Два роки поспіль ми не вручали дипломів лавреатам рейтингу. 2012-го здійснили такий собі телевізійний брифінг у півторагодинній програмі Тетяни Гончарової на Першому каналі.
Результати 2013-го розіслали поштою — під час Майдану, ясна річ, було не до церемоній. Наступна груднева експертна сесія (2014) традиційно відбулася у гостинному подільському будинку «Смолоскипу».
Перед самим зібранням, як завжди, заїхав із волонтерським вантажем (канцтовари, чай-кава-печиво) керівник торгово-видавничої фірми «Самміт-Книга» Іван Степурін і каже: видавці скучили за святковим книжковим дійством — давайте придумаємо якесь театралізоване нагородження?
Так ми опинилися в аристократичному салоні дореволюційного кінноспортивного товариства, де нині театр «Сузір’я».
Ірина Ступка, що працює там разом з Олексієм Кужельним, взялася зорганізувати церемонію. Студентська театральна група втілила задум весело й захопливо. Запам’ятався й досі небачений на «Книжці року» аншлаг.
Зал «Сузір’я» уміщує заледве сто глядачів, а прийшло стільки, що не вистачило й додаткових стільців у всіх проходах, а на обидвох вхідних дверях так сильно скупчилися гості, що двоє видавців не змогли пробитися, аби одержати на сцені свої нагороди.
Одним із ведучих на тій церемонії був експерт «КР» Дмитро Дроздовський. Широко ерудований, з почуттям гумору і добрим публічним мовленням, він, безумовно, неабияк додавав дійству вабливості.
Дмитро вів і три наступні нагородження (2015, 2016, 2017). А 2018-го стався скандал із плагіатом. В Інституті літератури створили слідчу комісію; «Книжка року» призупинила експертне членство Д.Дроздовського до з’ясування.
Як ремарка: плагіат, звісно, крадійство. Та мені не дається до розуміння інше: це ж як треба зневажати свою голову, аби видавати чужі думки за власні?!
Звісно ж, щороку з’являлися й нові експерти. Якось зайшов на сайт Інституту історії України і був приємно вражений його високим навігаційним рівнем.
Дзвоню професорові Кульчицькому, ділюся «відкриттям». Цим опікується вчений секретар Інституту Геннадій Боряк, — каже Станіслав Владиславович, — познайомити? Авжеж.
Перед тим знову пірнув до інтернету й поновив у пам’яті, що ім’я архівіста-укладача-коментатора Г.Боряка значиться у багатьох історичних топ-виданнях раніших рейтингів.
А вже під час зустрічі-знайомства дізнаюся, що етнограф Олена Боряк, авторка кількох так само резонансних досліджень — його дружина. Щиро вдячний обом за згоду увійти до експертного кола «КР»! У рейтингу-2018 упорядкована паном Геннадієм (у колективному співавторстві) збірка документів «Слідчо-наглядові справи Тараса Шевченка» (К.: Арій) посіла друге місце у своїй підномінції, а підготовлене (разом iз Марією Маєрчик) видання «Криптадії Федора Вовка: винайдення сороміцького» (К.: Критика) стало лавреатом серед етнографічної літератури.
Перший лавреат першої премії «Нонфікшн» Ярослав Тинченко.
Фото Лізи Абрамової.
А оце вже мені дзвонить Тарас Федюк: мушу скласти із себе обов’язки експерта рейтингу — треба зосередитися на власних мемуарах. Але запроси до «Книжки року» Людмилу Дядченко — мало що добра поетка, вона і вправна літературознавиця, знається на сучасному письменстві усього спектра.
Ще одна наша давня експертка Юка Красюк порекомендувала перекладача і маркетолога Олека Веремко-Бережного та чільних книжкових промоутерів у Черкасах Людмилу Фіть і Юлію Чебаненко.
Оксану Овсіюк «порадила» її книжка: «Життя після окупації: побут киян 1943-1945 рр. (К.: Дуліби, 2017). Того року Леся Коваль запропонувала «Книжці року» зорганізувати на Форумі дискусійний кластер «Нонфікшн».
В одному із семи «круглих столів», де обговорювалися стан і перспективи жанру «історія повсякдення» по-українському, взяла участь пані Овсіюк — і по тому запросив її до експертної роботи. Погодилася!
