Яскравий світ шістдесятниці Любові Панченко: у Музеї історії Києва представили проєкт «Всесвіт Любові»

Сьогодні, коли Україна знову бореться за свою ідентичність в умовах повномасштабної війни, цінність мистецького спадку Любові Панченко (2.02.1938–30.04.2022) набуває особливого символізму, адже культура та мистецтво — це особливо потужні форми спротиву.

 

Роботи художниці завжди були сповнені духом свободи та українським колоритом, її творчість стала символом моральної стійкості, незламності та важливості збереження національних традицій.

 

Виставка «Всесвіт Любові» з’явилася завдяки, зокрема, завідувачці Музею шістдесятництва Олені Лодзинській. На велелюдне відкриття завітали третій президент України Віктор Ющенко і дружина п’ятого, Марина Порошенко. 

 

 

«Коли ви відвідуєте цю фантастично оформлену виставку, то зможете легко дійти висновку, що, навіть не знаючи автора, могли б сказати: творцем цих робіт, такої цікавої бурхливої діяльності може бути лише українка! — звернувся до присутніх Віктор Ющенко. — Подивіться, яке воно все наше! Мені здається, що ніхто в світі не може сотворити в такій гамі, в такому орнаменті ці зачаровуючі картини та аплікації, в такій пластиці — костюми. Хочу подякувати присутнім, що ви не байдужі — це перший крок до того, як українське слово, мистецтво починає працювати на наше українське усвідомлення. Ми зараз непереможні, бо за нашими плечами крила, й їх сотворив український дух. І ці роботи Любові Панченко є однією з частин наповнення нашого духу!».

 

 

За кілька тижнів до повномасштабного вторгнення — коли її прийшли привітати з днем народження — Любов Панченко подарувала Музею шістдесятництва серію своїх знакових робіт.

 

Серед них особливе місце посідають ілюстрації до повісті «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського — ці витончені чорно-білі лінорити, створені 1969 року, демонструють майстерність у техніці гравірування, яку мисткиня опанувала під час навчання у Київській філії Львівського інституту друкарства. 

 

Непростим був шлях художниці.

«Катерина» Любові Панченко.

 

...Важкий повоєнний побут. Мати Люби Панченко, так само, як її тітки та бабусі, уриваючи від сну вечірні години, вишивала рушники та сорочки, шила-перешивала одяг, щоб одягнути родину та прикрасити хату.

 

В родини не вистачало грошей на новий крам — у хід ішли шматки домотканого (ще від бабусь) лляного та конопляного полотна, простирадла, старі речі. 

 

Ті вишиті рушники, скатертини, подушки, фіранки, фартушки та святкові сорочки створювали домашній затишок і творили в дитячій душі перші уявлення про красу. Один зі збережених Любою материних рушників свідчить про неабиякий мистецький хист Ольги Іванівни.

 

 

На цьому перкалевому вишитому гладдю рушничку зображені дві пташки на гілці — традиційний сюжет, що споконвіку вишивали на щастя, на долю. Але пташки, які в ідеалі мали б з’єднувати дзьобики в поцілунку, — дивляться врізнобіч, зображені дуже майстерно та реалістично. Схоже, жінка в хвилини смутку вишила на рушнику свій настрій.

 

 

Любов Панченко на все життя зберегла захоплення народним мистецтвом і зробила все для органічного поєднання у власній творчості народних традицій і сучасного мистецтва та моди.

Знайомство з київським Клубом творчої молоді змінило життя Любові: з’явилося багато друзів, вона почала відвідувати літературну студію «Брама», яку вів Віктор Могильний; хор «Жайворонок»; брала участь у щорічних колядницьких ватагах; відвідувала хату-музей Івана Гончара.

 

Складно було поєднувати навчання, роботу й активну громадську діяльність, щодня повертаючись із Києва додому до Бучі. Тож Людмила Семикіна запропонувала Любові Панченко пожити в її художній майстерні — це сприяло захопленню мистецтвом шиття і декорування одягу з використанням елементів народного вбрання.

 

 

Проте згодом кожна з майстринь виробила свої особисті упізнавані стиль і характер, тож двом талантам в одному приміщенні стало затісно.

 

Люба шила народне вбрання членам хору «Жайворонок», писала майже забороненим нарбутівським шрифтом афіші для літературних вечорів, малювала портрети Шевченка з цитатою «Борітеся — поборете!», робила ескізи українських рушників для Музею Шевченка, шила свити і вишивала сорочки на численні прохання знайомих. Батьки давно змирилися з професією доньки, сестра вийшла заміж і почала жити окремо. 

Любов Панченко була модельєром.

 

У Люби, в гостинній батьківській хаті, зустрічалися колядницькі ватаги. Поки вона комусь розкроювала свиту, гості обмінювалися самвидавом, спілкувалися, заводили пісень.

 

У гостях бували Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Василь Перевальський, В’ячеслав Чорновіл, Іван та Надія Світличні та багато інших.

 

Любов Панченко неможливо було не помітити: струнка, з розкішною чорною косою, що лише на долоню не діставала п’ят. Мисткиня завжди вражала створеним нею оригінальним вбранням, у якому гармонійно поєднувалися модні тенденції 1960-х років та елементи народного одягу.

