Злиття без асиміляції

Український музей у Нью–Йорку — сучасна установа, починаючи від архітектурного вирішення будівлі й до підходу до компонування експозицій. Невеликий — два поверхи, частину другого займають офісні приміщення, але і в цьому свій шарм: відвідувач не втомиться від перенасичення інформацією, а прискіпливо вивчить запропоноване. У час моїх відвідин музей експонував дві виставки: Бориса Косарева й українських весільних традицій. Зацікавлення Косаревим не по­требує значних пояснень — культовий у Харкові художник для України стає лише відкриттям, а тема українського авангарду великою мірою залишається білою плямою.

Що може бути особливого у виставці національного одягу, аналогічних якій багато переглянуто в Україні? Очевидно, в допоміжних деталях — великий екран, на якому відтворюють весільні кадри із «Тіней забутих предків», окремі екземпляри сучасного весільного одягу, стилізованого під традиційний (серед суконь — робота Роксолани Богуцької). У всьому цьому читається, що робота зроблена не для галочки (відзвітувати за освоєні кошти) і не з надривом — спробуй на мінімальне фінансування і виставку зробити, і комунікації полагодити. Тут усе працює, як здоровий організм: для себе і на себе. Директор музею Марія Шуст не приховує, що за модель роботи взято американську.

На столі у залі зустрічей на другому поверсі, де проходила наша розмова, — макет першого поверху з ляльковими зразками килимів: саме тоді в музеї готували нову експозицію, яка з 12 лютого замінила весільну.

Руками великих і малих українців

— Пані Маріє, чула, що в музеї ви працюєте вже давно. Крім адміністративної роботи, чи займаєтеся творчою?

— У музеї я працюю з часу його відкриття у 1976 році. Взагалі, я закінчила магістерку зі скульптури, але як прийшла сюди, то часу на творчість фактично не лишилося. Хоча я багато працюю над оформленням виставок, каталогів, мої функції все ж більш організаційні.

— Музей дійсно вражає. Але з’явився він у цьому новому приміщені відносно недавно, у 2005 році. Як відбувався збір коштів? Чи зверталися до заможних представників діаспори?

— Ми робили велику агітацію через пресу, адже головна ідея музею — представити українську культуру світові. Також Союз українок Америки, одна з найбільших жіночих організацій у США, що заснувала музей і передала його український громаді, створюючи окрему інституцію з окремим статутом і управою, допомагав через свої філії у різних містах, тому ми могли напряму вийти до тієї чи іншої громади. Наприклад, громада у місті Ротчистер у штаті Нью–Йорк дуже захопилася ідеєю будівництва музею і зібрала майже 300 тисяч доларiв. Так що у підсумку ми цей музей збудували майже за дев’ять мільйонів доларів, а якщо взяти до уваги, скільки заплатили за землю, то й усі 11 можна нарахувати.

Важливо, що від самого початку музей активно комунікував з американським суспіль­ством: кожну виставку робили англійською та українською, прес–релізи розсилали в американські газети, наш музей був у переліку музеїв міста (такі списки друкували у New York Magazine, Time Out).

— А як ви вийшли на цей район?

— Узагалі, цікаво було би прослідкувати історію створення музею. Все почалося у 1933 році, коли в Чикаго проводили світову виставку Century of Progress («Століття прогресу». — Ред.). Там українська громада збудувала павільйон, в якому Союз українок Америки зорганізував виставку предметів українського народного мистецтва, закуплених в Україні. А поряд, до речі, виставлявся Архипенко. Потім ту колекцію народного мистецтва експонували в різних місцевостях в Америці, вона збагачувалася, і виникла ідея музею. Були роздуми — створити його у Вашингтоні чи у Нью–Йорку. У 1976 році музей оселився у Нью–Йорку, на Другій авеню, між 12–ю і 13–ю вулицями, у приміщенні, яке закупили і між собою ділили Український Конгресовий комітет Америки та Союз українок Америки, a Союз українок віддав свoю частину Українському музею. Від самого початку було зрозуміло, що те приміщення — замале. Тому з 1983 року почали шукати нове, активно збирати гроші.

