Політичний сміх: рецензія на книжку Єлизавети Мельниченко «Іншопланетна Рашка»

23.04.2019
Політичний сміх: рецензія на книжку Єлизавети Мельниченко «Іншопланетна Рашка»

Рік тому Володимир Даниленко, вигадник різноманітних літвідзнак (починаючи з «Коронації слова»), заснував премію «Літературні відкриття року» — від імені Київської організації Спілки письменників, яку нині очолює.

 

Серед лауреатів — дебют Єлизавети Мельниченко «Іншопланетна Рашка» (К.: Український пріоритет, 2017).

 

А вже наступного, 2018-го, виходить друга книжка молодої авторки «І засяє сонце» (там-таки).

 

Нелегко навернутися до читання невідомого літерата, коли анотація до дебютної книжки рясніє безсоромною рекламою виробника, як-от: «Продовження відомого твору Івана Франка «Захар Беркут», переміщення мольєрівського «Міщанина-шляхтича» в наші дні».
 
Можливо, така ведмежа послуга і додає кілька читацьких одиниць, та єство цього поповнення настільки дике, що навряд чи порадує автора.
 
Критикові доводиться продиратися і крізь більш засмічені анотації. Звісно, у книжках Є.Мельниченко не пахне ні Франком, ані Мольєром — та коні не винні. Дебютантка справді має потенціал, що не потребує декоративної протекції.
 
Її «Іншопланетна Рашка» — таке собі резюме, що, напевне, зупинить увагу літаналітика. Пані Єлизавета написала, сказати б, обов’язкову програму з літературного фігурного катання. І то — на чужу музику, аранжовану по-українському. 
 
 
«Іншопланетна Рашка» («на цій планеті є своя Москва, свій Київ і навіть свої Канарські острови») — разок анекдотичних «історій» про Путіна, нанизаних на нитку російського «перемогобісся» у параноїдальному прагненні «навести порядок і встановити процвітання». 
 
В українському письменстві такого жанру традиційно немає через просту причину: в Києві головні винуватці наших бід ніколи не сиділи, а сміятися з губернатора (у суті справи, за багатовікової російської окупації всі правителі України такими й були) — не тема для справжнього літератора.
 
Як там у Стендаля: «Коли атакуєш що-небудь на небесах — бери на приціл самого Бога» (Червоне і чорне. — К.: Основи, 1999).
 
 
Першим пострілом на українських теренах був Шевченків «Сон», за що, власне, автора — столичного денді — й заслали солдатом у прикаспійську пустелю. За Сталіна усні анекдоти про вождя правили підставою до запроторення у концтабори. У пізнішій Росії «ліберально» позбавляли можливості публікуватися, як-от Віктора Шендеровича. Власне, від його «Ляльок» (1998) і почалося відродження жанру політичної карикатури.
 
Невдовзі Сергій Рахманін учинив із Шендеровичем так само, як Котляревський із Вергілієм, — перелицював «Ляльок» на український лад у книжці «Руки, качающие колыбель демо­кратии» (К.: Дзеркало тижня, 2002).
 
Проте українські видавці припинили сахатися таких сюжетів лишень під кінець Ющенкової каденції. 2010-го з’являється прикметна книжка: Анатолій Крим, «Труба» (К.: Радуга; Самміт-книга). Це вже не так комікс за новинною стрічкою, як спроба реанімувати традицію Котляревського — сміятися, коли іншого способу суспільної реакції немає. 
 
 
Звісно, ознаки політичної хронології є й тут. Саме тоді інформаційну поверхню знову затягнуло шумовинням газових угод із Росією. Відтак — «без еды, без работы, развлечений, семьи и даже, не дай бог! — без водки жизнь возможна, без газа — нет!». Знаходимо тут і низку упізнаваних персон, наприклад, «штатного ассенизатора» Зінку-дискотеку — Зінаїду Германівну Герінґ, яка «закончила разведшколу и по заданию Центра внедрилась на вражескую радиостанцию разлагать ее изнутри».
 
Як мусив читач сприймати весь той карнавал? Мабуть, як анекдот седативної дії. Бо від сторінки до сторінки подибуємо поради анестезіолога: «Ты не думай пока, тебе врачи запретили много думать... Ты выпей, Миша, выпей! Умом Россию не понять!.. Трезвость сестра пессимизма! Отчего люди пьют? Да потому что после выпивки жизнь наполняется радостным смыслом!». Не думаю, що Анатолій Крим виконував спецзавдання із навіювання. Це, радше, діагностика, вивчення народу за методикою «Мертвих душ».
 
А ситуація «Мертвих душ» — то екзистенційний глухий кут, де «уму нерастяжимо до костей мозга» (А.Крим). У тому глухому куті може бути цілком комфортно — усім персонажам Гоголевого роману; згодом — переважній більшості «радянських людей»; тепер-от — значній частині українського електорату. Тут панує своя культура — нескінченна ротація осміяних побутових сенсів: «Крокодил» і «Перець», Тарапунька і Штепсель, Вєрка Сердючка і «95-й квартал».
 
