Адміністративно-територіальний примус до любові

Найвищою формою презирства до сільського населення назвали мешканці чималої кількості сіл Вінниччини неузгоджене створення територіальних громад, перспективний план чого уже прийняли депутати обласної ради. Невдоволені скаржаться на відсутність волі народу в цьому питанні, де селян, «як телят заганяють в обору». Однак влада зазначає, що прийнятий документ — «нульовий» варіант плану, котрий буде оновлюватися. Відтак за пробним варіантом замість 707 територіальних громад в області має нараховуватися 106. А з огляду на протести й баталії цифра ця дійсно умовна.

По довідку на мітлі

За тиждень до сесії координаційна рада з питань місцевого самоврядування при голові Вінницької облради вибухала невдоволенням тих голів сільських рад, хто передавав думку земляків. Зрозуміло, владі, котра сподівалась, що в Україні все пройде блискавично — раптом одного ранку всі прокинуться відформатованими й задоволеними — висловлене не подобалося. Тому адміністративний асфальтоукладник устами високопосадовців виконавчої гілки нагадував головам рад про ввімкнені диктофони і про відповідальність за підбурення до непокори тощо.

Слід зазначити, що не всім селам пощастило детально розібратися, хто, куди з ким, а головне — для чого має об’єднуватись. А там, де людей збирали для самовизначення усього за два-три дні до сесії, вирішили бойкотувати новоутворення, і таких сіл чимало. Скажімо, подібну думку висловили мешканці Кузьминецької сільської ради, що в Гайсинському районі. Бо за умови, нав’язаної згори, добиратись їм до нового адмінцентру хоч і не більш як 20 кілометрів, як зазначено в рекомендаціях, але полями. Легше тим, у кого є свій транспорт. Усім іншим — або летіти на мітлі, або з пересадкою через районний центр, і це притому, що автобусне сполучення в області до віддалених сіл — це також катастрофа.

В обхід закону про добровільність?

Перший заступник голови Вінницької обладміністрації (ОДА) Андрій Гижко стверджує, що особисто взяв участь у засіданні 500 сільських рад. Добре. Але уникнути непорозумінь, образ, конфліктів ще не скоро вдасться. Зазвичай зміни легко не проходять. Однак у даній ситуації людей не переконали, що вони житимуть краще вже першими підготовчими кроками. Бодай вирішенням проблеми того ж транспортного сполучення в межах кожної громади.

Реалізацію реформи доручили облдержадміністраціям. Що ніби-то закономірно: без виконавчої дисципліни тут не обійтись. Але розроблена спеціалістами методика формування самодостатніх територіальних громад радила також залучати до робочої групи представників місцевих наукових установ, етнографів, краєзнавців, громадських діячів (бажано незалежних) і просто авторитетних людей. Це ж не капусту шинкувати, а визначати подальшу долю окремого населеного пункту і кожного, хто в ньому мешкає так, щоб, як мінімум, не занапастити. До робочої групи увійшло 20 чоловік, але, здебільшого, представників влади та громадських активістів, з тих, що ні кроку не роблять без погодження з владою. А декотрі учасники робочої групи заявляють, що їх не запрошували на жодне засідання. От ці кулуарні «провідники реформи» і вважають, що причиною невдоволення, котре кваліфікують, як спротив реформі, є амбіції голів сільрад. Без амбіцій, звичайно, не обійшлось, і добре, коли це здорові амбіції, засновані на вірі в себе й силу громади. Але корені конфліктів зазвичай значно глибші. І до них потрібно було б докопатись, щоб не повторювати совковий силовий примус до співмешкання. Тим більше, що всі рекомендаційні документи підкреслюють добровільність об’єднання.

Сільські голови готові звільнитися, аби не бути розіп’ятими

А тепер дещо про амбіції сільських голів. Скажімо, керівник сільської ради села Кожухів Літинського району Володимир Слободянюк зізнався «УМ», що він за якнайшвидше проведення об’єднання громад, аби вже почались бодай якісь реформи. Мовляв, доки можна тупцювати на місці.