Цей район — українська околиця. Тут колись був м’ясний магазин, але сама будівля була знищена, тому ми мали все перебудовувати. Тепер ця місцевість піднеслася й ціни зросли, а у 1985 році, коли ми купили це приміщення й цю землю, тут було не дуже привабливо. Спочатку ми хотіли знайти щось поближче до Метрополітен–музею, але не були спроможні на такі витрати.

— Найбільшу суму, три з половиною мільйони, все ж дала приватна особа — Евген Шкляр.

— Так, він iз дружиною Диймел направду уможливив зведення цього музею. Бо весь час ми назбирували певну суму, але її не вистачало — дорожчало саме будівництво. На той час Евген Шкляр, антрепренер у галузі високих технологій у Каліфорнії, який отримав освіту в Гарвардському університеті, підтримував Гарвардський український інститут і оглядав інші українські інституції, куди ще міг пожертвувати гроші. Евгенові й Диймел Шклярaм сподобалися плани нашого музею, і вoни погодилися нас підтримати.

Спочатку умова була така: вoни дадуть два з половиною мільйони i додадуть ще один мільйон, якщо громада також збере гроші, щоб подвоїти цей мільйон. Тоді ми задіяли потужну акцію через пресу і розіслали листи до всієї громади. Кредитна спiлка «Самопоміч» у Нью–Йорку відгукнулася, даруючи 500 тисяч, a поодинокі особи нашої громади склали решту суми. Опісля подружжя Шклярів дало цей додатковий мільйон: створило фонд їхнього імені, з якого ми можемо освоювати лише відсотки. Тобто чим більшим є цей фонд, тим більше можна з нього отримати, це є для нас значною підтримкою, бо ми знаємо, на яку суму в поточному році можна розраховувати.

Традиції й молодіжне питання

— Усе ж покоління змінюється, і молодь, що інтегрувалася в американське суспільство, відходить від національних традицій. Як ви вважаєте, це покоління, які ви вже втратили чи ще ні? Якщо ні, то як ви залучаєте цю частину громади?

— Так, тут нам усе тяжче працювати. Одні, звісно, відійшли. Але залишилися й такі, яких виховали з почуттям патріотизму. Ми також розпочали освітню програму для родин із дітьми: зустрічі відбуваються що два тижні, на Різдво робили вертеп, прикраси на ялинку, на Великдень — писанки, печиво.

— Одна із середнього покоління українців — відома актриса Віра Фарміга, яка живе в Нью–Йорку, наскільки я чула...

— Вона живе в цьому штаті, але за кілька годин їзди від міста. Так, вона виросла в нашій громаді. Не раз виникала розмова, щоб до неї звернутися, влаштувати певний захід за її участі — це би, звісно, притягнуло молодь.

— Перша виставка у новому приміщенні була присвячена Олександру Архипенку. Опісля вам вдалося втримати рівень презентації модерного мистецтва?

— Узагалі, я би сказала, що модернізм в Америці користується значним попитом. Тому ми й обрали Архипенка. Після цього у нас була виставка українського модернізму, організована разом iз Національним музеєм у Києві і Фундацією міжнародної освіти і мистецтва у Вашингтоні. Ця подія мала значний розголос, бо багато митців, представлених у тій експозиції, вважалися в Америці росіянами, а ми хотіли довести, що більшість iз них — з України: Богомазов, Екстер, Бойчук, Бурлюк, Грищенко, Делане, Василь Єрмілов, Малевич, Михайло Жук і Максимович, який узагалі для американців став великим відкриттям. Була надзвичайна виставка «Україна — Швеція: на перехрестях історії (ХVІІ—ХVІІІ ст.)», куратором якої був Юрій Савчук (тодішній голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. — Ред.). Якщо ви пам’ятаєте, спочатку її показували в Києві у Національному музеї історії України — це козацькі прапори, листування, ми її розширили представленням кіота ікони Іллінської Богоматері та Царськими вратами Борисоглібського собору з Чернігова, прапором Богдана Хмельницького зі Швеції та іншими експонатами.