Вишукувати насолоду у зґвалтуванні під «пєсні о главном» — назагал, релігійна практика. Її рятує лишень домінанта емпатії, милосердя-співчування. Емпатійний гумор творить вабливий ностальгійний серпанок, і тоді маємо, наприклад, один із кращих романів Андрія Куркова «Сады господина Мичурина» (Х.: Фоліо; Москва: АСТ, 2002). Зрештою, не тільки цей твір: чи не всі головні персонажі А.Куркова — ті самі біблійні блудні сини, яким наперед вибачають все, — навіть перед поверненням, навіть тоді, коли вони й повертатися не збираються.
 
Утім, Андрій Курков — не політтехнолог, а реєстратор, такий собі імпресіоніст-соціолог від літератури. Співчутливо живописуючи «совкову» ментальність, що тепер точніше означується як «русскій мір», він мимоволі прозирає таке, що пригадаєш Нострадамуса: «Академика Голобородько командируют на дрейфующий остров и прибудут они через две недели, спрыгнув с парашютами с самолета, на котором летчик Чкалов будет совершать беспосадочный перелет в Америку».
 
На відміну від А.Куркова А.Крим не розтає перед видом заблудлих овець, бачить, що «человеческие «бабуины» быстро размножаются. Как станет их половина населения, так и хана государству!». Також ніби про наше найсьогодніше сьогодні, але написано п’ять років тому — в романі-анекдоті «Украинская каб(б)ала» (Канів: Склянка часу, 2014), де Анатолій Крим далі заглиблюється у соціальну антропологію.
 
Якщо у «Садах пана Мічуріна» та у «Трубі» спільна і стилістика, і семантика («восхищаюсь историей для общего развития... описываю события, мысли всякие регистрирую»), то тут уже сцену щільно заставлено провокативною конкретикою: «Печерский районный суд и группа независимых наблюдателей из числа воспитанников спортинтернатов... От следователей прокуратуры потребуется максимум фантазии и хладнокровной убежденности» — і тощо, тощо. 
 
Проте це не весела розмальовка новинних стрічок. А.Криму муляє не так політичний пейзаж, як причина виникнення сучасних українських перверсій. І цю причину він шукає саме там, де вона завжди і всюди ховається — на символічному рівні. Тож фабула роману обертається навколо одного з головних українських Знаків — навколо Шевченка. Мовляв, у нашій ментальності він досі позиціонований неправильно; «многократным повторением имени впаян в литературу», через що важко розгледіти справжню суть.
 
А поверхневими зблисками залюбки користуються всілякі небезпечні кон’юнктурники, як-от члени Спілки художників, малюючи картини «Шевченко в кабине комбайна», «Шевченко лакомится конфетами фабрики «Рошен» і подібне. На цьому ґрунті «с невероятной быстротой расплодились тараканы, которые научились ораторствовать и даже плакать» — корисні для Росії та її п’ятоїколони в Україні профпатріоти.
 
За Кримовою «історією» Тарас Григорович «воскресає» і намагається стати членом нинішньої Спілки письменників, де стикається з прозоро закамуфльованими персонажами: «Любовь Горгоновна... Лариса Полубарская, магистр Центра нетрадиционной эстетики... Дамы из Спилки литераторов, на лицах которых перламутром сверкали скрытые пороки». Ця лінія ріднить «Каб(б)алу...» з Винничуковою «Мальвою Ландою» (2003) — хіба в А.Крима місце зверхньої іронії посідає нетолерантний сарказм. Та обидва літерати однаково безжально знущаються зі ще одного пострадянського символу — Спілки письменників.
 
Не стверджуватиму, що Анатолій Крим писав «Українську каб(б)алу» з метою підважити сучасну йому міфологію, а не задля розваги. Утім, це те саме питання, що не дає спокою літературознавцям: чи Котляревський тільки розважався своєю «Енеїдою»? Цілком згоден із поглядом на такі ситуації в Альбера Камю: «Символ завжди перевершує того, хто з нього користається, і примушує його насправді сказати більше, ніж він того б хотів» (Вибрані твори у трьох томах. Том 3. — Х.: Фоліо, 1997).
 
Роман А.Крима вийшов на початку 2014-го у маленькому видавництві, а вже наприкінці того ж року його випускає найбільше — «Клуб сімейного дозвілля», утричі вищим накладом. Між цими перевиданням на прилавки лягає геть несподівана книжка: Іван Семесюк, «Щоденник україножера» (К.: Люта справа). На другій сторінці — її гасло: «Десакралізація або смерть!». Як замислитися, — зовсім не анекдотичне мотто. Жорстоке, невблаганне, невідворотне.
 
Іван Семесюк писав цей текст від весни 2013-го. Отже, можна зробити межову позначку: під кінець Януковичевого правління в літературі почалася сміхова деконструкція радянських символів. 
   
* Статтю «Політичний сміх-2» читайте у завтрашньому випуску «УМ».

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>

  • У культури відбирають 7 мільярдів

    Українське кіно не фінансується державою з нового року. Ще на Львівському книжковому форумі у кінці вересня 2019-го, тепер уже ексміністр культури Володимир Бородянський переконував видавців, що треба вибороти право отримувати з держбюджету гроші на закупівлю книжок для бібліотек. >>