До речі, саме на тому Форумі ми оголосили заснування премії «Нонфікшн» для вітчизняних авторів. Експерт «КР» Володимир О. Тихий перерахував на Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» кошти на чотири преміальні роки наперед, а щороку заохочення становить 40 тисяч гривень для лавреата і 25 тисяч для фіналіста. 2017-го тріумфували Ярослав Тинченко (Лицарі Зимових походів 1919-1922 рр. — К.: Темпора) і Леонід Ушкалов (Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди. — К.: Дух і Літера).
2018-го лавреатом став Володимир Єрмоленко (Плинні ідеології. — К.: Дух і Літера), а фіналістом Володимир Панченко (Повість про Миколу Зерова. — К.: Дух і Літера). Сам пан Тихий випустив книжку «Що читати: знайомство з nonfiction» (К.: Дух і Літера, 2017) — збірку рецензій на популярні нині на Заході твори, вельми корисні для перекладу й видання в Україні.
А ще Володимир Олексович порадив залучити до експертизи журналіста-екологіста Олега Листопада і соціолога Олександра Стегнія.
2014-й був не лише роком потужного розгону нонфікшн’у на українському книжковому ринку. Почалася війна. Перша реакція видавців — публікація перекладів з цієї трагічної проблематики. «Видавництво Старого Лева» випускає «Бойню номер п’ять» Курта Воннеґута. «Клуб сімейного дозвілля» — шість романів Ериха Марія Ремарка. «Видавництво Жупанського» — «Воєнні записи 1939-1944» Антуана де Сент-Екзюпері.
Чернівецькі «Книги-ХХІ» уперше перекладають українською канонічні спогади з Першої світової Ернста Юнґера «В сталевих грозах». З’являються дві книжки про російсько-грузинську війну 2008 року: Ака Морчиладзе, «Прогулянка на війну» (Х.: Клуб сімейного дозвілля) та Баса Джанікашвілі, «Гра у войнушку» (К.: PR-Prime Company).
Львівська «Астролябія» починає друкувати кількакнижковий практичний довідник майора швайцарського спецназу Ганса фон Даха «Тотальний опір».
Юрій Щербак завершує свою трилогію (Час смертохристів; Час великої гри; Час тирана. — К.: Ярославів Вал) — коли вийшла перша книжка у 2011-му, її сприйняли за фантастику. Тепер добре видно, що то є, сказати б, сценарний реалізм, що потроху, хоч як прикро, справджується.
Та, як на мене, найпомічнішим для розуміння того, що коїлося в Україні 2014-го, було тритомове дослідження Станіслава Кульчицького «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні» (К.: Темпора). У першій книзі напрочуд переконливо проаналізовано незмінну суть соціо-державного покруча, довший час відомого під назвою «СССР» — чи не найбільшої ракової пухлини світу. Дослідження дістало статус Ґран-прі’2014.
Повертаючися до перманентного оновлення експертного складу рейтингу. Восени 2018-го мене запросили до комісії з відбору книжок для наповнення бібліотечних фондів, що здійснює Мінкульт через свій підрозділ — Український інститут книги.
Два роки перед тим я відмовлявся від такої «честі» — положення про закупівлю було виписано по-шахрайському, і підставлятися ширмою під чиновницькі оборудки не випадало.
Коли директором УІКу стала О.Коваль, їй вдалося скасувати деякі одіозні пункти регламенту. Тож радо зголосився їй допомогти з вибором асортименту.
Отже, треба було оглянути-оцінити дві з половиною тисячі книжок упродовж трьох днів — вельми щільний графік; ясно, що працювати доведеться з ранку до вечора. До експертної ради увійшло 36 осіб. Проте, перші два дні поруч зі мною працювали лише одні й ті самі сім-вісім персон.
То були люди, практично обізнані зі специфікою книжкового рейтингування: нинішні експерти «КР» Ольга Крекотень та Наталя Марченко, колишні наші експерти Тетяна Стус та Ірина Кучма.
А ще — медіа-аналітик Діана Дуцик, менеджерка програми культурних ініціатив фонду «Відродження» Радослава Чекмишева, харківський літературознавець Ростислав Мельників — їх і запросив до кола «Книжки року»
. А ще — фахівця з книжкової логістики Артема Лобанова, котрий на той час очолював відділ бібліотек Інституту книги.
