Не кожний дебют викликає масовий відгук преси, а перші дві книжки Тараса Антиповича — «Мізерія» (К.: Нора–Друк, 2007) та «Тіло і доля» (К.: Факт, 2008) — спромоглися зібрати як дописи принагідних рецензентів, так і аналітику відомих критиків. Одні насамперед захоплювалися легкістю Антиповичевого письма, вигадливістю фантазії та одностайно висновковували: нічого подібного досі в українській літературі не було (пізніше Яна Дубинянська поставила цьому захватові точний діагноз: брак ерудиції). Інші ж, з ерудицією, побачили тут алюзії на відомі класичні й сучасні твори світового письменства.

Український музей у Нью–Йорку — сучасна установа, починаючи від архітектурного вирішення будівлі й до підходу до компонування експозицій. Невеликий — два поверхи, частину другого займають офісні приміщення, але і в цьому свій шарм: відвідувач не втомиться від перенасичення інформацією, а прискіпливо вивчить запропоноване. У час моїх відвідин музей експонував дві виставки: Бориса Косарева й українських весільних традицій. Зацікавлення Косаревим не по­требує значних пояснень — культовий у Харкові художник для України стає лише відкриттям, а тема українського авангарду великою мірою залишається білою плямою.

Що може бути особливого у виставці національного одягу, аналогічних якій багато переглянуто в Україні? Очевидно, в допоміжних деталях — великий екран, на якому відтворюють весільні кадри із «Тіней забутих предків», окремі екземпляри сучасного весільного одягу, стилізованого під традиційний (серед суконь — робота Роксолани Богуцької). У всьому цьому читається, що робота зроблена не для галочки (відзвітувати за освоєні кошти) і не з надривом — спробуй на мінімальне фінансування і виставку зробити, і комунікації полагодити. Тут усе працює, як здоровий організм: для себе і на себе. Директор музею Марія Шуст не приховує, що за модель роботи взято американську.

На столі у залі зустрічей на другому поверсі, де проходила наша розмова, — макет першого поверху з ляльковими зразками килимів: саме тоді в музеї готували нову експозицію, яка з 12 лютого замінила весільну.

Після кількаденних урочистостей iз приводу 30–річчя своєї кар’єри на сцені, що гучно пройшли у столиці Грузії, Ніна Ананіашвілі з трупою Тбіліського театру опери та балету позавчора танцювала в Києві. Незважаючи на свої 49 років, зірка продовжує вражати балетними партіями і пластикою. Нині художній керівник балетної трупи Тбілiського театру опери та балету, Ніна Ананіашвілі свого часу була примою російського Большого театру, виступала у трупі Королівського Лондонського балету (Ковент–Гарден), працювала зі знаменитим британським хореографом Кеннетом Макмілланом, як запрошена солістка танцювала в Римській опері й на сценi «Ла Скала».

Позавчора, напередодні Дня театру, в Києві вручали ювілейну «Київську пектораль». Мистецька премія, заснована двадцять років тому Головним управлінням культури Києва та столичним відділенням Спілки театральних діячів, є найстаршою на пострадянській території театральною відзнакою. Визначаючись iз переможцями у чотирнадцяти номінаціях, експерти та оргкомітет обирають також лауреатів номінації «За вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва». Цього року почесними лауреатами «Пекторалі» стали Анатолій Решетніков та Олексій Кондратенко; грамоти від міського управління культури отримали Олексій Кондратенко та Микола Рушковський.