Цьогоріч письменникові Євгену Гуцалу виповнилося б 80. Але його раптово не стало влітку 1995-го.
У школі за програмою п’ятикласники знайомляться зi щемливим оповіданням «Лось» Євгена Пилиповича. Але то лише дещиця.
Про автора з когорти шістдесятників ми говоримо з письменницею Лесею Ворониною, яка юнкою познайомилася з творчістю Євгена Гуцала, а його дружиною стала значно пізніше.
За «Ментальність орди» хотіли притягти до суду
— Пані Лесю, давайте почнемо, умовно кажучи, з географії. Євген Гуцало, який народився на Вінниччині, навчався у Ніжині Чернігівської області, потім жив у Києві, поїхавши до родичів на схід України, ділився: у зросійщеному середовищі уже за кілька днів зникало бажання писати. Чому так гостро письменник реагував на, здавалося б, елементарну мовну ситуацію, особливо у радянські часи?
— Мені здається, що сьогодні, попри всі мовні баталії та проблему українсько-російської двомовності, яку відомий мовознавець Юрій Шевчук назвав «мовною шизофренією», багато наших співгромадян просто не уявляють, якою була ситуація в 60-70-тi роки минулого століття. Тоді мова була таким собі маркером, за яким тебе миттєво ідентифікували. Якщо ти розмовляв українською, то вважався безнадійним селюком, невдахою, неспроможним пробитися у касту «володарів життя».
А от російська одразу підносила тебе на вищий щабель, давала можливість просуватися по комсомольській і партійній лінії, здобувати наукові ступені чи ставати начальником більшого чи меншого масштабу й отримувати при цьому всі, належні номенклатурі, бонуси: квартиру, машину, дачу, спецрозподільник. Але для цього треба було мати гнучкий хребет, а Гуцало абсолютно не вмів пристосовуватися, і втрата рідної мови була б для нього втратою самого себе. Бо реалізуватися він міг лише як письменник, і писати міг лише українською.
У часи дрімучого «совка» людина, котра свідомо скрізь і завжди спілкувалася українською, почувалася білою вороною. До неї пильно придивлялися кадебісти й добровільні стукачі, вона викликала підозру й потрапляла в число «недоторканних». Євген Пилипович, як і більшість його друзів-шістдесятників, уже на початку своїєї літературної діяльності потрапив під недремне око КДБ.
Хтось із тих молодих, талановитих, відчайдушних і наївних «дітей відлиги» зламався, хтось, як Григір Тютюнник і Віктор Близнець, покінчив життя самогубством, не схотівши жити у спотвореному тотальною брехнею світі. Хтось, як Ліна Костенко і Валерій Шевчук, на довгі роки замовк. Хтось, як Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, пішли на відверту конфронтацію з владою і стали в’язнями сумління.
— Євген Гуцало ще у 1995 році казав: «Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ російського народу, нам постійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства». Як довго пан Євген досліджував цю тему? Чому публічно її актуалізував на сторінках «Літературної України»?
— Коли 26 серпня 1993 року в «Літературній Україні» з’явилася перша стаття з циклу «Ментальність орди» — «Всяка хурда-мурда, або ж Стамбул — столиця Росії?», то вона справила ефект розірваної бомби. Нагадаю, минуло лише два роки з моменту, коли ВР ухвалила Акт проголошення незалежності України, і більшість наших співгромадян усе ще перебувала у полоні ілюзій щодо «братнього російського народу». Адже історія українсько-російських стосунків була сфальшована й переписана московськими пропагандистами.
Євген Пилипович розумів, що впродовж кількох століть свідомістю українців маніпулювали, формуючи комплекс «молодшого брата», навіки пов’язаного з великим і могутнім «старшим», і що ці нав’язані стереотипи необхідно було спростувати. Зрозуміло, що прихильники «русского міра» миттєво зреагували — вони звинувачували автора статті у ксенофобії й зоологічній ненависті до росіян, закликаючи притягти його до суду.
Але річ у тім, що у своїх статтях Євген Пилипович спирався на свідчення саме російських воєначальників, істориків та письменників — співців «єдіной-нєділімой» Росії, яка впродовж віків підкорювала інші народи, перетворюючи їхні землі на свої колонії. Задля цього йому довелося працювати з першоджерелами: історичними розвідками, мемуарами, подорожніми нотатками іноземних послів та мандрівців, що в різний час побували в Московії, а пізніше в Російськiй імперії та познайомилися з дикими звичаями цієї держави.
А чому Євген Гуцало надрукував свої полемічні статті саме в «Літературній Україні»? Певно, через те, в 90-х роках це була газета, якій довіряли, адже там друкувалися письменники, котрі заснували «Рух», відомі історики й публіцисти, правозахисники й представники української діаспори. Тодішній головний редактор «Літературки» Василь Плющ був другом і однодумцем Євгена, і він поділяв його бажання — донести до свідомості наших співгромадян, що Росія — це хитрий і підступний ворог, який будь-що намагатиметься знову перетворити Україну на свою колонію.
Книжка «Ментальність орди» вийшла у видавництві «Просвіта» 1996 року, вже після раптової смерті Євгена Гуцала. Але, на жаль, iз кожним роком вона стає дедалі актуальнішою. Особливо сьогодні, коли ворог окупував Крим, а на сході йде неоголошена війна.
«Мертву зону» заборонили на довгих 15 років
— У 1960-х, у часи відлиги, у журналі «Вітчизна» надрукували «Мертву зону» Євгена Гуцала. Спілка письменників висунула тоді його на Шевченківську премію. Але у Мюнхені повість передрукував часопис «Сучасність», і книжку заборонили на довгих 15 років. За словами самого пана Євгена, його з якою лише «ідеологічно-лікувальною гряззю не змішували!» Як це позначилося на його письменницькій долі?
