Феміністка, поетеса й освітянка. Історія поетеси Уляни Кравченко

Юлія Шнайдер (справжнє ім’я письменниці) народилася 18 квітня 1860 року в Миколаєві на Львівщині, в родині повітового урядника, німця Юліуса Шнайдера. Її матір’ю була Юлія Лопушанська, донька священника УГКЦ. 

 

Коли Уляні виповнилося 10 років, її батько помер. Тож вона з матір’ю переїхала до її брата Омеляна Лопушанського, що був прокурором. Авторитарний дядько не лише не визнавав українську мову, а й забороняв читати українські книжки своїм родичам.

 

Тож мати, яка знала дуже багато українських і польських пісень, казок і легенд, навчала їх Юлію потайки від свого багатого, впливового, деспотичного брата. 

 

Можливо, обираючи свій життєвий шлях, Юлія відчувала, що її покликанням було передавати свої знання іншим? Тож без вагань вступила до вчительської семінарії у Львові. Там вона вирішила змінити своє ім’я Юлія на український відповідник — Уляна, а німецьке прізвище Шнайдер, що означає «кравець», — на Кравченко. 

 

Закінчивши семінарію в 1881 році, вона працювала вчителькою в школах Львівщини. У заклад, що в селі Бібрка, їхала з натхненням, сподіваючись працювати в ім’я добра і справедливості.

 

Насправді ж реальність виявилася доволі жорстокою: ідеалістичні погляди вчительки вщент розбилися у «місті торговців та гендлярів». Згадуючи школу в селі Бібрка, що недалеко від Львова, вона писала: «Там я пізнала всю красу і потворність реального світу, якого не бачила, коли вчилася вдома». 

 

Попри усі сумні «принади» Бібрки, Уляна Кравченко не розчарувалася в своєму педагогічному призначенні.

 

«Я хочу виплекати свідомих українців! Хочу дати їм повне відчуття любові й самосвідомості», — ці слова стали педагогічним кредо вчительки, яка вже торувала свій творчий шлях.

 

«Молись, дитино, за Україну, проси для неї світла, добра//Щоб край, де була твоя колиска,//тобі не взяла чужа рука//Вкруг холод — темінь... все те, що нищить//Полошить щастя, сни молоді//Молися — ворог загибель ладить//Тобі, дитино, твоїй сім’ї».

 

Просвіта і творчість поступово стали рівноцінними крилами Уляни Кравченко. 

Мине час, і Уляна Кравченко писатиме до Івана Франка: «В інших країнах так багато письменниць. Чому їх так мало в Україні? Чи можна мені зробити так, щоб їх стало на одну більше? Я не знаю. Тільки знаю, що в мені є пристрасть. Хочу силою слова змусити образи говорити. Щоб рухатися вперед, нам треба скористатися тими скарбами, яке накопичило людство».

 

Наважилася надіслати свою повість «Марта» до журналу «Зоря», в редколегії якого тоді працював Іван Франко. Поміж аркушів із рукописним текстом повісті він натрапив на її ліричний вірш «Згадай мене, милий». Тож волею випадку, можна вважати, стала відомою поетесою. 

 

А далі розпочалося листування між Уляною Кравченко та Іваном Франком, яке тривало понад 30 років. Інколи на тиждень приходило по 2-3 листи. У книжці «Пам’яті друга» опубліковано 84 листи з епістолярію письменників, проте це лише частина з того, що дійшло до читачів. 

 

Спочатку листування нагадувало обмін досвідом між наставником та письменником-початківцем. Згодом додалося трохи романтичного флеру і зрештою переросло в обмін думками між близькими по духу людьми.

 

Наскільки гаряче Франко привітав поезію, настільки не сприйняв надіслану прозу. Уляна Кравченко сприйняла цю критику як вирок і відтоді не бралася до написання прозових творів. 

Написала багато віршів для дітей, оскільки працювала з ними і для них, виховуючи юнь у любові до українського слова. Перша збірка поезій Уляни Кравченко Primavera, до якої увійшов вірш «Згадай мене, милий», вийшла в 1885 році.

 

Більшість поезій у збірці «В житті є щось», опублікованій у 1929 році, були патріотичною лірикою, тож майже одразу збірка потрапила під заборону як «відверто націоналістична». Всього було опубліковано 13 збірок поезій Кравченко. Остання вийшла друком у 1941 році, незадовго до нападу нацистської Німеччини на СРСР. 

 

Утім усе це буде пізніше, коли письменниця впевнено торуватиме свій шлях у літературі. Та кожен великий шлях має свій початок. Був він і в Уляни Кравченко, яка прагнула віднайти себе, знайти своє місце в житті і в літературі. 

 

Так само, як Франко оцінив поезію Кравченко, так само допоміг їй переїхати до Львова і отримати кафедру в Інституті Сестер Святого Василія Великого — першому приватному навчальному закладі для українок у Галичині.

 

Там, за її словами, вона намагалася «з ляльок зробити освічених і соціально активних жінок», і в цьому вона досягла значних успіхів. Вона також читала приватні лекції, про що пізніше написала в «Записках учительки».

 

Молода письменниця стає дедалі популярнішою, чоловіки пропонують їй руку і серце.

 

У збірці «Зів’яле листя» Іван Франко використав фрагменти зі «Щоденника самогубця», який Уляна Кравченко одержала від закоханого вчителя, який через нещасливе кохання вкоротив собі віку.

 

Уляна запропонувала почитати тексти Франкові, після чого поет використав деякі фрагменти «Щоденника» у своїх поезіях, вказавши в першій передмові на джерело.