Снітківський сільський голова Мурованокуриловецького району Віктор Ольшевський один з тих, хто публічно виступає проти об’єднання територіальних громад. Він аргументує свою позицію, насамперед, неготовністю до цього як влади, так і пересічних громадян. «Ми вже маємо перші конфлікти між керівництвом райдержадміністрацій та головами громад, Це лакмусовий папірець неготовності — ментальної, економічної — до об’єднання. Деякі сільські голови були готові писати заяви про звільнення, аби не нести відповідальності за таку реформу, — запевняв Віктор Ольшевський. — Самоврядців нині цікавить відповідь на запитання: що отримають селяни після об’єднання? Чи збережуться у кожній громаді освітні, медичні та культурні послуги? Певної і чіткої відповіді немає».

І якщо дійсно прийнятий облрадою перспективний план буде доповнюватись і мінятись у процесі остаточного рішення самими громадами, то працювати є над чим. Скажімо, заступник голови облради Наталя Солейко слушно дорікнула робочій групі, що є фінансово-економічний розрахунок, за яким визначаються перспективи від об’єднання, але він розроблений чомусь лише для трьох районів. Тому формулу цього розрахунку потрібно роздати всім районам.

Однак і той розрахунок деякі керівники сільських рад називають лише теорією. Наприклад, голова Пеньківської сільради Шаргородського району Едуард Костюшко зазначив: «Кілька років я жив у Європі. І зі свого досвіду скажу, що ми дуже поспішаємо з цією реформою. Адже спочатку потрібно довести до ладу інфраструктуру сіл і самого району. Насамперед капітально відремонтувати всі дороги, налагодити транспортний зв’язок. І потім об’єднувати близькі кущові села, а не в радіусі 25 кілометрів. Громади підуть до тих центрів, куди ближче і зручніше добиратись. А відтак має бути не три — чотири , а десять — дванадцять громад».

Чи є шанс на спонтанне зцілення?

Чиновники можуть не погодитись, що для успіху реформи довіри необхідно не менше, ніж грошей. Хоча ці поняття взаємопов’язані. У всякому випадку, навряд чи найбільше турбує народ підозра, що реформу придумали, аби в хаосі передачі повноважень і власності від рад до громад розпродати землю, мораторій на продаж котрої закінчується 31 грудня цього року. Оскільки тоді — в умовах нашої олігархічно-корумпованої дійсності — громади стануть наділами в придачу з «кріпаками». А в майбутньому об’єднаному товаристві пересічних мешканців, особливо селян, у першу чергу хвилює проблема якості послуг, а відповідно — якості життя. На папері його повинні забезпечити значно вищі, порівняно з нинішніми, надходження в місцеві бюджети: тут, мовляв, залишиться до 60% від усіх податків, зокрема 60% податків на прибуток фізичних осіб, 25% — екологічного, 5% — акцизу і 100% єдиного податку, податку на прибуток комунальних підприємств і закладів і податку на майно — нерухомість, землю, транспорт. Однак у дійсності ці оптимістичні цифри можуть неймовірно зменшитись — і особливо в тих селах, де немає ні підприємства, ні підприємців, ні продаж, ні майна. Але і села, що пристали до великих міст, не особливо сподіваються на власний розквіт: ще не стерлась з пам’яті сумна доля «бригадних» сіл, що їм усередині минулого століття під час укрупнення колгоспів обіцяли золоті гори, а призвели до занепаду та вимирання. Та й у всіх на очах — колишні села, що стали приміською територією: особливим розквітом вони похвалитись не можуть. А тому, реформуючи державу знизу, вгорі треба планувати її розвиток по-європейськи: рівномірно і рівноправно для всіх регіонів. Адже децентралізація — це шанс трансформувати життя кожного з нас і життя нашої країни в іншу якість — кращу і вищу. Однак це можливо лише за таких умов: перестати брехати, не маніпулювати й не красти.