Вінстон Черчілль так описував падіння Польщі у своїх «Спогадах про Другу світову війну» (К.: Видавництво Жупанського, 2018): «За два дні польські військово-повітряні сили були практично знищені. За тиждень німецькі армії глибоко проникли на територію Польщі. Опір усюди був мужній, але марний, і за два тижні польська армія, що номінально налічувала близько двох мільйонів чоловік, припинила існувати як організована сила... Опір Варшави, що був наслідком здебільшого героїзму громадян, виявився безнадійним. Після багатьох днів масових бомбардувань із повітря й обстрілів важкою артилерією, значну частину якої швидко перевезли широкими шляхами з бездіяльного Західного фронту, варшавське радіо припинило грати польський національний гімн, а Гітлер вступив у руїни міста. За місяць усе скінчилося».
Цей опис точно змальовує декорації роману сучасного польського прозаїка Войтека Мілошевського «Вторгнення» (К.: Рідна мова, 2018). Лишень на місці німців — росіяни, а замість Гітлера — Путін.
Ходить, звісно, не про «списування» — трагедія 1939-го закарбувалася у польській масовій свідомості візуальною матрицею. А з іншого боку, «фашизм був тінню потворного виродка комунізму», як пише той-таки Черчілль. От дивишся сьогодні радянські фільми «про війну» — і ніби правцем б’є. Замін`и Райх на РФ — і побачиш сьогодення.
Наприклад, щойно дубльовано американо-грузинський фільм «5 днів війни», знятий іще 2011-го, — про вторгнення росіян до Грузії серпнем 2008-го. Усе те саме, що у Черчілля, Мілошевського чи в якомусь «Освобождєнії». Фільмовий герой, капітан грузинського спецназу — ніби близнюк польського поручника з роману «Вторгнення». В обидвох у бекґраунді служба у миротворчих силах; ну і росіяни та супутні їм «відпускники»-найманці — однаково впізнавані, включно з цинічно-тупими бомбардуваннями цивільних об’єктів та кримінального штибу «зачистками».
«Не можна було не бачити, що війна Москви з Тбілісі є ніщо інше, як відтермінований удар по Києву. Злочинно було не вжити заходів», — пише Володимир Горбулін у своїх мемуарах (Мой путь в зазеркалье. — К.: Брайт Букс, 2019). Заходів ніхто в Україні не вживав. Попередженнями топ-експерта демонстративно нехтували. А він ще у першій половині 2000-х, у часи розгулу міфу про «братерство», тверезо констатував: «Від Росії віє реальними ризиками... невитравним шовінізмом... ескалацією конфліктності» (Хроніки передбачень. — Х.: Фоліо, 2017). Напередодні російсько-грузинської війни Горбулін укотре намагався достукатися бодай до інстинкту самозбереження українських державців: «Сьогодні оборонна промисловість України може виробляти озброєння лише в обсязі 5% від необхідного... За будь-яких зусиль армія України в найближчі три-п’ять років буде беззахисною» (там само). Марно.
Хоч Володимир Горбулін завжди був головним двигуном просування України до НАТО, він не надто вірив, що ЄС здатна самотужки «відірватися од власного добробуту» задля гасіння пожеж довкруг Росії — сподівався лише на рішучість Америки, як стрижня Північноатлантичного альянсу. Коли ж матеріалізувався страшний сон Європи — Росія відтяла частину сусідньої держави за допомоги танків, літаків та кораблів, — невтішні прогнози справдилися. «Про Мюнхенську змову-2 сьогодні і в Європі, і в Україні не говорить тільки ледачий», — написав Володимир Павлович після грузинської трагедії 08.08.08.
А що буде, коли Захід і щодо України так само триматиметься «політики поміркованості, проведення напівзаходів... політики слабацьких поступок, самоприниження та розпродажу» (В. Черчілль)? Коли спробує «купити мир у Європі ціною українських територій» (В. Горбулін)? Ось про це — роман Мілошевського «Вторгнення».
