У Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася виставка «Наш Шевченко».
Ініціатором проєкту став відомий художник Петро Бевза.
Як свідчить ця експозиція, в Україні «офіціозної» мумії Шевченка нарешті вже немає. Є — живий, саркастичний, з добрим почуттям гумору Тарас — наш сучасник.
Він бореться, сміється, плаче та любить — разом з нами. І не бронзовіє. Це — живий Шевченко. Отже, і ми живі та здатні до спротиву — разом. Маємо величезний запас витривалості.
...Насправді музей Шевченка, що на бульварі Шевченка у Києві, — місце дуже непросте. Тут рік за роком відбуваються — шкода, що без належного розголосу, — найетапніші для нашої культури виставкові події.
Таким був, зокрема, у 2018 році міжінституційний освітньо-виставковий проєкт «(Р)еволюція міфу: трансформація кобзарства у ХІХ-ХХІ століттях» — тоді до Європейського року культурної спадщини в Україні та з нагоди 204-ї річниці з дня народження нашого найвідомішого Кобзаря.
Й ось зараз — остаточне переосмислення образу Шевченка...
Боже, скільки років знадобилося, аби деконструювати радянський шевченківський міф! Всі 33, без перебільшення. А якнайменше 25 — свідомий відлік можна вести від міленіуму.
Згадую, яким шаленим викликом здавався виставлений Фондом Мазоха (Дюричем та Подольчаком) наприкінці 2001 року портрет Шевченка під куленепробивним склом, а-ля Мона Ліза, у ЦСМ Сороса, тобто, ЦСМ Києво-Могилянської академії. (Нібито авторства Бурлюка). Проєкт називався «Бренд українське» і став гучною крапкою в історії легендарного ЦСМ під керівництвом Єжи Онуха.
На початку 2000-х з’явилася і контраверсійна вистава «Божественна самотність» (2003 р.) за п’єсою Олександра Денисенка у театрі Франка, про останні роки життя Шевченка та його кохання до Ликери Полусмакової.
Ще раніше була монографія Григорія Грабовича, за яку літературознавця та професора Гарварда хіба що не піддали анафемі в самій Україні. Напевно, з неї 2000 року все й розпочалося...
З набурмосеного дядька у смушковій шапці, який «боровся з царизмом» за «дружбу народів» на нашого сучасника та однодумця Шевченко перетворювався від 2000 року поступово і повільно.
Спочатку оновлений образ класика постав — уже без епатажу, а, так би мовити, на законних підставах — на виставці плакатів у «Мистецькому Арсеналі» часів Наталі Заболотної. Це було обережно. І дуже сміливо водночас.
Обережно — тому, що які можуть бути претензії до юних графіків? Молодь розважається, експериментує… Сміливо — адже, знову-таки, посягати на смушкову шапку все ще здавалося майже панк-роком за ступенем зухвалості.
«Час віяти насіння» Олега Ясенєва.
Фото Ганни ПАРОВАТКІНОЇ.
А потім був помаранчевий Майдан. І невгамовний Сергій Проскурня з проєктом «Наш Шевченко». Тоді Кобзар уперше постав з автоматом. Відродився у коміксі.
З того часу минуло ще 10 років. І ще один Майдан, із Тарасом. Із «Нашим Шевченком». Саме 2014-го Шевеченко-воїн та водночас герой маскультури «пішов у народ». З нього почали малювали графіті.
Його декламували на барикадах. З його іменем загинув Сергій Нігоян, і це, вперше, було задокументовано. Тарас перестав бути «радянським».
2014-го, — у рік 200-річчя від народження Тараса. «Новий» Шевченко постав і у свідомості «вулиці» — тож розпочалося вже ґрунтовне (а не як епатаж буржуа) переосмислення образу поета у «високій» культурі.
Одним із найважливіших «шевченківських» саме художніх проєктів того часу стала виставка «У нашім раї» (куратори — Валерій Сахарук та Галина Скляренко). Дуже тоді вразили і «шевченківські» роботи художників Влади Ралко та Володимира Буданова.
Й ось тепер, без галасу, без епатажу, до 211-го дня народження в Музеї Шевченка знову заговорили мовою сучасного мистецтва про Шевченка. Тарас — у роботах найвідоміших сучасних українських художників.
Не радянський та навіть не «пострадянський», з відчутною «ігровою» основою. Незручний, проте живий як ніколи. Наш Тарас Шевченко.
Ініціатором виставкового проєкту став Петро Бевза. За його словами, написати Тараса він багато років тому обіцяв власному дідусеві. Трапилося — тільки зараз, коли на світосприйняття знаменитого автора нефігуративного живопису вплинула війна.
І тут виявилося, що «свій» Шевченко — той, що допомагає триматися у найгірші часи, — є в кожного художника. Шевченко воює. Портрет воїна Тараса, склеєний Сергієм Кириченком з фрагментів камуфляжу. Шевченко сіє.
Соняшникове насіння розсипане на підлозі попід картиною «Час віяти насіння» Олега Ясенєва, відсилаючи до відомого наративу. Шевченко виходить за рами — в Антона Логова.
Зрештою, дотепний акварельний пастиш Данила Мовчана «Вуса Шевченка» є посиланням до Воргола, тобто, до світової сучасної культури. Шевченко — це світовий контекст і світова культура.
За 33 роки Незалежності — і особливо за пройдешні 25, від Майдану до Майдану і війни — змінилося не лише сприйняття суспільством образу Тараса Шевченка. Змінилися ми самі.
Настільки, що, як виявляється, вже спромоглися створити власний, «незалежний» шевченківський міф. Де Тарас — не стражденний беззахисний в’язень та жертва російського імперіалізму. А воїн, борець. Переможець.
Але ж, зрозуміло, таким тепер є і самосприйняття українців. Адже шевченківський міф лежить у глибоких підвалинах національного, є його наріжним каменем.
Саме ці зміни — у ставленні до Шевченка та до самих себе — сьогодні задокументували художніми роботами в Музеї Шевченка. Тихо, без зайвого галасу. Як констатацію факту.
Ганна ПАРОВАТКІНА