— Повість «Мертва зона» — це страшна правда про трагедію українців, що опинилися на окупованій німцями території, які стали заручниками і окупантів, і партизанів. Адже, вбивши німецького офіцера чи солдата, партизани ховалися в лісах, а селян — дітей, жінок, старих — фашисти розстрілювали.
Радянські партизани приносили в жертву беззахисних людей за прямим наказом iз Москви, аби серед мирного населення було якомога більше безневинних жертв, адже в очах кремлівських керівників людське життя, а особливо життя українця, не варте було й ламаного шеляга. Зате в газеті «Правда» з’являлися все нові й нові статті про звірства німецьких окупантів.
Ясна річ, Жені цього не пробачили. Лише тепер, коли з’явився доступ до архівів КДБ, я дізналася, що, починаючи з кінця 60-х, на Гуцала було заведено справу. Окрім того, кадебісти щомісяця надсилали донесення до ЦК компартії України, де Гуцала характеризували як буржуазного націоналіста і людину з антирадянськими поглядами.
— Пані Лесю, коли ви особисто дізналися про письменника Євгена Гуцала?
— Мені було років 15, коли до рук потрапила зачитана до дірок книжечка «Серпень, спалах любові». І я закохалась у Гуцалову прозу на все життя. Особливо вразив його абсолютний слух — дивовижне відчуття мови, коли найтонші людські почуття можна передати словами так, як геніальні композитори передають музикою. Це настільки контрастувало з фальшиво-пафосними соцреалістичними творами, які ми мусили вивчати за шкільною програмою, що я перечитала всі видані на той час книжки Євгена Гуцала. Ось так це почалося (усміхається).
— Як могло статися, що повість «Сільські вчителі» — про село, батьків-учителів, про післявоєнну убогість їхнього буття — вийшла російською у Москві в «Дружбе народов», у видавництві «Молодая гвардія», її переклали в Білорусі — в журналі та у видавництві, надрукували німецькою в Берліні, румунською в Бухаресті, чеською в Празі — і лише в Україні автора продовжували звинувачувати в різних «ізмах»?
— Усе дуже просто — чиновники «на місцях» завжди мають доводити свою відданість господарям «з центру», демонструючи особливу пильність і нетерпимість до інакодумців. А книжки Гуцала ніяк не вміщалися в залізобетонні рамки соціалістичного реалізму. І коли після своїх імпресіоністичних оповідань він почав писати реалістичну прозу, то шукав і знаходив спосіб, як розповісти правду про те, як ми навчилися жити й виживати в умовах брехні, як деформувалася наша свідомість.
В його оповіданнях та повістях iз часом з’являються герої, котрих важко назвати ідеальними, гумор стає все дошкульнішим і гіркішим. Ясна річ, добровільні стукачі тут-таки виявляли пильність, подавали сигнал тривоги — і починалися чергові нагінки.
— Коли у 1970-х уже знову почали закручувати гайки, Євген Гуцало стає «своїм серед чужих і чужим серед своїх». Він не підписав листа-протесту проти арештів українських інакодумців, бо залишився сам ростити двох малолітніх дітей. Ви знаєте деталі цієї історії.
— Так, знаю, до того ж, від обох учасників тих подій. Свого часу мені про цей випадок розповів сам Євген Пилипович, а потім, уже після його смерті, я говорила про це з Євгеном Сверстюком. На початку 70-х по Києву прокотилася хвиля арештів. КДБ намагався організувати показові процеси на кшталт «процесу СВУ», людей часом заарештовували лише за зберігання самвидавівської літератури. До Євгена додому прийшов Євген Сверстюк із колективним листом-протестом проти арештів українських інакодумців і запропонував поставити і свій підпис. На що Гуцало відповів: «Євгене, ти збираєш списки для КДБ». Бо було зрозуміло, що кожен, хто підпишеться, одразу ж стане наступною жертвою кадебістів.
Гадаю, що Євген Сверстюк, якого я глибоко поважала й поважаю і який свідомо обрав шлях відкритої конфронтації з режимом, розуміючи, що на довгі роки потрапить до ГУЛАГу, вважав, що так, як він, має чинити кожен. Євген Гуцало, у якого після трагічної смерті першої дружини Людмили на руках залишилось двоє малих дітей, про яких, крім нього, нікому було піклуватися, також мав право вибору. Він не пішов по етапу в табори, але всім своїм життям довів відданість своєму народові і своїй землі.
— Неоднозначно вже у 1980-ті сприйняли і роман-трилогію Євгена Гуцала про життя простого селянина Хоми Прищепи. Мені чомусь здається, що письменнику не могли пробачити, що він — уже не один рік будучи киянином — показував життя селян.
— Справді, коли на початку 80-х з’явилися романи «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет», багато хто з читачів і з критиків був вражений, а то й обурений. Адже досі Гуцала вважали неперевершеним стилістом, тонким ліриком, поетом у прозі. А тут — роман абсурду, пародія на соцреалізм з його «героїчними буднями», що переплітається з містичними прозріннями головного героя, спілкуванням iз позаземними цивілізаціями й врешті осягненням усіх таємниць Всесвіту.
«Позичений чоловік» одразу ж став бестселером, був однією з найпомітніших подій літературного життя середини 80-х років минулого століття, а 1995 року, за місяць до раптової смерті, Євген отримав за цей роман-трилогію Міжнародну премію фундації Антоновичів.
— Анатолій Дімаров казав: «Євген Гуцало був людиною в собі...» Пані Лесю, як би ви коротко охарактеризували чоловіка, з яким прожили не один рік?
— Мабуть, головною рисою Жені була абсолютна природність і щирість, невміння грати якусь непритаманну йому роль. І це навіть не його заслуга — просто він таким народився.