Решта членів комісії підтягнулися аж у другій половині останнього робочого дня. Кажуть, ми ознайомилися з асортиментом через видавничі сайти. Овва! Рекомендації споживачам на підставі реклами виробника — оце так експертний рівень! Утім, я їх розумію: запропонована процедура відбору була підступно-примітивною. Вимагалося лише проставити проти кожної книжки-претендента «за» чи «проти».
Можна було поставити «за» усім автоматично або — усім «проти». Найсмішніше, що такий «експерт» нічого би не порушив; найсумніше — хоч як голосуй, а за такої схеми вибудувати рейтинг не вдасться. Бо ж ази соціології: бінарне оцінювання непридатне для обробки великих статистичних масивів.
Та ще й без будь-якого розмежування книжок за видами, жанрами, цільовою аудиторією. А найтривожніше те, що не оприлюднено зведену таблицю: хто, за що і як голосував. У цій непрозорості може ховатися все, що завгодно — в тому числі і корупційна «темна кімната».
Аж ніяк не стверджую, що 120 мільйонів бюджетних коштів пішли на випадкові книжки. За більшість закупленого не соромно. Але ж чи можна вважати, що до бібліотек відправилися видавничі вершки року, коли не розглядалися справді подієві новинки «Темпори», «Критики», «Лютої справи», «Акти», «Видавництва Українського католицького університету»? Може, ці видавці просто не схотіли брати участі в чужому маскараді? Тоді знімаю перед ними капелюха.
Я зустрічався з усіма дев’ятьма попередніми міністрами культури, пропонував гранично прозору і соціологічно обґрунтовану модель наповнення бібліотечних фондів — закупівлю за результатами «Книжки року». Ніхто з них не спромігся вказати на сумнівне місце у пропонованій технології — усі демонстрували захват і готовність. А далі падала завіса непробивного мовчання.
Так, покладав надії на створення Українського інституту книги. Пан Ніщук навіть запросив обговорити можливість обійняти посаду директора нової структури. Питає: що, на вашу думку, треба зробити для ефективної роботи УІКу? Перше, кажу, треба піднести статус очільника до рангу заступника міністра — як то є у Польщі, досвід якої і покладено в основу закону про Інститут.
Бо з директором бібліотеки — саме на такому рівні трактують у Мінкульті Інститут книги — комунікувати у міністерствах фінансів чи економіки просто не стануть.
А контактувати з ними доведеться найперше, бо наявні директивні документи не відповідають сьогоднішнім викликам, а отже, підлягають кардинальній зміні. Бачу, теза не сподобалася. Розмова переходить на зарплатню.
Присутня перша заступниця міністра озвучує цифру від двох до чотирьох тисяч гривень. Відповідаю: якщо візьмуся за справу, змушений буду відмовитися від усіх інших своїх проектів та відповідних прибутків, а пропонована сума покриває хіба третину.
І тут чую: а навіщо вам відмовлятися від власних справ? Мовляв, «підставимо плече»...
На цьому мій кастинг до лялькового театру закінчився. А винаходження велосипеду за бюджетні гроші триває.
...Три роки церемонія «Книжки року» відбувалася у бібліотеках: двічі у Національній науковій імені Вернадського, а результати рейтингу-2017 оголошувалися у Бібліотеці імені Максимовича Національного університету імені Шевченка.
Перед тою останньою церемонією справи з її можливим фінансуванням стояли геть кепсько, тож на своїй сторінці у «Фейсбуці» ми звернулися до усіх симпатиків: допоможіть, коли можете.
Відгукнулися десятків зо три благодійників, у тому числі й видавці та письменники: Галина Малик, Олександра Гаркуша, Марина Гримич, Валентина Кирилова, Ян Валетов; дехто перерахував кошти інкогніто.
Фігурували три- і навіть чотиризначні суми переказів. І раптом телефонний дзвінок від народного депутата Ірини Луценко, з якою досі не були особисто знайомі: хочу зробити внесок на проведення «Книжки року» — від себе і Юрія Віталійовича. Озвучена цифра була п’ятизначною.
