замість створення своїх інститутів влади, альтернативних рад, просування своїх людей, ми займались «контролем» влади, за що теж були покарані». Але ж і часу на те у них не було — просто з Майдану пішли на фронт, «студенти, хулігани, інженери, історики, бармени... І це в країні, де 300 тисяч ментів, де є армія».
І нарешті, також про феномен добровольчого руху — начерк самоідентифікації: «У нас більше нічого немає. Є тільки порожнеча і обличчя ворога. Домовитись більше не вийде. Ваші в’язниці, відділки міліції, поліції і Нацгвардії для нас — пусте місце. Вам нічим нас залякати, і ви навіть не знаєте, чого від нас очікувати».
Чого очікувати? Згадуваний І. Загребельний пише, ніби коментуючи борсання нинішньої влади: «Плекання пацифізму, сентиментальності і пораженчества (та ще й безпосередньо під час війни) — це не що інше, як диверсія. Україні щодо цього потрібна серйозна антидиверсійна робота».
Аби ця робота не забарилася. Як там, у книжці «Добробати»: «Воєнні дії на сході України — кращий стимул для зародження реальної державності».
