Пауло Коельйо здався

У західному книжковому світі останні роки усталилася добра традиція — відзначати ювілеї лонґселерів. Гучно справили тридцятиріччя першодруку «Імені рози» Умберто Еко, й українські видавці долучилися цього феєрверку — 2013-го харківське «Фоліо» перевидало роман в новій авторській редакції. Далі надійшло двадцятип’ятиріччя виходу «Алхіміка» Пауло Коельйо. Інше харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» торік надрукувало книжку в новому перекладі Віктора Шовкуна (перший український переклад «Алхіміка», нагадаю, належить Віктору Морозову, який по тому прославився, яко перекладач історій Джоан Ролінґ про Гаррі Поттера). Ювілейній книжці передують чотири факсимільні рядки бразильського письменника: «Моїм українським читачам з любов’ю» (кілька років тому П.Коельйо одвідував Україну — Львів та Київ

Книжка починається авторською передмовою до ювілейного видання, де оповідано зворушливу історію з’яви «Алхіміка»: за перший тиждень продано аж один примірник, за півроку — два. Автор знайшов іншого видавця і справа зрушилася: продано 3 тисячі копій, потім 6, а тоді і 10 тисяч. Нині роман перекладено вісімдесятьма мовами. У біографічному бразильсько-іспанському фільмі «Пілігрим: Пауло Коельйо» (в українському прокаті з’явився три місяці тому) стверджується, що це більше, ніж різномовних перекладів Шекспіра.

Ще не вичахла ювілейна ейфорія з приводу «Алхіміка», як найбільші світові видавці випустили новий роман Пауло Коельйо «Адюльтер» (у нас — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014, у перекладі Віктора Шовкуна). Для тих, хто ніколи не читає Коельйо (мовляв, література для бідних духом) — він завжди однаковий. Тих же, хто прочитав усе (українською не перекладені хіба його юнацькі пісенні рок-тексти), щоразу дивує здатність прозаїка знайти новий ракурс оповіді. В «Адюльтері» замість звичного для автора філософського погляду зверху — психологічне стеження ізсередини (з відповідною зміною лексики й синтаксису). Змінюється весь антураж: дія відбувається не в пасіонарному середовищі іспанського менталітету, а на задвірках романського світу — у Женеві (де, до речі, останні роки і мешкає П.Коельйо). Тут панує диктат швайцарських годинників: надійно, довговічно, незмінно, престижно.

Раптом героїня твору усвідомлює, що «після заміжжя час для мене зупинився», бо «зберігати вогонь після десяти років шлюбу здається мені істотним відхиленням від норми» й вона лише «намагається переконати себе в тому, що життя триває й що воно цікаве». Словом, «ноги мої загрузли в реальному». Звідкись виникають «аргументи диявола»: «Чимало хвороб виникають через придушення емоцій». Зрештою, героїня стрибає у гречку, при тому зберігаючи аналітичну тверезість: «Жодного інтелектуального або психологічного виправдання. Я хотіла піднятися над своїм нудним життям, от і все… Я зробила собі подарунок, на який заслуговувала після стількох років бездоганної поведінки».

Жінка-рецензент Вікторія Вітер вважає, що героїня діє не за жіночими законами, а за накинутими їй приписами чоловіка-автора. Але далі у своїй критичній розвідці доходить протилежного висновку, що письменник таки правий: «Зрада — як вірус: якщо заразився, мусиш перехворіти, резюмує Коельйо. І це схоже на правду» («Друг читача», 10.11.2014).

Отже, «я переступила через правила, і світ не обвалився на мою голову! Давно я вже не почувалася такою щасливою». І постановляє собі «більше не стримуватися». Починає випробовувати все, включно з наркотиками. Піддається навіть кримінальній ідеї звести зі світу дружину коханця («я маю ворогиню, яку повинна знищити, і маю мету, до якої хочу добутися. Чоловіка»).

Романам Пауло Коельйо притаманна дидактика. Але в «Адюльтері» він уперше відходить від «рекомендацій» і залишає вибір читачеві. Героїня заходить у глухий кут: «Неспроможна розв’язати свої проблеми, я створила ситуацію, у якій маю ідеальну родину й досконалого коханця». У намаганні виправити ситуацію згідно з приписами довкружнього здорового глузду, героїня ініціює подорож із чоловіком до містечка, яке «нагадує мені епоху, коли ми гуляли тут пізно ввечері, — бо більшу частину часу залишалися в готелі, кохаючись і п’ючи дешеве вино».

Але — нічого в її психиці не відбувається. Усвідомлення, що «усе те, чого ми шукаємо з великим ентузіазмом і нерідко досягаємо в зрілому віці, — любов, робота, віра, — зрештою перетворюються на досить важкий тягар», — не зникає, а навіть підсилюється. Створена автором «жінка, наповнена життям» виходить з-під його контролю і проголошує: «Яка радість мати страх, що ти можеш втратити нагоду!» Авторові не лишається іншого, як викликати «бога з машини», аби розрулити ситуацію: він відправляє героїню ширяти парапланом понад Альпами, де в неї народжується усвідомлення: «Я не маю нічого і є всім». І тут уже П. Коельйо не втримується від афоризму, хоч як він дисонує із романною фабулою: «Ми не можемо подарувати світу нічого важливішого за відблиск Любові в нашому житті».

Повернімося до «прийнятого» в українській критиці несприйняття П. Коельйо. У своєму інтегрально-головному романі «Маятник Фуко» Умберто Еко закинув: «Людина формується з відходів мудрості» (Х.: Фоліо, 2014). А в іншому творі італійця є такий епізод-діалог: «—А де у мене лежить «Сповідь» святого Августина? —У тій шафі стоять енциклопедії, Біблія, Коран, твори Лао-Цзи і книги з філософії» (Таємниче полум’я цариці Лоани. — Х.: Фоліо, 2012). Це — чи не доконечний перелік джерел «філософії» Пауло Коельйо. В «Адюльтері» є кілька свідчень про роль книжки. Героїня, читаючи з дітьми, усвідомлює, потребу «читати історії, що навчають як їх, так і мене — бо історії не мають віку». І водночас усвідомлює, що книжки «дають короткочасний ефект, бо перестають діяти, тільки-но я їх згортаю». Відтак усі тексти Пауло Коельйо — це реанімація книжкової мудрості. Усі його романи — це гра в її актуалізацію. Як сказав би У.Еко — «проста гра в естафету між символами» («Таємниче полум’я…»).

Але ж — «ви повинні закінчити свою гру» («Адюльтер»).