 

А одного літа до Любиної господи завітав давній приятель — народознавець Василь Скуратівський. Він віддав їй знайдене пташеня ворони. Люба вигодувала пташку, вороненя підросло і, приручене, часто сиділо на плечі у хазяйки — в поєднанні з її чорною як смола косою це створювало незабутній художній образ.

 

Коли в УРСР бучно відзначали на офіційному рівні 150-річчя Тараса Шевченка, вечори поезії, організовані як офіційно, так і групами ентузіастів, відбувалися по всьому Києву. Приходили виступати Євген Сверстюк, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Надія Світлична, Тетяна Цимбал, В’ячеслав Чорновіл.

 

Тоді, у 1964 році, Василь Здоровило з творчого клубу залучив Любу Панченко до організації шевченківських вечорів серед робітничої молоді на столичній Чоколівці.

 

А в травні профком медінституту найняв пароплав для студентів, охочих відвідати могилу Тараса Шевченка в Каневі. Студент інституту, член КТМу Микола Плахотнюк запросив у ту подорож Любов Панченко.

 

Пароплав причалив до берега, коли лише почало розвиднятися, і організатори поїздки наказали всім учасникам залишатися на борту до 8-ї години. Але Любі хотілося зійти на берег, щоб спробувати замалювати акварельним етюдом схід сонця на Чернечій горі. За нею пішли й інші. 

 

Люба заходилася малювати, а хлопці пішли до музею, де лишили у книзі відгуків запис: «Тарасе-батьку наш, настане день, коли вся Україна босими ногами приходитиме до тебе на прощу». Друзям здавалося, що вони в ранковий час були самі-самісінькі на тій горі. Проте, як виявилося, за ними спостерігали. 

 

Після повернення студентам-медикам погрожували виключенням в інститутському парткомі і навіть викликали на співбесіду до КДБ. Своїх студентів керівництво медінституту знало поіменно, але Любу бачили вперше, і в КДБ губилися в здогадках, хто б це мав бути.

 

 

 

За неточним описом «топтунів» запідозрили давно вже піднаглядну Михайлину Коцюбинську, яка мала також пишне чорне волосся, але потім помилка з’ясувалася. 

Тоді мисткиня, мабуть, уперше потрапила в зону уваги КДБ.

 

Коли клуби творчої молоді по всій Україні вже були розігнані владою, згуртоване ними товариство продовжувало дружні зв’язки. У санаторії «Ірпінь» працював лікарем Микола Плахотнюк і час від часу водив до Люби своїх знайомих, які цікавилися українським мистецтвом.

 

 

У хаті Любиних батьків кілька років збиралася і зустрічала новий рік колядницька ватага «Гук», якою керував Микола. Художниці Людмила Семикіна і Любов Панченко працювали в одному напрямі — як модельєри сучасного українського одягу, створеного за народними традиціями і з використанням елементів національного українського вбрання.

 

Хор «Жайворонок», дещо переформатований і вже взятий під контроль владою, все ще потребував її допомоги, як і новий, створений на його основі чоловічий хор «Чумаки».

Із подорожі Гуцульщиною в 1965 році Любов Панченко привезла серію акварелей і замальовок, що стали втіленням її захоплення чарівним краєм.

 

Мальовничі Карпати з фактично одухотвореними деревами та гомінкими потічками знову й знову оживали в її творах, адже художниця неодноразово поверталася до цих краєвидів у своїй творчості.

 

Цей період іще позначився створенням ліричних пейзажів рідної Бучі, Ірпеня та Києва. Її роботи передають теплу атмосферу знайомих місць, де кожен куточок дихає життям. До того ж Любов Панченко привозила яскраві замальовки з поїздок, як-от із сонячного Кавказу.

 

І навіть у швидких портретах друзів уловлювала миттєві емоції та характеристики. Творча енергія художниці не знала меж, перетворюючи кожен побачений пейзаж чи обличчя на поетичну історію, сповнену світла та життя.

 

 

 

Не маючи творчої реалізації та персональних виставок, Любов Панченко на початку 1990-х років захопилася декоративними розписами. На папері виникали вишукані фантазійні композиції з квітів і птахів, веселі звірятка, козаки і дівчата у вихорі танцю.

 

 

Часто до таких сюжетів авторка добирала дотепні назви з українських пісень чи приказок. Утім за всім тим буйством барв і безтурботністю сюжетів хвилями піднімалися глибоко тамовані біль за недосяжним для неї материнством і образа за неможливість поділитися, показати Україні, якщо не всьому світу, красу творчості. 

 

Так склалося, що родини мого батька Василя Здоровила й Любові Панченко зналися ще з кінця 1930-х–початку 1940-х років. Узимку на початку 1942 року Любин дід Іван перевіз конячкою, запряженою у віз-сани, татову родину (матір з трьома дітьми) з Бучі на Черкащину, в їхнє рідне село Тихий Хутір. Звідки совєти свого часу вигнали багатодітну татову сім’ю з хати на вулицю. 

 

 

Згодом я з батьками, а потім уже зі своїми малими дітьми та дружиною неодноразово гостювали в Любові Панченко. Щоразу милувалися роботами мисткині і з задоволенням слухали її дотепні розповіді, приправлені гострими слівцями.