— Ретроспективні, історичні експозиції — це велика робота й визначна мета. А чи співпрацюєте ви з сучасними, молодими художниками? Виставляєте їхні роботи?

— Ми хочемо це робити. З одного боку, це один зi способів залучити молодь до музею, з іншого — це варто робити, бо є багато цікавих молодих художників.

— Я переглянула ваш каталог, і виникло запитання: чому так довго тривають виставки — як правило, півроку?

— Зазвичай наші виставки тривалi, бо підготовка потребує часу. Інша причина — обмежений ресурс персоналу. Взагалі, навіть у великих музеях виставки не тривають коротко, адже кожна вимагає великої праці, наукових досліджень, публікацій.

СХЕМА РОБОТИ

— Як здійснюється фінансування й керівництво музею сьогодні?

— Музей — незалежна, неприбуткова установа. В Америці не так, як в Україні і взагалі в Європі: всі музеї (крім Смітсоніан музею, який є державним) — приватні й працюють завдяки підтримці приватних осіб чи корпорацій. При цьому держава спрямовує частину бюджету на підтримку неприбуткових установ включно з музеями і надає грaнти, на які подаються музеї (зокрема і ми), але це мінімальна частка бюджету кожного музею.

Схема фінансування нашого музею наступна. Є управа, що складається з 25 осіб (як правило, в американських установах такого зразка, як наш, це багаті люди, але в нашій громаді немає аж так багато заможних, у нашу управу входять люди, що вірять в установу, фінансово її підтримують і наглядають за роботою). Цей орган складається з виконавчої ради (10 осіб, які збираються раз на місяць) та комітетів (у них — свій графік роботи). Уся ж управа збирається чотири рази на рік. Детальніше про комітети. Наприклад, комітет членства відповідає за те, щоб збирати членів музею — це один зі способів доходу: мінімальний внесок — 45 доларів на рік, але там є різні позиції. Тобто на даний момент завдяки членським внескам ми маємо 40—45 тисяч доларів на рік.

Окремий пункт доходу — пожертви. Ми надсилаємо листи людям з української громади з проханням підтримати музей. Інший спосіб пожертви — в ім’я померлої особи.

Головне — наша активна діяльність заохочує людей до співпраці. Бо, крім мистецьких виставок, які, як ми постановили від самого початку, мають відбуватися на високому рівні, у музеї є й інші програми: концерти, показ фільмів, доповіді, видання наукових публікацій.

ДОВІДКА «УМ»

Український музей у Нью–Йорку, що знаходиться на Манхеттені, район East Village, будували 19 років. Відкрили 3 квітня 2005 року. Архітектор — американець українського похо­дження Юрій Савицький. Фонди музею поділені на три категорії: народне мистецтво (понад вісім тисяч об’єктів: весільний та святковий одяг, рушники, килими, кераміка, дерево, прикраси), образотворче мистецтво (дві тисячі робіт, датовані переважно ХХ ст., зокрема, можливо, найбільша колекція полотен та акварелей Василя Кричевського, окремі роботи Олександра Архипенка, Олекси Новаківського, Івана Труша), архівні документи (карти XVIII—XVIII ст., нумізматика, а також фотографії й листи, що відтворюють історію українського іммігрантського руху в США).

Вартість квитків: вісім доларів — дорослий, шість — студенти, пенсіонери, діти до 12 років та члени музею — безкоштовно.

Адреса — 222 East Sixth Street (між 2–ю та 3–ю Авеню).