«Золотистий — як бджолиний мед — несе зцілення»

У селі Мала Іловиця Шумського району на перехресті Тернопільщини, Волині, Рівненщини є особлива церковця. Не тому, що нова, а тому, що збудована за заповітом преподобного Амфілохія Почаївського (в миру Яків Головатюк), святі мощі якого покояться у лаврі Почаєва. «Мене не буде, тебе не буде, багатьох із вас не буде, а церква тут буде! І буде монастир!» — такою твердою, беззаперечною і прозорливою була відповідь ченця сільському начальству, яке колись зруйнувало початок будівництва майбутнього храму в селі.

А через півстоліття, 8 січня 2012 року, було закладено перший камінь церкви Тернопільсько-Бучацької єпархії Української православної церкви Київського патріархату. Під час цієї знаково-історичної події відбулося врочисте богослужіння.

Двері відчинені навстіж, і довкола — ані душі. Тихо так, просторо і велично. Залишаю взуття за порогом і босоніж простую у храм. Тут пахне тишею і деревом, а ще — медом. Я чую його скрізь, ним просякнуте повітря. Праворуч сперті на стіну великі за розміром, ще «свіжі» й не «одягнуті» в рами ікони святих праведників — Мефодія, Амфілохія, Іова, Феодора... Відчуття таке, що стаю не просто свідком творення історії, а безпосереднім її учасником.

Здогадуюся, що автор цих шедеврів відомий у нашому краї й не тільки — художник від Бога Богдан Іванович Ткачик. До якого, власне, я й приїхала. Подумки дивуюсь, коли він тільки скрізь встигає, адже працює ще й у редакційній раді мистецького часопису «Літературний Тернопіль». У Малій Іловиці живе і працює тижнями. Іншими словами — пише ікони. Не малює, а саме пише. Малювати може кожен.

Важко охарактеризувати визначення слова «ікона» одним словом, бо у кожного воно буде інше, себто — своє. А в того, хто її творить — поготів. На мою думку, художник, який застиг перед чистим полотном, а потім торкається його вмоченим у фарбу пензлем, творить не просто ікону, а молитву. У даному випадку вона безсловесна, беззвучна. Вона з’являється у серці, щоб, обминувши розум, стати тілом для майбутнього святого лику, перетворившись згодом у вічність.

Богдана Івановича Ткачика я застала якраз «у процесі» в сусідньому будиночку поряд із церквою, який віднедавна їй належить. В одній кімнатці він ночує, «трапезує», в іншій — творча майстерня. Одночасно працює над декількома християнськими сюжетами: «Благовіщення», «Вознесіння», «Воскресіння», «Хрещення в річці Йордан».

Побачене не просто вражає. Адже зазвичай святі зображення ми бачимо на віддалі: або над вівтарем, або ж високо на стелі під центральним куполом. А тут — зовсім близько, на відстані серця.

На перший погляд може здатися, що образи вже завершені. Але це не так. Богдан Іванович звертає мою увагу на кольори, ділиться секретами: «Я коли розводжу якийсь колір, то «йду» одночасно всіма полотнами. Тоді кожна ікона ніби збагачується іншою. Це надзвичайно важливо. Може здатися, що вони різні, але насправді це не так, бо у своїй суті їх об’єднує цілісність. Всіх ікон має бути 70, я тримаю їх усі у голові».

— Зазвичай художник на картині має уявний центр, від якого відштовхується під час малювання. А де, на вашу думку, знаходиться центр ікони для іконописця? Звідки починається точка відліку? — запитую у майстра пензля.

Богдан Іванович кладе руку на серце і не замислюючись відповідає:

— У думці... Рано прокидаюсь, відчиняю церкву, молюся, дякую Всевишньому за ніч, за прийдешній ранок, прошу благословення. Бачте, маю свою церкву, — жартує художник і щасливо при цьому посміхається. — Віддаю себе в руки Господа, і тоді Він малює моїми руками. Дуже важливо відчути Божественне начало, Божественний Дух того, що відтворюєш пензлем...

«Ось тут iще не вистачає золотистого кольору, — показує на одну з ікон. — Золотистий має бути скрізь, він дуже важливий в іконописі. Він, як бджолиний мед, благородний і несе з собою зцілення. Поєднання на іконі зеленого і фіолетового — це поєднання одночасно і земного, і духовного начал».

Заходимо до церкви — і Богдан Іванович звертає мою увагу на ікону Матері Божої Святої Покрови, яка знаходиться над хорами. Придивившись уважніше, помічаю на ній... постать Тараса Шевченка. Помітивши мій щирий подив, художник розповідає:

— Тарас Шевченко для мене — як святий великомученик. Я давно виношував цю ідею. Переживав, не знав, якою буде реакція священиків. Але вони мене тільки підтримали. Шкода, що ви не застали о. Андрія. Він тут править тільки на великі свята. А зараз — на будові каплички. От iз ним вам треба обов’язково поспілкуватися.

Уважно розглядаю незвичний образ: на Дніпровській кручі стоїть босоніж Великий Поет, на голові в нього — калиновий вінок, внизу на березі — українські хатки, місяць уповні віддзеркалюється у нічному водному плесі, Тарас рукою показує на землю внизу так, ніби підкреслює її особливу святість. Угорі — Божа Матір зi святим Покровом. Коли Богдан Іванович малював вінок, якраз сталися сумні події на Майдані. Через те в пам’ять про Небесну сотню у калинові кетяги домалював свічечки, зобразив їх на тлі неба...

Вузенькою вуличкою прямуємо до джерела, з якого пив колись студену воду святий Амфілохій та яке свого часу намагалися знищити радянські меліоратори. Неподалік на лавці під молоденькою яблунькою сидить поважних літ чоловік. Це той самий Микола Іванович Яворський, про якого колись святий Амфілохій сказав: «А він, може, церкву буде колись будувати». Микола Іванович, як втілення народної мудрості, підсумовуючи нашу розмову, каже: «Ет, було колись, було-перебуло...».

Багато цікавого розповів мені того дня Богдан Іванович Ткачик: мудрого, повчального і пізнавального. Все неможливо вмістити в одну статтю. Скажу тільки одне: на виїзді з Малої Іловиці вдалося зустрітись і поспілкуватись із настоятелем Свято-Вознесенського храму Великої Іловиці о. Андрієм Любунем, якого художник Ткачик назвав великим будівничим храму преподобного Амфілохія Почаївського. Але це вже окрема історія, про яку треба обов’язково написати.