Політичний сміх—2: «рускоязичне плебсоязичіє»

Літературний дебют Івана Семесюка змусив пригадати насамперед Леся Подерв’янського та Михайла Бриниха — за формою. Але ті зразки апелюють не так до політичної свідомості електорату, як до етичного та естетичного відторгнення мавпування «руского міра».

 

У цьому напрямку можна пригадати багатьох «серйозних» літераторів: Пашковського, Забужко, Щербака — вони також фіксують «міфотворчий клімакс» (І.Семесюк), але в іншому, не іронічному, діапазоні.

 

У «Щоденнику україножера» маємо — ніби реінкарнацію несамовитого Івана Вишенського з XVI століття — самопожертовну проповідь несумісності з усім, що походить з Росії. Як точно значить наприкінці книжки коментатор Андрій Бондар, «в Семесюка треба вчитись, бо якщо не вчитись у Семесюка, то доведеться все життя жити за Дуґіним».

 

 

Дуґін, щоби зрозуміліше, — сучасний російський інтелектуал, надихач-ідеолог «руского міра». Так, інтелектуали можуть бути й такими — в історії не бракує прикладів: д’Анунціо, Гамсун, Ґрасс. Двоє зі згаданих розкаялися, третій не дожив до скасування «державного гоп-менеджменту» (І.Семесюк). 

 

У Семесюковому тексті годі не завважити алюзій на Орвелла («міністерство покращення історичних фактів»). Але нашому авторові «уже не було сил дратуватися від цієї країни», як визначив пізніше Владислав Івченко у книжці «Третій фронт» (К.: Темпора, 2016).

 

Отже — суцільні ляпаси, «з погляду геополітичного феншую». Про Крим: «Засраний і заставлений тапчанами заповідник... Край Колишньої Слави Дриндурас — щільно заселений орками, поорченими агроельфами, чухонськими виселенцями, мусорами, георгієвськими кавалерами, особістами і гопніками... Чимала Луганьдонь — те саме, що й Дриндурас, але гірше».

 

Про Московський патріархат: «Мракослав’я... Бог прогнозованої зради... Сравь — підземне царство пітьми і каналізаційного смутку... Небесний світ з богами і преференціями». Про політиків: «Горбачорт... Айболіт Масакрович Вкравчук... Айболіт Давилович Купа... Вектор Крадійович Бджол-Прущенко... походженням із пробивних кріпаків».

 

 

Аж так до самого Господа, котрому, за Семесюком, постає запитання: «Час брати рішення і нарешті шо-то рєшать, бо ти вже всіх за...бав, народе мій».

 

Приблизно так, як і в Анатолія Крима, коли уявний Бог рефлексує на інвективи Шевченка: «Это не стихи. Это молитвы... Прислушавшись, Я понял, что он просит сотворить государство, которое не входило в Мои планы. Я всегда полагал, что Украине будет удобнее ютиться своими вишневыми садами и нивами в подбрюшье образования более величественного. Но он так неистово молился! Он кричал, бесился, негодовал, притягивал небо к земле! Он даже угрожал Мне жуткими казнями, отрекался от Меня, яростно проклинал, а затем опять просил! В конце концов, Я не устоял».

 

Іван Семесюк не такий поблажливий, як Анатолій Крим. Зважаючи на «цивілізаційну профнепридатність» росіян, він пропонує ельфам-українцям єдино можливу реакцію, як-от коли в турецькому «ол інклюзив» готелі москаль почав качати права «руского міра»: «Але ельф не розгубивсь, підвівся з рушника, і пролунало над топчанами переможне агроельфійське «Шо?! Шо, блядь чьо?! Шо ти чьо, блядь?! Шо, сука чьо?!».

 

Московит злякавсь, втік і розчинився в катакомбах свого санаторного сховища». Як на мене, це є парадигмою встановлення миру у російсько-українській війні. А далі — за згаданим В.Івченком: «Війна не закінчена. Так, ми створили третій фронт і відбили напад, але треба поставити фінальну крапку: піти походом на Москву й винищити кремлядь у її лігві. Без цього війна триватиме ще довго».

 

 

Третій фронт, за Івченком, — поборення символічної залежності. Про те саме — і у Дмитра Корчинського: «Буш — людина недалека, однак, не позбавлена своєрідної селянської кмітливості. Він не займається економікою. На те є бухгалтери. Він переймається колективним підсвідомим. Він думає не про те, як підняти індекс Доу-Джонса, а про те, як підняти віру. Тому він і вийшов з договору по ПРО... Американці мають відчути, що вони, як і раніше, не залежать від світу. А світ від них залежить. Бажаючи витягти економіку, Буш не збирається вкладати в неї гроші. Натомість багато мільяр­дів він вкладе у протиракетну оборону. Себто у віру» (Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016).