Експозиція: РФ вже окупувала Україну; російські диверсійно-розвідувальні групи збивають смугасті стопці на українсько-польському кордоні. Зсередини Польщу точить московська гібридна інфекція — пропаганда, підкуп високопосадовців, активація «п’ятої колони» та «корисних ідіотів». Усе, як завжди і всюди, де встромляє свого пальця Москва. Колись іще «миротворець» Чемберлен у хвилину мемуарного протверезіння схарактеризував політику Росії: «Зосереджується тільки на спробі всіх розсварити» (цитата за спогадами В. Черчілля). Та й Горбулін про те ж: «Образ авторитарної Росії мало змінився в очах Європи від часів Пєтра, змінилися хіба що реверанси».
Мілошевський вважає, що росіянам завжди усе вдається і сходить з рук, бо вони використовують безвідмовний інструмент масової маніпуляції: «Заздрість... Королева негативних емоцій». Суспільство розшаровується. Мов гриби, наростають олігархи (глитай усепольського розміру Войнарович чимось нагадує Коломойського); їхні галасливі ставленики в уряді схожі на британських парламентаріїв часів Черчілля — «ті, хто вважав, що мир можна зберегти, вихваляючи його чесноти».
Незалежно мислять одиниці. Й нерідко — то зовсім не поляки. У «Вторгненні» є сумно-кумедний епізод: китайський шпигун протидіє російській агентурі в Польщі і якось ловить себе на гадці: «Мало того, що говорю, як вони, то я ще й думаю так само», — подумки докоряв собі». Пригадується, що на цю небезпеку у нас давно вказував Дмитро Корчинський: «Ми слабкі, коли нам подобаються їхні ресторани, їхні речі, їхні схеми, а особливо, коли ми подобаємося їм» (Війна в натовпі. — К.: б/н, 1997). «Слабкість — не зрада, хоча може бути не менш катастрофічною», — міркує котрийсь із персонажів Мілошевського. А той самий Корчинський ніби коментує: «Хитання і невизначеність, як відомо, є прибутковим бізнесом» (Авторитарна альтернатива. Посібник з сучасної політології та геополітики. — К.: б/н, 1998). Авжеж, ми це добре бачили на власні очі в Україні.
Відтак, Польща спаралізована, як сказав би Горбулін, «генерацією хаосу» і — засліплена, — проминає «кульмінаційний пункт легковірності», за висловом Черчілля. Росіяни уводять війська в Польщу. Далі все трапляється приголомшливо швидко, як і 1939-го. Основна частина тексту роману «Вторгнення» — воєнний бойовик про напівпартизанський спротив. Під літературним оглядом — усе якісно. Хоч, як на мене, деякі українські літератори більш управні у моторошному змальовуванні подібних колізій (Ян Валетов) та панорамному баченні (Юрій Щербак).
До речі, про панорамність. В романі Мілошевського події розгортаються не тільки в Польщі, а й на Близькому Сході. «Коли Путін розбиратиметься з падінням цін на нафту і з війною в Польщі, — тихо сказав президент Ірану, — я вдарю по Вірменії, Азербайджану і Грузії». Ну, так завжди буває у світі хижаків: наростив м’язи, нагострив кігті — і напав на ватажка. Недаремно Володимир Горбулін вибудовує генетично споріднений ряд країн-павуків: Північна Корея, Іран, Росія.
Завершується «Вторгнення» успішним російським бліцкриґом і майже тотальною покорою «мирного населення» по тому. Але ж, як відомо, це ніколи нікого не рятувало. На останніх сторінках — масова депортація поляків до Росії як робочої сили для тамтешньої воєнної економіки.