Дружню підтримку від Івана Франка дівчина отримує, але мріє про значно більше, бо розуміє, що кохає Франка. Коли у грудні 1883 року письменник приїздить до Бібрки відвідати нову знайому, Уляна сповнена щасливого передчуття, але... Рядки, які вона прочитала в листі, одержаному вже після відвідин Франка, обпекли до глибини душі. 

 

«Правду кажучи, ви мені зовсім не сподобалися, — читала Уляна, не вірячи своїм очам. — Зріст зависокий, руки замалі, очі не блискучі. Ну, але то правда, кого пан Біг обдарував гарною, золотою душею, той повинен одним тим вдовольнятися».

 

Годі говорити, що коїлося в душі у юнки, а поет тим часом спілкується з іншими юними особами. У січні 1884 року відвідує вчительку з-під Дрогобича Ольгу Білинську, якій згодом й освідчився, проте за деякий час попросив скасувати весілля.

 

Як виявилося, поет захопився донькою польських аристократів Юзефою Дзвонковською. Сподівався, що з обраницею житимуть щасливо, та до весілля справа не дійшла — у дівчини виявили сухоти. 

 

Щодо Уляни Кравченко, то поет продовжував надсилати листи, в одному з яких написав: «Цілує вас ваш Іван». Закресливши хвилястими лініями перші два слова, Франко додав поетичні рядки: «Будь здорова, моя мила//Я не твій! Розлучила нас могуча сила//Де поставить кого доля, там і стій!//Моя ж доля — вітер серед поля».

 

Можна лишень собі уявити, що може відчути будь-яка дівчина, одержавши подібні зізнання, проте Франко продовжує її кликати до Львова, щоб порадитися в «особистих справах».

 

Вона каже, що не може приїхати через сильні морози та хвору матір. Одного разу хоче передати з листом засушену квітку. Та мати відмовляє: «Дай спокій, не нуди мудрого чоловіка, не посилай сіна». 

 

Уляна невипадково надіслала поетові засушену квітку, адже любила гербарії, але найбільшою її втіхою були квіти. Письменниця називала себе «королевою квітів», мала свої «цвітники», знала латинську термінологію рослин. Розповідала дітям про флору рідного краю, записувала діалектні назви рослин. 

 

Коли Уляна дізналася про те, що Франко побрався з Ольгою Хоружинською, вирішила покінчити життя самогубством. Лише за деякий час зуміла опанувати себе, працюючи у школах Львівщини.

 

А коли працювала на Дрогобиччині, познайомилася, а згодом вийшла заміж за вчителя Амбросія Нємєнтовського, який походив з польської шляхти та був старшим на 17 років. У цьому шлюбі народилося троє дітей: Теодора-Юлія, Єжи-Юрій-Богуслав та Юлія-Валерія.

 

Як зазначають дослідники творчості Уляни Кравченко, хрещення дітей в різних церквах — син у католицькому костелі, а доньки у греко-католицькій церкві — значно вплинуло на їхній світогляд та національну ідентичність.

 

Це особливо виявилося, коли вже дорослі діти обирали свою національну ідентичність. Єжи, який був польським офіцером, загинув під час польсько-української війни (збройного конфлікту між Польською і Західноукраїнською Народною Республіками на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918-го по 18 липня 1919 року).

 

На відміну від брата його сестра Юлія Нємєнтовська служила санітаркою в одному з підрозділів Української галицької армії. Непоодинокий факт, коли в одній родині сповідували діаметрально протилежні погляди...

 

Уляна Кравченко, яка глибоко переживала смерть сина, переїхала до Перемишля, де й продовжила свою літературну працю. Творчість письменниці охоплює широкий спектр: від жіночої емансипації та патріотизму, любові до рідного краю до проблем освіти.

Залишила письменниця й автобіографічну прозу: «Замість автобіографії», «Хризантеми», «Спогади учительки» (із висвітленням власного досвіду роботи в школах та аналізом стану освіти в Галичині).

 

Тривалий час була забороненою збірка «Для неї все!», де вміщено поезії зі стрілецькими мотивами, зокрема «Під Крутами», цикл «З пісень летунів».

 

Як дізнаємося з літературознавчих досліджень, Уляна Кравченко приховувала від чоловіка свою творчість. Щодо стосунків з Іваном Франком, то з ним вона листувалася, допоки у 1914 році попросила... більше не писати їй.

 

Та листування прагнула зберегти, саме тому закопала листи Франка під деревом у лісі. Дивовижно, але через тридцять років письменниця дістала на світ Божий свої скарби, проте прочитати ті листи вже було неможливо. 

 

Тоді вона написала у своєму щоденнику: «Якщо ті листи повернулися до мене в такому стані, то нехай і мої стосунки з тим чоловіком так і залишаться в таїні. Досить мріяти! Нам потрібні не слова, а дії! Тут, на землі, ми мусимо боротися. Треба вигнати ворогів із нашої землі, і вона має належати нам. За волю треба боротися».

 

Уляну Кравченко називали феміністкою, адже вона боролася за права жінок, їхній доступ до освіти. Свої погляди на світ вона описала словами одного з персонажів оповідання «Хризантеми»: «Світ сміється над жінками, що пишуть, і глузливо називає їх «синіми панчохами».

 

Але зараз кінець ХІХ століття. Сьогоднішня жінка йде до свободи. Мене захоплюють нові тенденції, напрями, лозунги. Так, щоб не бути смішною, треба отримати знання, бо знання — то є сила. Треба любити, цінувати науку мистецтва і повністю присвятити себе обраному шляху».

 

Ще в 1884 році Кравченко заснувала першу українську феміністичну організацію — Товариство руських жінок, яке сповідувало і просувало ідеї національної ідентичності, культури і освіти. У 1929 році Товариство вперше відсвяткувало День матері, і Кравченко присвятила цій темі кілька віршів і п’єс. Її навіть називали «матір’ю українського фемінізму».