 

У віру вкладає сподівання й Антін Мухарський у книжці «Сказкі русскаго міра» (Х.: Фоліо, 2015; К.: Люта справа, 2016). Власне, це не так археологія «руского міра», як історія повсякдення пострадянщини, «побутова демонологія совка... Світ цивілізаційних дебілів... Людиноподібний біоматеріал... Вузькоокі дикі люди, вдягнені в брудні майки і облізлі сині труси... Татаро-монгольська гопота».

 

Книжка Мухарського, котрий перед тим зажив слави Ореста Лютого у нищівних травестіях «пєсєнь о главном», здається, не перевищила планки «Щоденника україножера» (хоч А.Мухарський і був «польовим куратором» «Жлобології»).

 

Проте «Сказкі...» лишаються справжнім пасовиськом для колекціонерів афоризмів, метафор, порівнянь та інших лінгвістичних перверсій. А з точки зору історичної семантики — подовженням рефлексій Фьодора Достоєвского: «На что вам был весь этот народ? Надо было связаться с людишками! Зачем, для чего? Соединять общество? Да разве они соединятся, помилосердствуйте!.. Уроды» (Бесы. — К.: Борисфен, 1994).

 

На такому тлі з’явилося нове літературне ім’я, з якого і почалася ця розлога розвідка: Єлизавета Мельниченко. Які були її шанси утриматися в такому сусідстві? Гадаю, сама авторка збагнула безперспективність свого дебюту

 

Попри бенгальську яскравість фабули «Іншопланетної Рашки», то був глухий літературний кут. В історії літератури, здається, немає прикладів, коли б іноземці дошкульніше познущалися з правителя, аніж власні громадяни-літерати.

 

Тож у другій своїй книжці — «І засяє сонце» (К.: Український пріоритет, 2018) — Є. Мельниченко круто кладе стерно в бік власне вітчизняної дійсності. Цю повість уже заселяють винятково співвітчизники. З одного боку ті, що мають «скромний особняк-копію Білого дому в Вашингтоні», з іншого — такі, в яких «практики повернення хабарів ще не було».

 

Тобто корупціонери зверху і знизу. «Кошмарний сон чи кошмарна дійсність?» — запитує авторка себе і нас.

 

Це питання, котре намарне намагався розв’язати найпроникливіший письменник ХХ століття Франц Кафка. Не спромігся однозначно відповісти жоден зі хрестоматійних інтелектуалів, які аналізували Кафку. Гадаю, Є.Мельниченко не збирається (принаймні зараз) сперечатися з ними?

Ну так — пані Мельниченко на лаври Кафки (можливо) не зазіхає; «просто сміється».

 

Але ж які тоді її перспективи посеред Семесюків-Мухарських-Кримів? Вона не поступається їм у рівні гумористичної рефлексії, але надалі змагатися на цьому полі — для неї, здається, програшно. Її козир — не ерудит-пасьянс, а емоційне спостереження.

 

Пані Єлизавета може-здатна творити тексти, вважай, на порожньому місці — на тому, де залишила літературу (поки що?) Марина Мєднікова: гумористична рефлексія у діапазоні, що не має межі. Весела спостережливість за геть не смішними реаліями. 

 

Отже, цілком імовірно очікувати від Єлизавети Мельниченко чогось на кшталт Чорногузового «Аристократа з Вапнярки» — весело-кисло-драматичних пригод держслужбовця у сучасних управлінських нетрях. Дві її попередні книжки свідчать: вона здатна писати на рівні Крістофера Баклі з його «Сум’яттям у Білому Домі».

 

А може, не виключено, її поверне у бік суто символічний — і тут безліч шляхів. Приміром, щодо міфічних поганок: Щорс, Пархоменко, Ватутін, Кудря... Як казав Мераб Мамардашвілі, «є певний закон внутрішньої форми, що пов’язує наші імена й прізвища з життям» (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Щоправда, ім’я останнього терориста Кудрі нарешті зникло з київської мапи місяць тому.

 

Або напише про «рускоязичне плебсоязичіє», — головний, як вважає Євген Пашковський, символ-гальмо всього нашого тридцятирічного поступу (Щоденний жезл. — К.: Генеза, 1999). «Будяки треба видирати з корінням» (І.Семесюк).