А на самому початку є такий діалог: «—Ніякої війни не буде, — не надто переконливо махнув рукою. — А як же Україна? — Україна не була у складі НАТО, тож вони могли робити там усе, що хотіли». Усе, що хотіли — зробили і з Польщею, членом оборонного союзу (принагідно згадаймо і талановитий норвезький серіал «Окуповані», що з’явився пару років тому). У «Вторгненні» епізодично фігурує колишній французький очільник Олланд: «Я не ввійду в історію як президент, який утягнув Францію у війну з Путіним». Так-так, знаємо-читали-бачили. Саркозі у Грузії, Чемберлен у Мюнхені. «Ми зазнали тотальної і абсолютної поразки», — відреагував Черчілль на «умиротворення» Гітлера коштом Чехословаччини. Тоді британський парламент улаштував йому обструкцію. Бо ніхто не хотів зазирати наперед, усіх влаштовував «мир» в інтерпретації прем’єра Чемберлена. «Ці пропозиції заспокоїли кожного, хто прагнув бути ошуканим, — додав Черчілль у мемуарах. — Ця битва була програна наперед, ще за кілька років до того, як розпочалася. У 1938 році був добрий шанс на перемогу, коли ще існувала Чехословаччина. У 1936 році не могло бути якогось ефективного опору. У 1933 році припис із Женеви забезпечив би безкровний послух».
«Вторгнення» — антиутопія. Цілком конкретна: оте «анти-» стосується утопії сприйняття Путіна як «одного з» керівників держав. Непередбачуваний, відразний, але — один із нас, президентів. Свого часу Черчілль був єдиним у світі політиком, котрий застерігав супроти подібного ставлення до Гітлера. «Гітлер був не лише людиною, яка будь-який крок назустріч автоматично сприймала як вияв слабкості й боягузтва та запрошення дати копняка. Він був людиною, яка хотіла війни заради самої війни... Гітлер не був нормальним державцем, а був доволі зловісним видом революціонера... Без Черчілля Гітлер досяг би тріумфу», — читаємо у книжці Себастіана Гаффнера «Черчілль. Біографія» (К.: Видавництво Жупанського, 2019).
Як не чули тоді, так не чують і зараз. Аби вилікувати політикуми від сліпоти, Володимир Горбулін пропонує: «Концепцію «Русского мира», яка де-факто перетворилася на відверто нацистську й шовіністичну, слід заборонити на міжнародному рівні — так само, як свого часу заборонили нацистську. І для людей (або держав), котрі її просувають, мають бути такі самі правові наслідки».
То — перспектива. А тим часом український цирк нікуди не поїхав; «перелік капітуляцій», як би висловився Черчілль, триває. Президент Зе клопочеться про спрощене громадянство для росіян. Якби він читав книжку Горбуліна, то, можливо, зостановився би на констатації: «Значна частина так званої опозиції схвалила захоплення Криму». Отаких співгромадян бракує нинішньому квартирантові Банкової? Вже не кажу про глибиннішу характеристику Горбуліним росіянства: «Чужа, чужедушна культура».
Іще у мирному 2009-му пан Горбулін радив: «Практику проведення парадів до Дня незалежності, важливих для патріотичного виховання, слід доповнити... проведенням військових навчань у регіонах України». У воєнному 2019-му це виглядає на аксіому. Проте не для жителів 95-го кварталу.
Щойно нова українська влада почала реанімувати «Мінський процес», не маючи ані досвіду, ні, здається, уявлення про дипломатію. А ось резюме людини, яка брала безпосередню участь у тих вимушених переговорах: «Відмова або зведення до мінімуму дипломатичної і зовнішньоекономічної взаємодії з ворожою державою та її сателітами; повне підпорядкування дипломатії Збройним силам та військовій пропаганді... У нинішній патовій ситуації Нормандський формат вбачається єдиним прийнятним форматом врегулювання українсько-російського конфлікту». До речі, В. Горбулін написав це ще 2015 року.
У спогадах «Мой путь в зазеркалье» Володимир Горбулін аналізує інтелектуальні джерела та стилістику правління Петра Порошенка. Висновок геть несподіваний для звичного українського політичного дискурсу: «Йому не приступне інакше розуміння світу через саме такі прочитані та непрочитані книжки». Взагалі серйозну літературу — байдуже, художню чи нонфікшн — Володимир Павлович вважає за «ліки від стратегічної недостатності». Утім людина з книжкою на Печерських пагорбах — річ екзотично-ексклюзивна.
А «їм би читати й перечитувати В. Черчілля та Ф. Рузвельта».
Бодай Мілошевського.
